«Крижінка»

Крижінка (fb2) - Крижінка [Bridesicle - uk] 63K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Уилл Макинтош

Вілл Макінтош

Крижінка

Слова будили її м’якими поштовхами.

– Агов. Привіт.

Вона відчула, що на повіки падає світло. Якби

вона зараз розплющила очі, світло ударило б у них, і довелося би прикривати їх

долонею, пропускаючи промінці крізь щілинки між пальцями.

– Хочеш поговорити? – почувся м’який чоловічий

голос.

І тут її думки прояснилися достатньо, щоб

спитати себе, куди поділася її мати. Вона гукала у всі куточки своєї свідомості,

і ніхто їй не відповів, а цього просто бути не могло. Коли вона впустила маму,

викинути її стало неможливо. Це зовсім не те саме, що впустити маму до себе в

домівку; відколи та поселилася у її свідомості, шляху назад не стало, бо не

стало тіла, у яке мама могла би повернутися.

То де ж вона поділась?

– О, я знаю, що зараз ти вже прокинулась.

Ну ж бо, спляча красуне. Поговори зі мною, – останнє було сказано пристрасним

шепотом, і Міра подумала, що мусить прокинутись і розплющити очі. Вона

спробувала зітхнути, але не змогла. Її очі широко відкрились від страху.

Над нею схилився підстаркуватий чоловік. Він

посміхався, але Міра ледве завважила його, бо коли вона спробувала відкрити

рота, щоб вдихнути, її щелепа пронизливо скрипнула, нагадавши крик чайки. Вдиху

не було. Їй хотілось притиснути руки до обличчя, але вони теж не слухались. Ніщо

не слухалось, окрім обличчя.

– Агов, чуєш? Як життя? – старий злегка

посміхався, неначе боявся, що від широкої посмішки Міра може зламатися. Тепер

вона роздивилася, що не дуже він і старий. Десь під шістдесят. Борозни на лобі й

обабіч носа здавались глибокими тільки тому, що його обличчя було дуже близько

– лиш трохи далі, ніж потрібно для поцілунку.

– Щось негаразд? – він простягнув руку і

погладив її волосся. – Щоб керувати потоком повітря, треба стискати кутні зуби.

Тобі хіба не показували?

Повітря справді йшло – легкий бриз свистів у

горлі і виходив через рот і ніс. Він лоскотав крихітні волосинки у ніздрях. Вона

стиснула зуби, і повітря зашипіло так сильно, що від видиху мали різко

опуститися груди, але вони не опустилися. А може й опустилися, а вона просто не

помітила, бо не змогла підняти голову, щоб подивитися.

– Де… – сказала Міра і тут же зойкнула від

жахливого звуку свого голосу: глибокого, хрипкого, глухого – голосу створіння,

що вилізло з болота.

– До цього треба звикнути. Я у тебе перший? Тебе

ніхто не оживляв? Навіть для ознайомлення? – Думка про те, що він був у неї

першим, що б це не значило, нібито робила йому приємність. Міра оглянула його,

намагаючись упізнати. Він тішився її увагою, немов чекав того, що Міра йому

зрадіє. Він не був привабливим – ніс був товстий і зовсім не

по-аристократичному горбатий. Ніздрями він нагадував бика, а бровами – неандертальця,

проте мав тонкі губи. Вона його не знала.

– Я не можу поворухнутись. Чому я не можу

рухатись? – нарешті спромоглася спитати Міра. Вона спробувала озирнутися,

наскільки змогла.

– Усе гаразд. Спробуй розслабитись. Ти можеш

рухати тільки обличчям.

– Що сталося? – врешті змогла вимовити Міра.

– Дорожня пригода, – сказав він, занепокоєно

вигнувши брови. Він звірився з чимось на долоні. – Доволі важкі травми. Розрив

аорти. Права нога відірвана.

Права нога відірвана? Її права

нога? Їй не було видно нічого, крім чоловіка, що схилився над нею, і стелі

золотистого кольору високо вгорі.

– Це лікарня? – спитала вона.

– Ні, ні. Центр знайомств.

– Що? – вона тільки зараз помітила, що в кімнаті

звучать інші голоси, приглушені, серйозні, довірчі. Вона чула уривки розмов

поруч:

– …якийсь нейтральний колір. Але як можна були

вибрати фіолетовий?

– …востаннє я була на фестивалі Дейглов у сімнадцять…

– Це, взагалі-то, не я повинен робити. – Чоловік

озирнувся через плече. – Зазвичай вони проводять ознайомлення, – він заговорив

голосніше. – Агов? – він знову повернувся до неї обличчям і розгублено знизав

плечима. – Бачу, все скинули на мене, – він зчепив долоні й нахилився до Міри. –

Розумієш, справа в тому, що ти померла у тій катастрофі…

Кілька наступних фраз Міра не почула. Їй

здалося, що її несе водою. Думка про те, що вона мертва, але все одно може чути

того, хто повідомляє їй про це, здавалася абсурдною. Втім, це скидалося на

правду. Вона не пам’ятала смерті, але відчувала якусь різку й чітку межу, яка

відділила «зараз» від «раніше». Від цієї думки захотілося втекти, покинути своє

тіло. Своє мертве тіло. Її зуби були зубами мерця.

– Твоєї страховки вистачило на

глибоку заморозку, але повне оживлення, особливо після тяжких ушкоджень,

страшенно дороге. Ось навіщо потрібні центри знайомств…

– Де моя мати? – урвала його Міра.

Чоловік знову глянув на долоню і кивнув.

– У тебе була попутниця. Твоя мати. –  Він ще раз озирнувся, підняв руку, ніби кликав

когось, а тоді знов опустив.

Попутниця. Який влучний вираз.

– Вона зникла? – Міра хотіла  спитати: «Вона померла?» – але тепер її

уявлення про смерть стало неоднозначним.

– Так. Щоб утримувати попутника, потрібна безперервна

мозкова активність. Коли помираєш, попутник зникає.

Як номер телефону, який намагаєшся запам’ятати,

подумала Міра. Треба тримати його в думках, бо як не втримаєш – уже не згадаєш.

Міра відчула, як сильно їй полегшало. Від тієї миті, як вона прокинулася, їй

здавалось, що мати от-от озветься. Тепер, коли вона знала, що цього не

станеться, можна було розслабитися. Вона відчула провину за полегшення від

думки про смерть матері, але чи міг би їх хто дорікнути? Точно ніхто з тих, хто

знав її матір. Точно не Лінн.

– У мене є сестра, – сказала вона. – Лінн. –

Щелепа рухалася дуже туго.

– Так, ви близнята. Оце вже цікаво, –  чоловік підняв брови і вишкірив зуби.

– Вона ще жива?

– Ні, – він розмовляв з нею, як з дурним

дівчиськом. – Тебе не було вісімдесят років, спляча красуне, – він махнув

рукою, наче йшлося про якісь дрібниці. – Зосередимося на теперішньому. Ось як

це працює: ми знайомимося. Зустрічаємося на побаченнях. Якщо вирішимо, що

підходимо одне одному, – він підняв плечі до вух і зобразив вибагливу посмішку,

–  то, можливо, це переконає мене

заплатити за твоє оживлення, щоб ми могли бути разом.

Побачення.

– Гаразд. Мене звуть Ред, а з твоєї анкети я

знаю, що твоє ім’я – Міра. Радий зустрічі, Міро.

– І я рада, – буркнула Міра. Він сказав, що вона

загинула в автокатастрофі. Вона силкувалась щось пригадати, але марно.

Принаймні, на пам’ять не прийшло нічого про катастрофу. Спогади, що наринули на

неї, були спогадами про сварки – сварки з матір’ю –  наприклад, у торговому центрі. Мама ненавиділа

все, що подобалося Мірі, і намагалася примусити її піти у відділ для старших,

купити там дешевого і нудного домашнього одягу. Мама не мала влади над тілом

Міри (врешті-решт, вона була всього лише попутницею), але ж керувати можна

багатьма способами.

– Отож, Міро, – Ред зчепив пальці. – Бажаєш

продовжити теревенити ні про що чи хочеш перейти до інтимних матерій?

Він знову підняв брови, як тоді, коли згадав

близнят.

– Я не розумію, – сказала Міра.

– Ну-у. Ось таке питання, скажімо. – Він

нахилився нижче, Міра вухом відчула його дихання. – Якби я тебе оживив, які

штучки ти б зі мною виробляла?

Міра не вірила, що його справді звуть Ред, і

сумнівалася, що він мав на меті когось оживити.

– Не знаю. Це дуже особисте питання. Може,

спершу треба краще познайомитися? – Їй потрібен був час на роздуми. Хоча б

кілька хвилин тиші на те, щоб розібратися що до чого.

Ред театрально нахмурився.

– Та годі тобі. Подражни-но мене.

Зізнатись Реду, що

вона лесбійка? В жодному разі. Він втратить інтерес і, можливо, повідомить

когось із керівників закладу. Але хіба той, хто керував закладом, не знав цього?

Мабуть, це мало бути частиною ознайомлення, якого їй не провели. Хай там як, а