«Невидимі. Таємниця Туманної Бухти»

Джованні дель Понте

Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

Присвячується Джио-лею,

моєму особистому чарівному еліксиру

Дійові особи

Дуглас, 12 років

Дещо повнуватий, мішкуватий та не особливо хоробрий, але хлопець із добрим серцем. Крім того, має чудове почуття гумору й цінує влучні зауваження. Улюблене заняття — перегляд коміксів. Рано втративши матір, живе з батьком, який вимушений часто міняти місце проживання через роботу. Тому Дугласу важко знайти друзів. Та найважливіше, що він може бути Дверима: мимохіть відкриває проходи в інші просторові та часові виміри або кордон між життям і смертю.

Gli invisible il segreto di Misty Bay

Кристаль, 12 років

Ватажок загону, дуже розвинена для свого віку. Життєрадісна та грубувата, класичний приклад дворового дівчиська, що без вагань лізе в бійку. Кругла сирота, її виховувала бабуся, яка сама колись була в первинному загоні Невидимих. Бабця навчила онучку керувати власними здібностями, а саме телепатії — умінню розуміти переживання й думки інших людей.

Пітер, 12 років

Обережний розумник в окулярах, надзвичайних здібностей не має, але в нього дуже розвинене дедуктивне мислення. Батьки, надзвичайно суворі та правильні, примушують сина вдягатися у відпрасовані чистенькі костюмчики. Разом із його книжковою манерою висловлюватися це не додає хлопчикові популярності серед підлітків Туманної Бухти. Дуже любить тварин, особливо кішок, але йому ніколи не дозволяли тримати хоча б одну.

Кендред Хелловей, або дядько Кен, як і бабуся Кристаль, теж входив до первинного загону Невидимих. Закінчений альтруїст і мрійник, одружений із Гетті, засновник і директор бібліотеки Туманної Бухти.

Тітка Гетті, дружина дядька Кена. Досить повна промениста жінка, здається простодушнішою, ніж є насправді. Чудово готує.

Роберт Кершо на прізвисько Нишпорка, журналіст і детектив, приїхав до Туманної Бухти в пошуках примарного загону підлітків, що називають себе Невидимими (вони ось уже десять років з’являються на території Сполучених Штатів там, де із дітьми трапляється лихо).

Дамон Найт, колишній ватажок первинного загону Невидимих, провів більшу частину життя в Південній Африці, де має багатющі володіння.

Ангус Скрімм, мер міста часів юності дядька Кена; насправді був чаклуном, що викрадав дітей для проведення ритуалів, які б дозволили йому стати Верховним Магом. Дуже схоже, що зараз він повернувся…

Перше покоління Невидимих

Кен (майбутній дядько Дугласа)

Сьюзан (майбутня бабуся Кристаль)

Напівтемрява. Запах цвілі та вологи.

Старий поклав шахівницю на запорошений стіл.

Це не була справжня шахівниця. Зовсім нещодавно вона слугувала кришкою якогось ящика або скрині. Старий прокреслив на ній лінії та зачорнив вугіллям ті клітинки, котрі мали бути чорними.

Він почав розставляти камінчики, в яких тільки його очі могли розпізнати ігрові фігури. Їх був повний комплект, і ходити ними було анітрохи не гірше, ніж справжніми. Старий глибоко зітхнув. Стільки років, очікувань — і ось нарешті момент настав.

Він насолоджувався тим, що гра ось-ось почнеться. Укотре обвів поглядом свою тісну келію, вирубану в скелі. Нарешті простягнув руку, узявся за першу фігуру, за першого персонажа. І зробив хід.

1

Невидимі

Старий будинок Ангуса Скрімма в тиші височіє на скелястому березі.

Ніч прозора й тепла. Здається, усе спокійно.

Не все, тому що в цьому самому будинку сидять під замком троє дітей в очікуванні долі жахливішої, ніж вони можуть собі уявити.

Замкнені в підвалі, спочатку вони намагалися втекти, потім почали кричати. Ніхто їх не чув.

Ніхто не прийде їм на допомогу. Ніхто з дорослих.

— Невидимі, ви тут? — шепоче Дамон, хлопчик тринадцяти років, ватажок загону Невидимих, що причаївся в чагарнику за будинком.

Ніхто не відповідає, але з-за дерев чується шерех.

— Грета тут!

— Марк тут!

— Кен тут!

— Девлін тут!

— Сьюзан тут!

— Добре, — відповідає Дамон. — Справа ось яка: для них ми єдина надія. Скрімм сильний, це так, але якщо ми вдаримо одночасно з усіх боків, не думаю, що він зможе затримати кожного. Якщо кого застукають, тим гірше для нього, ясно? Перший, кому вдасться звільнити цих малят, хай біжить до поліцейської дільниці та все розповість. На рахунок «три»: один… два…

Дамон коливається. Ця справа не схожа на решту: тепер небезпека реальна. Якщо когось із його людей зловлять, їм дістанеться ще більше, ніж тим дітям, а відповідати доведеться йому. Але назад дороги немає. Скрімм зовсім не дурний і вже майже напевно знає про їхню присутність тут. Знає, хто вони такі, а значить, йому недовго з’ясувати, хто де живе. Їх візьмуть удома, усіх по черзі… Ні, відступати пізно.

— Три! — шепоче нарешті.

Він іще не може припустити, що це коротке слово змінить все їхнє подальше життя.

Грета, Марк, Кен, Девлін і Сьюзан, кожен зі свого боку, стрибають до будинку Ангуса Скрімма.

Вони розуміють, що в когось із них може не вийти, але йдуть на ризик: на карті доля трьох дітей, замкнутих у підвалі.

Грета дістається мети першою. Відкидає з лиця довге пасмо чорного волосся і зазирає у вікно. Нічого, воно навіть не зачинене. «Мабуть, ти впевнений в собі, Скрімме? — думає вона. — Із цієї ночі не будеш таким довірливим!» І швидко пірнає в темне приміщення.

Марк прямує до чорного ходу. Бейсбольна біта, яку він стискає в руках, додає упевненості. Пробує повернути ручку і… двері відчиняються!

— Дуже легко, — дивується він. — Скрімм або ідіот, або вже чекає на нас…

Переступає через поріг, тихо крокує в темряві, й раптом йому спадає на думку, що, можливо, Ангусу просто нічого боятися? Кілька злодіїв, що наважилися з’явитися в тутешніх місцях, закінчили вельми погано, хтось навіть збожеволів. Та й Дамон твердить, що Скрімм і поліцію контролює.

Але про загін підлітків Ангус, напевно, не здогадується…

Кен іще здалеку помічає на рівні землі продовгувате віконце, залишене для вентиляції підземних приміщень. Якраз саме там можуть бути замкнені діти. Вікно зачинене, але Кен швидко знаходить камінець і загортає його в куртку. Ідеально приглушить удар. Несподіваний шерех у нього за спиною… Дамон, це тільки Дамон. Видно, і йому прийшла та ж ідея — тим краще. Незабаром і ці двоє потрапляють досередини.

Девлін сумнівається: він бачив, що решті було неважко потрапити в будинок. Це дивно. А раптом пастка? Звідти не чути ні звуку, його друзі можуть бути вже спіймані, і з ним буде те саме. Чи не краще почекати одну-дві хвилини? Дати своїм час на пошуки дітей, а якщо їм щось загрожуватиме, прийти на допомогу. Так, ліпше залишитися й почекати. Це гарний план. І більш безпечний.

Сьюзан помічає: Девлін залишився позаду. В якусь мить дівчинці схотілося підійти й запитати, що з ним, але вона передумала. Якщо навіть і злякався, їй краще не лишатися зовні — так швидше можна попастися. Підкрадається до відчиненого вікна з другого боку будинку. Скрімм залишив усе розчахнутим… Це погана ознака… Невже й дітей устиг убити? Ні, не треба думати про це. Необхідно зосередитися. І вгамувати це прокляте тремтіння в колінах!

Грета навпомацки пробирається по кімнаті, освітленій голубуватим сяйвом повного місяця, острівцями блідого світла й калюжами чорнильної пітьми. На якийсь момент сердиться на Дамона за його наказ не брати із собою навіть запальнички, але незабаром чує поскрипування з коридору та розуміє, що друг був правий: у такій темряві ніщо не видасть її присутності. Якщо залишатися зовсім нерухомою…

— Гей, хто тут?

Голос Скрімма? Людина, що ходить на двох ногах, так не скаже. Таким зловісним знущальним тоном. Серце Грети б’ється як божевільне, а кроки в коридорі наближаються. Можна було б повернутися до вікна, але вже надто пізно: їй доведеться піти вперед до дверей, що ведуть у коридор. Без коливань!

— Іди, голубонько, іди до дядька Ангуса. Я тобі нічого не зроблю…

Грета у відчаї озирається. Може, покликати на допомогу? Але тоді зловлять і друзів. Її рука тягнеться до складаного ножа, який дав Дамон, — один їй і один Сьюзан. «Краще, коли вони будуть у дівчат, — сказав він тоді. — Це додасть їм упевненості».

Раптом вона відчуває, що там, у глибині приміщення, є інші двері. Бере себе в руки та прямує туди.

Марк перетинає, як йому здається, обідній зал, і раптово помічає тінь, що слизнула за великим столом.

— Друзі, — шепоче Марк, міцніше стискаючи спітнілими руками бейсбольну біту, — друзі, це ви?

Відповіді нема, якщо не вважати такою щось на кшталт хрипкого зітхання.

Чується густе гарчання. Гарчання великої тварини.

— О Господи, — бурмотить Марк. Біта, яку він тримає в руці, уже не здається йому серйозною зброєю.

Марк біжить до дверей, через які сюди ввійшов. Коридор, кімната, інший коридор. Стукіт кігтів об дерев’яну підлогу дає зрозуміти, що звір його наздоганяє.

«Усе гаразд, ти вже практично врятувався, — підбадьорює себе хлопчик. — Заверни за ріг, петляй, відірвися від нього!»