«Хто боїться смерті»

Ннеді Окорафор

Хто боїться смерті

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

© Nnedi Okorafor, 2010

© Depositphotos.com / magann, kertu_ee, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

ISBN 978-617-12-6378-9 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Окорафор Н.

О-51 Хто боїться смерті : роман / Ннеді Окорафор ; пер. з англ. М. Пухлій. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. — 416 с.

ISBN 978-617-12-5122-9

ISBN 978-0-7564-0728-5 (англ.)

У далекому майбутньому сталося те, що ледь не знищило все людство. Тепер уже ніхто не покладається на техніку. Магія — ось у що вірять люди. І Велика Книга, якій поклоняються нуру, каже, що в цій катастрофі винний темношкірий народ океке. Тож тепер їх усіх необхідно знищити.

Наджібі вдалося вижити після нальоту нуру на її рідне селище. Вона народжує дівчинку, зовні не схожу ні на матір, ні на батька, і нарікає її Оньєсонву. Давньою мовою це означає «Хто боїться смерті?». Оньєсонву ще не знає, що обрана й має загадкову магічну долю…

УДК 821.111(73)

Published by permission of the author and her literary agents, Donald Maass Literary Agency (USA) via Alexander Korzhenevski Agency (Russia)

Перекладено за виданням: Okorafor N. Who Fears Death : A Novel / Nnedi Okorafor. — New York : DAW, 2014. — 432 p.

Переклад з англійської Марії Пухлій

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

Неймовірні схвальні відгуки про «Хто боїться смерті»

Волею Окорафор дія цієї емоційної історії відбувається в постапокаліптичній сахарській Африці. Молода чаклунка Оньєсонву (ім’я якої означає «Хто боїться смерті?») народилася еву; в ній змішалися риси її матері та чоловіка, що зґвалтував її матір і кинув помирати в пустелі. Коли Оньєсонву входить у силу, стає очевидно, що її доля переплетена з долею її народу, пригноблених океке, і що вона має померти, щоб виконати своє призначення. У своїй страхітливо реалістичній історії Окорафор розглядає цілу низку зол (найбільше уваги одержують гендерна та расова нерівність, а також жіноче обрізання та бездіяльність під час зіткнення з руйнівними традиціями) та створює з цих розрізнених понять фантастичну, магічну суміш грандіозної оповіді.

Publishers Weekly (обрана рецензія)

«Хто боїться смерті» не схожа ні на що з того, що читав цей рецензент. Оньєсонву — незабутня героїня з потужною, захопливою, сумною та неймовірною історією. Темп і ритм її голосу в оповіді затягує читача й не відпускає. Окорафор — майстерна оповідачка, що створює з нещодавньої історії, фантазії, традицій, новітньої техніки та культури дещо чудове й нове, чого не варто пропускати.

RT Book Reviews (обране, золота медаль)

Може, фантастична творчість Окорафор і зазнала сильного впливу Октавії Батлер, але завдяки стилю письма та похмурому підходу до тематики її можна порівняти з майстром жахів Стівеном Кінгом.

Lansing City Pulse

Книжки [Окорафор] свіжі, оригінальні та продумані. Нам потрібно більше таких авторів.

Патрік Ротфусс, автор «Страху мудреця», бестселера № 1 за версією The New York Times

[«Хто боїться смерті»] — нетрадиційний фентезійний роман… Правдоподібні, складні небілі персонажі й неупереджений погляд на Африку, повну техніки, містицизму, зіткнень культур та істинної любові.

Письменниця Ннеді Окорафор створює розкішну та цікаву історію, насичену драматичною і трагічною іронією та абсолютно непередбачувану… Читачам, які зазвичай не читають фантастики, не слід боятися футуристичності цієї книжки… Окорафор показує, що від минулого нікуди не подітися… «Хто боїться смерті» — це постапокаліптична притча, яка наочно показує, що невігластво, бездіяльність і упередженість можуть убивати, а правда та знання — то ключі до життя.

New York Journal of Books

Лауреат Всесвітньої премії фентезі 2011 року за найкращий роман

Лауреат премії Carl Brandon Kindred Award 2010 року

Лауреат премії RT Reviewer’s Choice у номінації «Найкраща книжка (наукова фантастика)» 2010 року

Фіналіст премії журналу «Локус» за найкращий фентезі-роман 2010 року

Номінація на премію Nebula 2010 року

Книжка з почесного списку Тіптрі 2011 року

Фіналіст премії Black Excellence Award 2010 року

Найкраща книжка 2010 року за версією Publishers Weekly

Найкраща книжка 2010 року за версією Amazon.com

Найкраща книжка 2010 року за версією Library School Journal

Моєму неймовірному батькові, Ґодвіну Сандею Деніелу Окорафору, доктору медицини та членові Американської колегії хірургів (1940—2004 рр.)

Любі друзі, чи боїтеся ви смерті?

Частина I

Становлення

Розділ 1

Обличчя мого батька

Моє життя зруйнувалося, коли мені було шістнадцять. Помер тато. Він мав дуже сильне серце, та все ж помер. Чи сталося це через спеку та дим у його кузні? Ніде правди діти, його неможливо було відірвати від роботи, від творчості. Він обожнював гнути метал, підкорювати його своїй волі. Але робота його, здавалося, лише зміцнювала; у своїй кузні він був дуже щасливий. То що ж його вбило? Я досі не можу сказати напевне. Сподіваюся, до цього не доклалася ні я, ні те, що я тоді робила.

Одразу після його смерті моя мати, схлипуючи, вибігла з їхньої спільної спальні й кинулася до стіни. Тоді я зрозуміла, що стану інакшою. Тієї миті я збагнула, що більше ніколи не зможу повністю контролювати вогонь усередині себе. Того дня я стала іншою істотою, в мені стало менше людського. Тепер я розумію: все, що відбулося згодом, почалося тоді.

Церемонію провели на околиці міста, біля піщаних дюн. Була середина дня, і стояла жахлива спека. Його тіло лежало на відрізку щільної білої тканини, оточене гірляндою з переплетених пальмових гілок. Я стала на коліна в пісок біля його тіла й попрощалася з ним востаннє. Ніколи не забуду його обличчя. Воно вже не було схожим на татове. У тата була темно-брунатна шкіра та повні губи. Це обличчя мало запалі щоки, губи на ньому здулися, а шкіра скидалася на сірувато-коричневий папір. Татів дух кудись пішов.

Я відчула поколювання на карку. Моє біле покривало кепсько захищало від нерозумних і боязких людських очей. Тепер за мною постійно всі стежили. Я зціпила зуби. Довкола мене ридали і стогнали, стоячи на колінах, жінки. Тата щиро любили попри те, що він одружився з моєю матір’ю, жінкою з такою донькою, як я, — донькою-еву. Це вже давно пробачили, зарахувавши до помилок, яких може припуститися й найвидатніша людина. За стогонами я розчула тихе скигління матері. Вона зазнала найбільшої втрати.

Настала її черга прощатись. Опісля його понесуть на кремацію. Я поглянула на його лице ще раз, востаннє. Подумала: «Я більше ніколи тебе не побачу». До цього я не була готова. Я кліпнула і торкнулася своїх грудей. Тоді воно й сталося… коли я торкнулася своїх грудей. Попервах це скидалося на лоскіт, від якого свербіло. Невдовзі це виросло у щось більше.

Що завзятіше я намагалася встати, то більше воно посилювалось і то далі розросталася моя скорбота. «Його не можна забирати, — гарячково подумала я. — В його кузні лишається так багато металу. Він не закінчив своєї роботи!» Це відчуття повністю охопило мої груди та розійшлося променями по всьому тілу. Я згорбила плечі, щоб його стримати. Тоді заходилася витягувати його з людей довкола себе. Здригнулася і скреготнула зубами. Мене наповнював гнів. «Ох, тільки не тут! — подумала я. — Не на татовій церемонії!» Життя не давало мені спокою достатньо надовго, щоб я бодай оплакала свого померлого батька.

За мною припинилися стогони. Тільки й було чути, що легенький вітерець. Це було відверто моторошно. Піді мною, в землі чи, може, деінде, щось з’явилося. Раптом мене вдарило болісними почуттями до тата, які плекали всі довкола мене.

Я несвідомо поклала долоню йому на руку. Люди закричали. Я не повернулася. Я була надто зосереджена на тому, що мала зробити. Мене ніхто не намагався відтягнути. Мене ніхто не торкався. Дядька моєї подруги Лую якось ударило блискавкою під час незвичної для сухого сезону бурі унґва. Він вижив, але без упину торочив про те, як воно було — відчувати жахливий дрож ізсередини. Саме так я почувалася зараз.

Я нажахано охнула. Я не могла прибрати пальців із татової руки. Вони злилися з ним. Шкіра пісочного кольору в мене на долоні плавно перетікала в його сіро-брунатну шкіру. З’явився горбок змішаної плоті.

Я закричала.

Крик застряг у мене в горлі, і я закашляла. Тоді витріщилася. Татові груди неквапливо рухалися вгору та вниз, вгору та вниз… він дихав! Я одночасно відчула відразу й відчайдушну надію. Глибоко вдихнула і скрикнула:

— Живи, тату! Живи!

На мої зап’ястки опустилася пара рук. Я точно знала, чиї це руки. Один його палець був зламаний і перев’язаний. Якщо він не прибере від мене руки, я завдам йому значно страшнішого болю, ніж п’ять днів тому.

— Оньєсонву, — промовив Аро мені на вухо й хутко прибрав руки з моїх зап’ястків. Ох, як же я його ненавиділа. Але послухала.

— Він пішов, — сказав Аро. — Відпусти, щоб ми всі змогли від цього звільнитися.

Чомусь… я так і зробила. Відпустила тата.

Довкола знову запала мертва тиша.