«Відьма»

Томас Олде Хьовелт

ВІДЬМА

Жакові Посту,

моєму літературному шаману

Частина 1

ПРИСМЕРК #КАМЕНУВАННЯ

Щойно Стів Грант повернув за ріг паркінгу позаду продуктового магазина «Маркет енд Делі» у Блек-Спрінзі, як побачив, що на Катаріну ван Вайлер наїхав старовинний голландський вуличний орган.[1] На якусь мить він вирішив, що то був оптичний обман, адже внаслідок удару жінка не впала на асфальт, а розчинилася у дерев’яних завитках, оперенні ангельських крил і хромованих органних трубах. Марті Келлер, виконуючи інструкції Люсі Еверетт, штовхав орган фаркопом на задньому ходу, потім загальмував і наїхав на Катаріну. І хоча звуку удару не було чути, так само як не було видно жодної краплини крові, вмить звідусіль позбігалися люди, керовані якимось почуттям невідкладності, як це бувало завжди, коли траплялися нещасні випадки. Щоправда, ніхто не кинув свого пакета з покупками, щоб допомогти жінці піднятися… бо ж була одна річ, яку жителі Блек-Спрінга цінували понад невідкладність. Вони завбачливо робили все, що тільки могли, аби тільки зайвий раз не втручатись у справи Катаріни.

— Не підходь близько! — закричав Марті й перепинив рукою шлях маленькій дівчинці, яка наближалася боязкими кроками, в захваті від розкішного велетенського механізму, а зовсім не жахливого випадку, що стався на її очах. Та й Стів уже зрозумів, що то був зовсім не нещасний випадок. У тіні під органом він побачив пару брудних ніг і заляпаний багнюкою поділ Катаріниної сукенки. Він поблажливо посміхнувся. Отже, то був не оптичний обман. А за дві секунди над паркінгом уже ревіли акорди маршу Радецького.

Втомлений, але задоволений собою, Стів притишив ходу. Він вже майже завершив велике коло: п’ятнадцять миль уздовж національного парку Беар-Маунтін до Форт-Монтґомері, потім угору вздовж Гудзона до військової академії Вест-Пойнт, яку місцеві називали просто Пойнт. Звідти повернув додому, до рідного лісу й пагорбів. Настрій у нього був чудовий, і не тільки тому, що біг якнайкраще допомагав розслабити тіло після довгого дня викладацької роботи у Медичному коледжі Нью-Йорка у Валгаллі. Чудовим настроєм він завдячував передусім чарівному осінньому вітерцеві, що линув з-за меж Блек-Спрінга, наповнював легені чистим повітрям, а натомість відносив на захід від міста його неприємний запах. Звісно, все це існувало тільки в уяві Стіва, адже насправді повітря у Блек-Спрінзі не мало жодних недоліків — принаймні таких, які показав би хімічний аналіз.

Музика привернула увагу кухаря з ресторану «Реберця від Рубі». Він залишив свій гриль і разом з іншими глядачами підозріло придивлявся до органа. Стів обійшов їх, витираючи рукою піт із лоба. Коли він побачив, що ідеально лакований бік інструмента насправді становив собою обертові двері й ці двері були прочинені, то вже не міг стримувати посмішку. Всередині орган був повністю порожній, аж до самої осі. Катаріна нерухомо стояла в темряві. Люсі зачинила двері й заховала її від людських очей. Вуличний орган знову перетворився на звичайний музичний інструмент. До того ж він ще й грав.

— Отже, — спитав Стів, усе ще важко дихаючи і тримаючи руки на стегнах, — Малдер і Скаллі знову наповнюють скарбницю?

Марті підійшов до нього й посміхнувся.

— Суцільний блеф. Знаєш, яка ціна цим покидькам? Кажу тобі, вони будуть заощаджувати на копійках, поки не заверещать. — Він крутнув головою у бік органа. — Стовідсоткова підробка: копія органа з Музею старої Голландії у Пікскілі. Непогана, еге ж? Під усією цією мішурою — звичайний причеп.

Стіва це вразило. Тепер, придивившись, він побачив, що, дійсно, фасад органа був мішаниною нудних порцелянових фігурок і недбало приклеєних погано пофарбованих цяцьок. Навіть труби були насправді не хромованими, а покритими поліхлорвініловим лаком із позолотою. Та й сам марш Радецького здавався недолугою ілюзією за відсутності чарівного зітхання клапанів та тьопання музичних перфокарт, притаманних старовинному інструменту.

Марті відгадав його думки і продовжив:

— Еге ж, такий собі айпод із здоровезним мікрофоном. Поставиш не той плейлист — і буде тобі хеві-метал.

— Здається, це одна з ідей Гріма, — засміявся Стів.

— Мені здалося, задум полягав у тому, щоб відвернути увагу від неї?

Марті знизав плечима.

— Ти ж знайомий зі стилем цього майстра.

— Його зроблено для публічних заходів, — сказала Люсі. — Коли проходять виставки або фестивалі, на яких багато Чужинців.

— Ну, щасти тобі, — Стів посміхнувся, готуючись бігти далі. — А може, заразом збереш і трохи грошей.

Він легко біг останню милю, прямуючи додому вниз по Діп-Голлоу-роуд. Музику вже не було чути, але марш Радецького продовжував звучати у нього в голові в ритмі його кроків. Що ж, зате Стів перестав думати про жінку в темряві, в череві вуличного органа.

Прийнявши душ, Стів спустився сходами і побачив Джоселін за столом у їдальні. Вона закрила ноутбук. З легкою усмішкою на вустах, в яку він закохався тридцять три роки тому і яка в неї, ймовірно, не зникне, скільки й віку, попри зморшки, яких стає дедалі більше, та мішки під очима, які вона називала «кишеньками для тих, кому за сорок», Джоселін сказала:

— Досить уваги бойфрендам. Наразі черга мого чоловіка.

Стів посміхнувся:

— І як же його звати цього разу? Рафаель?

— Авжеж. І Роджер. Я покинула Новака, — вона встала й легенько обвила руками його талію. — Як пройшов твій день?

— Він мене виснажив. П’ять годин лекцій поспіль і всього одна двадцятихвилинна перерва. Попрошу Ульманна, щоб або змінив мені розклад, або повісив акумулятор над кафедрою.

— Звучить жалісливо, — сказала дружина, цілуючи його в губи. — Хочу попередити тебе, пластун-новачок, що за нами спостерігають.

Стів відсахнувся й підняв брови.

— Бабуся, — відповіла Джоселін.

Притягнувши чоловіка ближче до себе, вона обернулася й кивнула головою собі за плече. Стів простежив за її поглядом крізь відчинені скляні двері й далі у вітальню. Дійсно, у нічим не зайнятому кутку між кушеткою й каміном — Джоселін завжди називала його своїм «лімбом»,[2] бо так і не вирішила, що ж із ним робити, — біля самої стереосистеми стояла маленька жінка, худа наче жердина, і геть нерухома. Її вигляд аж ніяк не відповідав післяполудневому прозорому золотому світлу. Темна, брудна, нічна істота… Джоселін накинула їй на голову старий рушник для посуду, й тому обличчя цієї жінки не було видно.

— Бабуся, — проказав повільно Стів і зайшовся сміхом. Він не міг стриматись, адже із цим рушником вона становила собою недоладне і смішне видовище.

Джоселін почервоніла.

— Знаєш, у мене всередині все завмирає від жаху, коли вона ось так дивиться. Так, я знаю, що вона не бачить. Але час від часу в мене виникає відчуття, що це не має жодного значення.

— І довго вона так стоїть? Адже я бачив її в місті.

— Менше ніж двадцять хвилин. Вона з’явилась якраз перед тим, як ти зайшов.

— Уяви собі, я її бачив на паркінгу біля продовольчого магазину. Вони наїхали просто на неї однією зі своїх нових іграшок, довбаним вуличним органом. Гадаю, музика їй не надто сподобалась.

Джоселін засміялася й відразу стулила губи.

— Сподіваюсь, їй сподобається Джонні Кеш, бо то його диск був у програвачі. Я лише раз пройшла повз неї до кнопки відтворення, і цього разу мені вистачило. Більше не хочеться.

— Хоробрий вчинок, мадам.

Стів запустив пальці у волосся, що спадало на шию дружини, і знову поцілував її.

Скляні двері розчинилися, і в дім увійшов Тайлер. Він ніс чималий пакет, від якого пахло китайською їжею на винос.

— Агов, це що тут у вас за фіґлі-міґлі! — сказав він. — До п’ятнадцятого березня я неповнолітній, і до цієї дати моя ніжна душа не в змозі терпіти розбещеність. А надто серед представників мого власного генофонду.

Стів підморгнув Джоселін і відповів:

— Чи стосується це так само і вас із Лорі?

— Я мушу експериментувати, — сказав Тайлер, ставлячи пакет на стіл і вислизаючи із куртки. — Експерименти притаманні моєму вікові, принаймні так твердить Вікіпедія.

— А що Вікіпедія каже про те, що маємо робити ми у нашому віці?

— Працювати. Куховарити. Давати більше кишенькових грошей.

Джоселін округлила очі й голосно розсміялася. Слідом за Тайлером крізь скляні двері прокрався Флетчер і тепер тупотів довкола обіднього столу, настороживши вуха.

— Боже, Тайлере, хапай його! — скрикнув Стів, як тільки почув гарчання бордер-коллі. Але було запізно. Флетчер помітив жінку в «лімбі» Джоселін. Він зайшовся оглушливим гавкотом, який перейшов у таке пронизливе скавчання, що в усіх трьох душа втекла у п’яти. Собака промчав кімнатою, але послизнувся на темних кахлях, бо Тайлер встиг ухопити його за ошийник. Несамовито гавкаючи і смикаючи передніми лапами в повітрі, Флетчер загальмував перед скляними дверима.

— Флетчере, лежати! — закричав Тайлер, різко смикнувши за повідець. Флетчер замовк. Нервово метляючи хвостом, він гарчав на жінку в «лімбі». Це гарчання, здавалось, доносилося в нього з самого нутра… але не змусило її хоча б трохи ворухнутись.

— О, Господи, чому ви не сказали мені, що вона тут?

— Вибач, — сказав Стів, забираючи повідець із рук Тайлера, — ми не побачили, що сюди увійшов Флетчер.

Іронічний вираз промайнув синовим обличчям.