«Загибель Уранії»

Микола Дашкієв

Загибель Уранії

Відомим і невідомим, близьким і далеким — усім, хто бореться за мир і життя на Землі, — з надією та вдячністю присвячує

Автор

Частина перша

Земля і небо

Розділ I

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола… Нема йому ні кінця, ні краю — залягла на всі боки оксамитова безодня, поцяткована незліченними гострими промінчиками. Не мерехтять зорі, сяючи пронизливо й холодно. Ніщо ніде ані ворухнеться. І панує над усім тиша — чорна віковічна тиша міжпланетної порожнечі, де кожен звук помирає до свого народження.

Морок, нерухомість і тиша… Мабуть, саме в них втілено нескінченність часу і простору. Буття чи небуття — який їх смисл отут, де зітерто грань між секундою і вічністю, а найбільше чи найменше однаково жалюгідні перед безмежністю? Тут немає ні правди, ні кривди, ні істини, ні омани. Тут первісна матерія виступає в усій своїй огидній наготі — тупа, холодна, байдужа до всього.

Але що то за цяточка ледь-ледь мріє посеред давкого мороку? Що за дивне скупчення атомів у абсолютній порожнечі міжпланетного простору? Якісь шаруваті оболонки… Вихори енергетичних полів… Теплове випромінювання… Вона не має права на існування, оця порошинка, яка так дерзновенно повстала проти найголовнішого закону природи — закону наростання ентропії!.. Все мусить розпастись на найдрібніші часточки. Все повинно розчинитись в одноманітності хаосу, зникнути в мороці й тиші. Такий закон!

Але порошинка в міжпланетному просторі не хоче скорятись законові. Вона існує і всіма силами прагне продовжити своє буття. Та тільки дуже гіркою ціною дістається їй кожна секунда існування!

Це — людина в скафандрі космонавта.

Людина задихається. Її груди жадібно хапають повітря, а воно — рідесеньке. Спазми перехоплюють горло. Глухо видзвонюють у скронях дзвони. Важко гупає серце. Аж печуть легені, благаючи кисню… А життєдайна киснево-гелієва суміш лише ледь-ледь струменить з редуктора.

Можна вмить урвати цю муку — досить бодай на півоберта відкрутити повітряний вентиль. Отож людина й смикнулась до вентиля на грудях скафандра, однак рвучко зупинила рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Замість попустити повітряний струмінь, чоловік прикрутив вентиль ще дужче.

Коли й досі було сутужно, то тепер стало нестерпно важко. Наставала межа, за яку не переступить жодна жива істота. Без їжі можна протриматися місяць, без води — декаду, а без кисню — лише кілька хвилин.

— Тримайся, друже Айт, — над силу шепотіли сині губи. — Якщо ти загинеш — містер Кейз-Ол і за вухом не почухає!

Він не має права загинути! Він не має права на смерть!.. Тільки ця думка й підтримувала чоловіка в запеклій боротьбі з самим собою. А боротьба справді була страшна.

Замість п'яти балончиків кисню, які видавались каторжникам на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати лише садисти, нелюди: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню… Їх вистачить менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повну силу.

А не хочеш — як хочеш. Тільки смикни за важіль — і розкриються груди скафандра. Швидка, легка смерть — космічна холоднеча міжпланетного простору вбиває миттєво.

Але Айтові вмирати не можна.

«Дихати, щоб жити!» — стогнуть легені. «Жити, щоб помститися!» — гупає серце.

Це була нечувана жорстокість: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт запроторив Айта в карцер. А втім, цього слід було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер у найстрашнішій з в'язниць був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже й кисень, на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск на скафандрі почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небосхилом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — «Зорею Кейз-Ола».

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і «Зоря Кейз-Ола» — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові листи обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у карцер — міжпланетний простір за межами «Зорі Кейз-Ола» — та й лишать напризволяще.

— Стривай, негіднику! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємось за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує, що перший балон уже порожній. Ще півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати!

І все-таки Айт витримував. Стогнав, хрипів, часом втрачав свідомість, однак зразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стріпнувся й визирнув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді: якийсь темний силует просувається, закриваючи собою зірки. А ось блимнув вогник. І водночас Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, потрапив у метеоритний рій?.. Так ні: силует повертає назад. То, може, наглядач Орт вирішив знищити ненависного йому каторжника негайно?

Айт ввімкнув кисень на повну силу. Дивне сп'яніння огорнуло його мозок. Напружилися м'язи. Мстива радість спалахнула в грудях: ну, то лети ж, лети сюди! Аби тільки схопитися за тебе, а там дізнаємось, кому жити, а кому вмирати!

Айт смикнувся назустріч темній постаті. Прокляття — не вистачає довжини рук!.. Ну, ще трошки… ще…

Блиснула на мить лампочка внутрішнього освітлення скафандра. Освітила обличчя людини.

Ні, то був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, що завжди позирав на каторжників вовком, але нікому з них не чинив зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас «Зорі Кейз-Ола»?

Проут увімкнув ще раз внутрішнє освітлення. Скривився. Похитав головою.

Айт занепокоєно провів його поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось тут, поруч. Ба ні: їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Якби це вдень, якби Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів «Зорі Кейз-Ола».

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але у всякому разі оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув незначне прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.