«Примари Пустомитського болота»

Василь Тибель

Примари Пустомитського болота

Пролог. Змова

 Тяжкі дощові хмари чіплялися за верхівки сосен і від того з них хвилями сипав дощ.  Лісова дорога  розкисла так, що перетворилася на суцільне місиво, та ляпавиця й не думала кінчатися. У лісі темніло. Не дивлячись на пізню пору, мжичку й холод, в’язкою стежкою йшло двоє людей. Закутані в чорні плащі, вони видавалися привидами. Обличчя подорожніх закривали темні каптури. Пройшовши лісом добрячий шмат дороги, вони зупинилися перед цегляною огорожею, що стала їм на шляху.  Попереду, в сутінках виднілись розвалини старого монастиря; які в таку пізню пору на звичайних людей наводили б жах, але, схоже, наші мандрівники були не з боязких. Перший, вищий на голову за свого попутника, підозріло оглянувся довкола й, обійшовши зачинені ворота, ступив у вилом, певне відомий тільки йому. Другий шмигнув слідом  за ним. Простуючи вглиб, по зарослій стежці, вони підійшли до занедбаного кладовища. Крадькома озираючись, пізні подорожні наблизилися до склепу із похиленим хрестом. Позеленілі від дощу й часу кам’яні стіни могильної споруди стояли зарослі бур’яном. Із одного боку чорнів отвір. Не довго думаючи, відважні мандрівники пірнули  в чималу діру і, майже, наосліп ступили на гвинтові сходи.  Внизу, десь  попереду, пробивалося тьмяне світло. Спустившись ще трохи, вони потрапили в досить просторий схрон, яскраво освітлений факелами. Посеред склепу стояв круглий кам’яний стіл, навколо якого гуртувалася купка людей у таких же, як і в прибулих, темних каптурах. Перше враження було, що тут зібрався гурт монахів на вечірню молитву, проте облич ніхто й не думав відкривати, а тим паче молитися - скоріше, тут пахло змовою.

- Здається, зібрались всі, – промовив один із змовників, коли до них приєдналася наша двійка. – Можна розпочинати!

До столу вийшов широкоплечий каптурник і підняв, щоб привернути увагу, ліву руку. Усі схилися в пошані.

- Я, Великий Магістр, прибув сюди, попередити всіх братів ордену – час наближається! Скоро «Чорні саламандри» стануть володарями світу. Земля наступного літа потрапить у пояс астероїдів. Минула зустріч із цим поясом привела до загибелі динозаврів. Нове побачення буде набагато жахливішим. Один із астероїдів влучить у Місяць.  А вже те, що залишиться від супутника впаде на Землю. Це спричинить такі руйнації, яких планета Земля ще не знала.  Метеорити – Чуксулуб[1] у Мексиці й Бовтиський[2], на Україні, від яких загинули динозаври, виглядатимуть, у порівнянні із уламками Місяця, які впадуть на Землю -  тенісними м’ячиками. Такого збігу ми чекали шістдесят п’ять мільйонів років. Завадити цьому зіткненню можуть тільки «Білі саламандри», за допомогою нового «Джерела Мі», яке вони завчасно збудували на Місяці. Проте їхнє «Джерело» нічого не варте без «Каменю», хіба збивати груші в саду діда Охріма.

 Хтось із присутніх улесливо хихикнув. Каптурник грізно глянув у бік веселуна. В склепі знову запанувала тиша - тільки сопли під темними відлогами. Широкоплечий продовжував далі:

- Земляни, поки що, не бачать «Вказівного пальця» - великого астероїда, що наближається до Місяця. Він закритий тінню від Юпітера, а коли помітять - зробити вже нічого не зможуть, їхні технології безсилі. «Білі саламандри» намагатимуться зупинити катастрофу. Ми повинні, за будь-що, завадити їм. Старий цар Саламандр, коли втікав від нашого гніву до землян, забрав  «Каменя» і надійно його заховав. Але люди не вміють зберігати таємниць, вони все записали в «Одкровенні». Кілька днів тому з Мізинського[3] музею наші брати викрали артефакт, якого нам недоставало – мамутовий бивень із нанесеною на ньому  картою. Тут є написи, які ми розшифрували за допомогою «меандрового орнаменту»[4]. Згідно із цим текстом «Камінь» заховано в могилі царя. Залишилося тільки її знайти. Тоді цим м’якотілим, хутряним ящіркам, із їхніми дурнуватими законами - любові до всіх, уже не допоможе навіть захисний щит, яким вони відгородилися від нас. Він зникне після  «Великого зіткнення» і ми зможемо спокійно захопити їхні підземні міста. Коли знищимо «Білих саламандр»,  тоді поставимо й інші світи на коліна. Увесь Всесвіт належатиме «Чорним саламандрам»!

- А що буде з людством? – пролунало несміле запитання з темного  кутка.

- Доля людства нас не хвилює. Нас цікавлять тільки «Білі саламандри» й їхнє «Джерело». Усі зрозуміли! – підвищив голос головний каптурник.

 Темні плащі покірно схилили голови.

- Я найбільше покладаюсь на вас, брате Віт, -  продовжував старший, звертаючись до високого каптурника, що прибув останнім. -  Ви повинні знайти надійних людей і «науковця», який  зміг би знайти могилу. Саме на цій мамутовій кістці зашифроване місце поховання знаменитого Царя Саламандра. А ось  мідна таблички з клинописом, вона слугуватиме ключем до шифру на пульті керування земним «Джерелом Ze». Проте нам недостає іншої частини коду, друга табличка, згідно старинних текстів, знаходиться в хранителя «Одкровення», десь тут в монастирі. Ви повинні її дістати!

- Так, Пане! Надіюсь, не підведу Орден і Великого Магістра. – У глибокому поклоні зігнувся темний плащ. – Я знаю одного професора археології, що брав участь у розкопках під Мізином. Саме звідти наші достойні брати привезли цей артефакт, - він указав на помережену насічками масивну кістку, що лежали на столі. - Думаю, він зможе розшифрувати написи й знайти могилу «Царя».

- Він наша людина?

- Нажаль, ні.

- Тоді, я думаю, ви знаєте як діяти – після справи, ніяких свідків! А поки передайте це науковцю і  не шкодуйте грошей. Я знаю, ці вчені сидять голі, як церковні миші. – Широкоплечий передав пожовтілу кістку з орнаментом і мідну пластину для високого каптурника.

-  Дійте, часу в нас обмаль!  І хай збудеться «Одкровення»! – останні слова він вимовив владним гучним голосом.

  Усі каптури схилили голови й, підійшовши до столу, поклали на нього руки, потім стали щось булькотіти на незрозумілій мові. Дійство нагадувало шаманські заклинання, для повноти картини недоставало тільки барабанів і великого багаття.

Частина перша

Розділ 1. Ранкові туристи

На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки –  перемога все ж була за  сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей  горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником  узлісся,  а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристів було троє - усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на  ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній:  голова начисто поголена,  вкрита потом,  навіть голодні  комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що  здоровань  був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав  вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а  з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло - увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.

- Довго ще йти? – тоненько пропищав середній. Голос здорованя не гармонував із його зовнішністю. При майже двохметровому зрості й широченних плечах, очікувалося громового голосища, та запитання пілігрима видалося комариним писком.   -  Може перекур?

 Рюкзак у мандрівника був найбільший, зрозуміло що він не хотів продовження маршруту в такому темпі.

- Чвалай! – огризнувся задній, що мало не наштовхнувся на молодика.

- Уже не довго. Здається мені, ось на тому місці потрібно зупинитися! -  Бородатий знову вийняв клаптик  паперу зі схемою-планом, покрутив у руках і вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:

- Так, стаємо  тут! Привал! 

Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боці пагорбу. Усі радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою і з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав  мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертів свій пожмаканий клапоть.

- Так і є, ми на місці! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.