«Янголятко в кутих черевиках. Книга друга»

Янголятко в кутих черевиках. Книга друга (fb2) - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга (Янголятко в кутих черевиках - 2) 1104K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генечка Ворзельська

Генечка Ворзельська Янголятко в кутих черевиках

Книга друга

Частина перша

«Безликі вітчимові тварюки»

Тим часом у мене вдома, у Місті, де я народилася, сумовитий двірник уперше позамітав подвір’я — тепер це була його дільниця. Позамітав ще й клаптик вулиці під аркою. Його перший робочий день завершився за якихось три години.

Він побачив, коли повернувся у двір, що нападало нове листя, але вирішив: на сьогодні досить. Обминувши дерева, що росли обабіч входу в підвал, двірник спустився сходами вниз і відсунув клямку.

Світло ввімкнулося за чотири кроки. Чотири кроки під безугавне клацання запальнички. Коли спалахнуло світло, він зазирнув у довгий тунель і помітив оддалік купи сміття та подертий, з єдиним уцілілим валиком диван. Він мав два тижні, аби прибрати все те, — сам дійшов такої думки: займатися підвалом упродовж двох тижнів. Сьогодні можна було лише пороздивлятися.

Пороздивлятися та водночас заробити дещицю.

Озирнувшись туди-сюди, двірник знайшов уламок іржавої труби й узяв його.

Він брів підвалом і зазирав до комірок. Биті склянки, насипи білої від плісняви картоплі, дощечки, труби, влежалі, наче зморшкуваті валуни, мішки цементу, гасові лампи, старі телевізори, дитячі санчата.

— Двадцять, сорок, п’ятдесят… Непогано!

Розділ 1

Одні двері були замкнені. Двірник підчепив навісний замок і вирвав його вкупі зі скобами. В комірці він побачив кіпи старих газет, полиці з каламутною консервацією, якісь коробки. У двох горішніх знайшов розбірну штучну ялинку та перекладені серпантином і ватою іграшки.

— Непогано, — примовляв він, підраховуючи всі ці газети, алюміній, позеленілу мідь, радіодеталі. — Не менше, як на чотириста. Дуже навіть непогано…

Він зірвав ще один замок і натрапив у комірці на розв’язку теплоцентралі: поржавілі відра, вузля труб та гнуті вентильні штирі.

Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість.

Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло.

Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінець — запаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й м’яке. Двірник опустив трубу, — він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу.

— Що за?..

— Що за?…

— Що за?…

— Що за?… — кепкувало багатоголосе відлуння.

Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля.

— Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? — мовила вона сотнею роззявлених пащ.

Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів.

— Людинка, — озвалися пащі й покликали: — Людинко-о-о!

Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги.

— Агов! — гукнула тисяча ротів. — Досить клеїти дурня!

Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад.

— Ти чуєш мене?

Чорнота зм’якла, втягла мацаки, й двірник упав.

— Не чуєш.

І чорнота хряпнула дверима.

Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнком — замкнутого на собі рухливого гобелена.

У непроникному мороці все ще охопленої імлою порожнечі формувалася чорна, така ж непрониклива куля, Обертаючись, куля наражалася на шпичаки та голки, що їх випускали зі стін і стелі гобелени. Куля обламувала їх, вбирала в себе й од того ставала дедалі більшою.

Зрештою, удосталь наситившись мороком, куля врізалася в стелю й пробила її наскрізь. Повз поштові скриньки та прочинені у під'їздах двері, крізь сходи та перекриття третього поверху — до кімнати з величезним, вважай, на всю стіну дзеркалом.

Біля дзеркала морок зависнув, якусь мить поклубочився, набуваючи форми. З’явилися ноги й доторкнулися до підлоги. Сягнули потрібної довжини пальці рук і заблищали полірованими нігтями. Він хитнув головою, і довге волосся розсипалося по спині. Він став навшпиньки — упевнився, чи зручні гостроносі черевики. Потерті джинси, розстебнута куртка, а на грудях — золота зірка амулета.

Перевернена.

Він собі подобався…

— Гу-у-у…

Він різко оглянувся.

— Гу-гу.

Він усміхнувся.

— Хто це тут у нас? — поспитав лагідно.

Обіч, у дерев’яному ліжечку з брязкальцями, нанизаними на стрічку, натягнуту між гратчастими бильцями, лежало дитя. Воно смоктало кулачок та витріщалося догори, хоч помітило його лише тоді, коли він схилився над ліжечком.

— Маленька людинка, — всміхнувся морок, який став чоловіком. — Як тобі тут живеться?

Він потішив малюка своїм амулетом і раптом самовдоволено вищирився:

— Й од чарівників, і від доброї феї.

Він зірвав амулет, але той умить виріс знову на його жилавій шиї, помахав ним над малюком, котрий потягся до нього рученятами, та загугукав.

— Не хвилюйся, це вже твоє.

Зірка амулета перетворилася на чорну краплю глупої ночі, й він розчепірив пальці.

Крізь сорочинку, крізь тільце — просто в душу.

— Бережи його, — промовив він. — Адже я по нього прийду.

Він випростався, підійшов до вікна й відчинив його. Потім став на підвіконня й стрибнув униз. Приземлився позаду жінки, що поспішала на роботу.

Один із Дияволів знову опинився в земному світі.

В тому світі, де я народилася.

Розділ 2

Диявол моргнув до дівчини, котра посміхалася йому, вийшов із трамвая та попростував через сквер до щойно зруйнованих фасадних стін та наново зведених старовинних будинків.

— Вітаю, — кинув консьєржці, що звела на нього очі, коли він зайшов у під’їзд.

Вона кивнула:

— Ви у дванадцяту?

— Розумничка моя, — всміхнувся він.

— Йому лист. Передасте?

— Авжеж, — усміхнувся він.

Диявол узяв конверта й кілька рекламних буклетів, пройшов сходами та викликав ліфт.

У кабіні він натис кнопку п’ятого поверху і, розтираючи між пальцями конверта й листівки, що сипались додолу різнобарвним конфетті, запитав:

— Чи ти на мене чекаєш? Чи встиг скучити за мною?

Він вийшов із ліфта, зупинився біля дверей, схилив голову й прислухався:

— Схоже, що ні, — відповів сам собі й випростався, коли Камінний Воїн відчинив йому двері.

— ХТО? — останній Камінний Воїн.

— Доповідаю! — посміхнувся Диявол.

— Ні!

— Так, люб’язний мій, так. — Один-єдиний змах довгого кучерявого волосся задля того, щоб, переступивши через Воїна, що рухнув купою каміння, пройти до вітальні темної Вітчимової квартири. Назустріч безликим почварам, що вибігли прямо на нього, мов сторожові пси.

— Ха, — мовив Диявол. — Як цікаво.

І він випустив із-під куртки чотири вогненні істоти.