«Мерзенна сила»

Клайв Стейплз Люїс

Мерзенна сила

Космічна трилогія кн. 3

«Росте, мов тінь, мерзенна сила, усе навколо вже повила.»

Я відразу кажу, що це — казка, аби не вводити в оману тих читачів, яким казки не до вподоби, адже після перших розділів вони можуть відчути певне розчарування. Якщо ж ви поцікавитесь, чому це я, маючи на думці писати про чародіїв, чортів, ярмаркових тварин та янголів, які владарюють над цілими планетами, розпочинаю свою оповідь з опису таких буденних, звичайнісіньких подій та осіб, то я відповім, що просто дотримуюся традиції. Ми не завжди її зауважуємо, бо всі ті дерев’яні хатки та кам’яні замки, мужні дроворуби та дріб’язкові королі, знайомством із якими зазвичай починаються казки, тепер видаються нам такими ж далекими та нереальними, як відьми й велетні-людожери, про яких мовиться в тих казках далі. Проте річ у тім, що для людей, які колись у сиву давнину складали і слухали такі-от історії, все це виглядало, мабуть, буденніше, ніж для мене — Бретонський коледж; напевне, багато кому з давньогерманських селян і справді доводилося стрічати на своєму віку злих мачух, тоді як коледж, подібний на Бретонський, не траплявся мені більше ніде й ніколи. Отже, у цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць і чортовиння, але головне тут — та думка, яку я намагався окреслити ще у своїй книзі «Людина скасовується». Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння зіштовхується з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою — не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати. Вигаданий мною університет такий маленький лише тому, що так простіше дотримуватися вимог жанру; окрім невеликого розміру, Еджстоу нічим не нагадує Дургем — з тамтешнім університетом мене пов’язує тільки одна-єдина річ, та й та вельми приємна.

Якщо я не помиляюся, одна з основних висвітлених у цій книзі ідей спала мені на думку внаслідок розмов із одним колегою-науковцем ще до того, як я натрапив на дуже схожі міркування у працях п. Олафа Степлдона. Втім, якщо це моє припущення все ж хибне, п. Степлдон такий винахідливий і багатий на вигадку, що йому не гріх і поділитися своїми ідеями. А я захоплююся його винахідливістю (проте не філософськими поглядами) так сильно, що без особливих докорів сумління дозволю собі деякими з цих ідей скористатися.

Тим, кому хочеться більше дізнатися про Нумінор та Істинний Захід, доведеться, на жаль, зачекати, доки вийдуть друком численні рукописи мого друга, професора Дж. Р. Р. Толкіна.

Дія роману відбувається «десь після війни». Він завершує трилогію, першою частиною якої є «За межі Мовчазної планети», а другою — «Переландра», проте читати його можна й окремо.

К. С. Люїс

Оксфорд, коледж св. Магдалини

Надвечір’я Різдва 1943 року

I. Продаж земель коледжу

«А по-третє, — сказала сама до себе Джейн Стадок, — у шлюбі треба допомагати одне одному та підтримувати й утішати одне одного.» Вона не була в церкві з дитинства аж до того дня, коли півроку тому вийшла заміж, і ці слова запали їй тоді у пам’ять.

Через прочинені двері вона бачила свою крихітну кухоньку і чула гучне, надокучливе цокання годинника. З кухні Джейн щойно вийшла: там усе було в порядку. Посуд після сніданку вона помила, рушники розвісила над плитою, підлогу протерла. В кімнатах теж панував лад, ліжка вже давно стояли застелені. Джейн уже навіть встигла сходити до крамниці й купити все потрібне на день, а ще не було й одинадцятої. Нехай Марк і повернеться додому до обіду, все одно в неї аж до шостої години тільки дві справи: влаштувати собі друге снідання і напитися чаю. Але ж сьогодні в них у коледжі засідання, і Марк неодмінно — в цьому вона майже не сумнівалася — десь близько п’ятої зателефонує і скаже, що затримається і пообідає на роботі. День лежав перед нею порожній, як їхнє з Марком помешкання. Лишень сяяло сонце і цокав годинник.

«Допомагати, підтримувати, втішати…» — сумно подумала Джейн. Насправді заміжжя обернулося для неї втратою цілого світу, де була і праця, і дружба, і сміх, і безліч цікавих справ; тепер же вона почувалася так, ніби відбувала одиночне ув’язнення. Ще ніколи їй не доводилося бачити Марка так рідко, як упродовж останнього півроку. Навіть коли він був удома, розмовляли вони дуже мало — йому то хотілося спати, то треба було спокійно подумати про свої справи. Коли вони спочатку приятелювали, а потім закохалися одне в одного, то їм, здавалося, й життя не вистачить, щоб про все переговорити. Але тепер… навіщо Марк із нею одружився? Він її ще любить? Якщо любить, то це слово, мабуть, означає для чоловіків і для жінок зовсім не одне й те ж. Невже жорстока правда полягає в тому, що всі ті безконечні розмови для неї були виявом любові, а для нього — тільки якоюсь прелюдією?..

«Ну ось, ще один ранок — на вітер, — роздратовано подумала Джейн. — Треба нарешті братися до роботи.» Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей — принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на «тріумфальному виправданні плоті» у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та «по-справжньому» засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення. Але спочатку — мабуть, для того, щоб відтягнути першу мить, — вирішила гортати газету, яка лежала на столі, і раптом побачила фотографію на останній сторінці.

Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще — ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа в темряві, чекаючи світанку — лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання — і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, — та й то ненадовго.

Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон усе ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.

Отже, спершу їй наснилося обличчя — смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх — головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені — такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, — і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік — сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і почали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: «Tiens… ah… да marche»,[1] та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав — тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, — Джейн пригадала собі, що торік улітку бачила, як знімають шолом із водолаза, — відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. «Зупиніться! — закричала вона уві сні. — Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!» Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.