«Лицарі сорока островів»

Сергій Лук'яненко

Лицарі сорока островів

ЧАСТИНА ПЕРША. «ЗАМКИ І МОСТИ»

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ. СВІТЛО

Раніше мені дуже хотілося побачити світанок. Ні, не схід сонця — це вже не світанок, це ранок. Мені хотілося вловити ту мить, коли відступає ніч, темне небо стає бузковим, прозорим, трохи рожевим на сході. Але зловити мить світанку виявилося так само важко, як зловити момент настання сну.

Ще секунду тому довкола була ніч, важка і безпросвітна, ніби навіть зміцніла в ранковий час. І раптом щось невловимо змінюється. Минає хвилина, інша… І ти розумієш, що повітря світлішає, темні силуети, що лякають, перетворюються на звичайні дерева, а небо стає чистим і ніжно-фіолетовим. Це - світанок. Напевно, він приходить, коли вже не лишається сил витримувати ніч. Це ще не ранок, це просто кінець темряви. Це - світанок.

1. ФОТОГРАФІЯ В ГАЗЕТУ

Район був чужим.

Я йшов вузьким кам'яним бордюром, що відокремлював тротуар від дороги, розкинувши для рівноваги руки. Несерйозно, звичайно, але в мене був надто поганий настрій.

Літо видалося невдалим. Ні, починалося воно зовсім непогано — я на відмінно закінчив сьомий клас і перейшов одразу о дев'ятому. Не тому, що я вундеркінд і можу протягом тижня вивчити програму восьмого класу. Просто у школі проходила якась безглузда реформа — зробили одинадцять класів і вчитися тепер розпочинали з шести років. Ось наш клас і перевели з сьомого прямо о дев'ятому. Ми, звичайно, не сперечалися. Тепер можна було на запитання про вік спокійно відповідати: «Вчусь у дев'ятому класі». Уловлюєте різницю? Чотирнадцять років — чи дев'ятий клас.

А ось потім почалася повна нісенітниця. Усі мої друзі, як змовилися, хтось поїхав у літні табори, хтось з батьками на курорти. Один навіть потрапив до міжнародного комп'ютерного табору і вже надіслав фотографію, де він стояв обійнявшись із двома американцями. Вигляд у штатівців був порядком пом'ятий, мабуть, з ними багато хто хотів сфотографуватися… Але все одно було трохи завидно. До того ж із нашого району в місті залишився я один.

Скочивши з бордюру, я зупинився на перехресті. Немає нічого нудніше, ніж бродити одному вулицями, які знайомі з дитинства. Тим більше, коли місто маленьке, як і безліч інших міст навколо. Щоправда, наш особливий — у ньому є заводи, на яких виготовляють космічні супутники та іншу секретну техніку. Але це цікаво хіба що іноземним шпигунам.

Ну а мені доводилося бовтатися містом, нудьгувати і підтримувати авторитет району. Простіше кажучи — лізти у бійки з хлопцями з інших компаній.

Повз пройшли два пацана, на рік чи півтора молодше за мене. Краєм ока я помітив, як один з них, клацнувши язиком, сплюнув на асфальт і покосився мені слідом. Хлопчаки ще не доросли, щоб причепитися до мене, нехай навіть я і був чужинцем, який іде їхнім районом. Але на зневажливий плювок вони наважилися.

Я зупинився. Повернувся до хлопців. Ласково запитав:

— Що, побалакати хочеться?

Побалакати - це означає побитися. Але хлопцям цього не хотілося. Напевно, я виглядав надто войовничим чи надто сильним.

Ось тільки битися не хотілося й мені.

Посміхнувшись, я пішов далі. Хлопчаки за моєю спиною, намагаючись зберегти залишки самолюбства, щось сказали напівголосно. Занадто тихо, щоб варто було обертатись і продовжувати розмову.

Мені хотілося дійти до парку. Там могли виявитися знайомі хлопці, які зранку вирушили засмагати на озеро. В крайньому випадку можна було викупатися й одному.

Повернувши на вузьку вуличку між старими двоповерховими будинками, я скоротив шлях і вийшов прямо до огорожі.

У нас у місті чудовий парк. У ньому ростуть високі дерева, деяким з яких років сто, не менше. Коли містечко тільки будували, ліс у цьому місці не чіпали, а лише викорчували кущі та прибрали старі, сухі дерева. Маленьке озерце, навколо якого розкинувся парк, теж упорядкували і влаштували чудовий піщаний пляж. Я уявив, як квапливо роздягнуся на березі, кину на лавку одяг, побіжу до води… Настрій у мене одразу підскочив. Що може бути краще в канікули, ніж спекотне сонце та прохолодна вода? Ну… хіба що якась захоплююча пригода.

І тут я почув голосний голос.

- Хлопчик! Хлопчик!

Я обернувся і побачив, що до мене поспішає незнайомий високий хлопець. На грудях у нього бовтався шкіряний чохол фотоапарата, обличчя почервоніло від бігу. Він був трохи повним, у темній картатій сорочці, у широких, мішкуватих штанях. Я мовчки дивився, як він біжить до мене, одночасно прислухаючись і до шуму машин на вулиці, і до нескінченної розмови бабусь на лавці. Нічого дивного тут статися не могло, біля кам'яних воріт парку, у спекотний літній полудень, на очах у десятків людей. Так я тоді думав…

А хлопець уже зупинився переді мною, поправив долонею волосся і, щасливо посміхаючись, промовив:

— Хлопчику, хочеш сфотографуватися для газети?

Якщо чесно, то на таке запитання відповідь лише одна. Хлопець навіть не чекав на мою згоду. Він щось квапливо прокручував у своєму фотоапараті і все говорив, не замовкаючи ні на мить. Він кореспондент газети. Який? "Комсомольської правди". Зараз у газеті хочуть розмістити велику статтю про молодь нашого міста. Ну і, як ведеться, сфотографувати для статті кількох хлопців… Я чимось сподобався журналісту, і він вирішив неодмінно надрукувати в газеті мою фотографію.

Справжніх кореспондентів я ніколи в житті не бачив, але чомусь вважав, що вони мають виглядати інакше. Не такими спітнілими і кудлатими, чи що... Запропонуй мені цей хлопець кудись з ним піти, я неодмінно відмовився б. Люди бувають різні ... Але кореспондента цілком влаштовував галасливий, людний парк з міліціонером, що маячив неподалік, і цікавими старенькими. Напевно, я й справді дуже фотогенічний, як казала моя однокласниця Інга. Дуже хороше і розумне дівчисько, тільки ось не завжди зрозумієш, серйозно вона говорить чи жартує. Я з нею навіть іноді сварюся через це.

Хлопець навів свій фотоапарат, завмер. Якось дивно посміхнувся. Я так усміхаюся, коли почуваюся винним, а зізнатися не вистачає сміливості. Мною опанував незрозумілий страх. Але ж палець кореспондента вже плавно тиснув на кнопку.

Фотоапарат клацнув. Дуже голосно клацнув, звичайні Зеніти знімають набагато тихіше.

І настала темрява.

2. ЗАМОК АЛОГО ЩИТУ

Темрява оточувала мене з усіх боків. Я хотів закричати — і не зміг. Смикнувся вбік — і зрозумів, що не можу зрушити з місця. Навколо була темрява, і холод, і більше. Мене самого — і то ніби не було.

Темрява вибухнула. Це був саме вибух - мені гулко вдарило у вуха, я перекинувся і з радістю зрозумів, що нікуди не подівся. Але тут до мене дійшло щось зі мною не те.

Я висів у повітрі, метрів за десять над зем... Тобто не над землею, не було там ніякої землі. Піді мною рожевів маленький піщаний острівець — кілометрів зо два в діаметрі, з круглим озерцем у центрі. Декілька незнайомих дерев з дрібним темно-зеленим листям росли по його берегах. А навколо острова, до самого горизонту, яскраво і святково голубіло море, білі пінисті хвилі застигли, накочуючись на берег... І раптом усе зрушило з місця. Хвилі смикнулися і з шумом прокотилися піском. Повітря перестало бути холодним, в обличчя вдарило жаром, несподіваним навіть для літа, і солоними бризками, якимись надто солоними… А я почав стрімко падати вниз, гаряче повітря м'яко вдарило в обличчя і перевернув мене на бік. Так от боком, ледве встигнувши виставити руки, я й упав на берег Тридцять Шостого острова.

Мені було так нестерпно боляче, що я заплакав, ще не приходячи до тями. А потім щось прохолодне торкнулося мого чола, і я почув тихий голос:

— Якщо він помре, то через тебе, Кріс. Я ще вчора казала, що площадка мала...

Голос був дівчачий, тонкий і сердитий. Я спочатку не зрозумів, про кого вона каже, а потім до мене дійшло. Я помру? Фігу! Я зібрав усі сили і розплющив очі.

Піді мною був пісок — м'який, гарячий, наді мною — чисте безхмарне небо, а в ньому жовтий сонячний диск. А ще наді мною схилялися незнайомі хлопчики та дівчата. Одна з дівчат тримала у мене на лобі мокру долоню. Коли я розплющив очі, обличчя її засяяло:

- Тобі краще? Правда?

- Правда, - машинально відповів я. Це було аж надто — нудний, тягучий, мов гума, день, і раптом — трахнути з неба на якийсь острівець… І тут я заціпенів від страху. Як же я тут опинився? Адже я стояв біля самого входу в парк, і усміхнений фотограф ловив мене в об'єктив камери.

Коли я подивився на хлопців, то побачив, що вони посміхаються. Не прикро, ні… Вони зрозуміло посміхалися! Вони знали, в чому річ! Значить, і я дізнаюся.

Страх одразу минув. Я встав і озирнувся, не звертаючи на хлопців ніякої уваги.