«Відьомські двері»

— Що таке?

— Увесь день мені було якось не по собі.

І зранку мене трохи нудило.

— О Боже! — він підвівся, обійшов столик, обхопив руками її голову, притис її чоло до свого, а тоді глянув на бездоганний проділ в її волоссі і раптом посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, — промовив він, — що Саша повернувся?

— Саша? Це хто?

— Коли він з’явиться, то сам про себе розповість.

— Звідкіля ти взяв це ім’я?

— Не знаю. Воно крутилося в моїй голові цілий рік.

— Саша? — вона зі сміхом притисла його долоні до своїх розпашілих щік. — Саша!

— Зайди-но завтра до лікаря! — порадив він.

— Лікар сказав, що Саша поки що мешкатиме разом з нами, не потребуючи додаткової житлової площі!

— Чудово! — він помовчав. — Дай-но я прикину, — він подумки підрахував їхні банківські рахунки. — Ні, таки найважливішою є перша думка. Чудово! То коли ми зустрічатимемо нашого марсіанського прибульця?

— У жовтні. Поки що він мікроскопічний і геть крихітний: я заледве вирізняю його голос. Але тепер, коли в нього є ім’я, я здатна його почути. І він обіцяє вирости великим, якщо ми піклуватимемось про нього.

— «Енергійний інвалід»![1]

— То на яке число мені закуповувати моркву, шпинат і броколі?

— На Геловін.

— Не може бути!

— Направду!

— Люди стверджуватимуть, що ми спеціально планували його появу до виходу моєї книги про вампірів, котра з’явиться цього тижня — бо і се, і те не дасть заснути.

— О, Саші точно в цьому не буде рівні. Ти щасливий?

— Трохи наляканий, але щасливий! Звісно ж, так! Повертайся додому, місіс Крільчихо,[2] і привези нам його!

Тут слід пояснити, що Меґґі і Дуґлас Сполдінґи були безнадійними романтиками. Іще задовго до того, як заочно наректи Сашу, вони, обожнюючи дует Лорела і Гарді,[3] називали одне одного Стен і Оллі. Уся кухонна техніка, пилосос та навіть консервний ніж у їхньому помешканні мали своє ім’я, не кажучи вже про різні частини тіла, але це трималося в секреті від сторонніх.