«Поштова лихоманка»

Поштова лихоманка. Террі Пратчетт

ПРОЛОГ ЗА 9000 РОКІВ ДО 

Флотилії мертвих плавають усім світом по підводних річках.  

Про це не знає майже ніхто. Але теорію зрозуміти неважко. 

Теорія така: океан, врешті-решт, багато в чому — лише вологіша форма повітря. А ні для кого не секрет, що чим нижче ви є, тим повітря густіше — як і тим розрідженіше, чим вище піднятися. Звідси випливає, що коли перекинуте бурею судно починає тонути і йде під воду, то рано чи пізно воно має досягти такої глибини, де вода стане настільки в’язкою, що не дасть йому змоги занурюватися далі. 

Словом, судно перестане тонути й почне плавати під водою, вже недосяжне для океанських штормів, але й ніяк не здатне досягти дна.  

Тут панує спокій. Спокій смерті. 

Нерідко загиблі кораблі ще мають такелаж; деякі — навіть вітрила. А чимало досі мають і команду, яка заплуталася у снастях чи лишилася прив’язаною до гребних коліс.  

Їхні безцільні подорожі, в яких не побачити жодної гавані, тривають, бо під поверхнею морів існують течії; тож мертві кораблі з командами зі скелетів мандрують світом, над затонулими містами й затопленими горами, доки грибок та корабельні черви не перетворюють їх на пил.  

Зрідка відвалюється якір, долає весь шлях до темної, холодної безмовності долини в недосяжній глибині і збурює тисячолітню тишу, здійнявши хмару мулу.  

Один такий якір ледь не поцілив Анґхаммарада просто там, де він сидів і споглядав дрейф кораблів високо вгорі. 

Йому це запам’яталося, адже це була чи не єдина цікава подія за дев’ять тисяч років.  

ПРОЛОГ ЗА МІСЯЦЬ ДО 

Є така... хвороба семаграфістів.  

Вона схожа на хворобу, відому як «калентура»; на неї потерпають моряки у довгих рейсах, коли, після тижнів штилю під безжальним сонцем, їм раптом починає видаватися, що корабель стоїть серед зеленого поля — і вони ступають крок за борт.[1] 

Семаграфістам же іноді здається, що вони вміють літати.