«Позначена блискавицею»

Ольга прокинулася раптово, ніби хтось її штовхнув, і відчула, що їй не вистачає повітря. Невиразна, незрозуміла тривога стисла серце м’якою котячою лапою із прихованими пазурами. Поглянула на годинник: іще хвилин сорок — і вона вдома. Майже весь зворотний шлях проспала, зручно вмостившись у розкладному кріслі експреса. Треба було відпочити, завтра робочий день. Ольга випросталася в кріслі і роззирнулася навкруги. її сусіди дрімали або переглядали газети, дехто вдягнув навушники — слухав музику. Раптом за вікном щось блимнуло, долинув глухий гуркіт. Так це ж гроза, мабуть, її збудила, і через те так тисне в грудях.

Дощові краплини залишали косі доріжки на віконному склі. Ольга торкнулась його рукою, і їй згадався інший дощ — холодний дощ навпіл зі снігом, що йшов непривітного березневого дня, коли вшанували пам’ять космонавтів з “Айстри”. Траурна церемонія мала символічний характер, тому що їхні могили лишились у Всесвіті, як сказав на мітингу-прощанні один із промовців. Минуло вже достатньо часу, щоб переконатися в марності пошуків. І під скорботно-урочисті звуки фіналу “Галактичної сонати” було закладено на площі, згодом названій Зоряною, майбутній пам’ятник загиблим.

…Не вщухав дощ, дув пронизливий вітер. Оля закам’яніла, заціпеніла, та не сльота була причиною, а внутрішній холод, що охопив її ще тоді, біля мертвого екрана, на якому за мить до цього всміхалась її мати, і вже не полишав дівчину. Вона не здатна була вповні осягнути лихо, що впало на неї, — та й чи можливо це в дванадцять років? — із ним змиритись. Усе в ній кричало: неправда! Це просто страшний сон. Усе ще буде гаразд, усе повернеться на свої місця. У доброму, ясному світі, в якому жила вона досі, такого просто не могло статися, не могло, щоб одночасно — і тато, і мама, одночасно — і в неї, і в Алли з Валериком, в Олега й Костика, і в Славка Чепеля, і в маленької Іринки… Не могло!

…Ось уже кілька років при самій лише згадці про той День її знову притискає до землі похмуре небо, з якого падали важкі й холодні краплини дощу, а в груди знову б’є напоєна тугою мелодія з “Галактичної сонати”, несе її з хвилі на хвилю, то жбурляючи в безодню відчаю, то здіймаючи на високому гребені, щоб показати: світ безмежний і прекрасний, треба лише вистояти, не піддатись біді, не зломитись у горі, хоч би яким безмірним воно було…

Оля не плакала. її мовби заморозила одна думка: заплакати — значить повірити в те, що батька й мами ніколи вже не буде, згодитись із цим…

А поруч ридала Алла, Ольжина ровесниця, дочка командира “Айстри” Сергія Космиліна. її очі зчорніли від сліз. Рука Валерія лежала на плечі сестри, і Оля раптом подумала: якби ж і її зараз узяла за руку близька й рідна людина! Якби ж… Несподівано хтось міцно стис її долоньку. Дівчинка повернула голову й побачила Славка Чепеля.

Вони навчалися в одному класі, колись навіть сиділи разом, до того ж були сусідами, і Оля добре його знала, проте не вбачала в ньому того, на кого можна покластись у важку хвилину. Хлопець як хлопець, не гірший і не кращий за інших… Вона так і не спитала потім у нього, чи то він перехопив її погляд, кинутий на Космиліних, чи то якимось дивом відчув, що найбільше потрібне їй було в ту мить (у розмовах — не в думках — вони ніколи не поверталися у той недобрий час), та відтоді щось змінилося в їхніх стосунках, і Оля вже не заздрила Аллі, що та мала брата.

Увечері Олю й Славка забрали до себе Волошини. Андрієва дружина Ніна розсудила так: гуртом їм буде легше, ніж поодинці між далекими, часом майже незнайомими родичами, що з’їхались на похорони.

Змореній нелегким днем Олі хотілося тільки одного: швидше лягти, зігрітись і заснути. Але сон не йшов до неї. Вона довго лежала непорушно, прислухаючись до теплого тихого дихання малої Вірусі Волошиної, а за стіною спали всі інші: Андрій, Ніна, їхній син Ігор, на рік менший від Олі. Там же поклали й Славка. І Олі враз так схотілося поговорити з ним, хоча б просто побачити його! Він усе зрозуміє з півслова, як зрозумів сьогодні на площі, і їй відразу стане легше… Чомусь була певна, що він зараз теж не спить.

Наступного дня Ніна торкнулася долонею Олиного лоба і занепокоїлася: “Та ти ж уся гориш! От лишенько…” В Олі й справді підвищилася температура. Лікар сказав, що дівчинка, мабуть, застудилася під час похорону, та Ніна гадала інакше. “Хіба я не знаю Ольги! — казала вона чоловікові. — Коли це вона хворіла? Просто в інших сльози з очей течуть, а в неї вони невиплакані всередині лишилися, от і палять її тепер…” Вона не погодилася, щоб Олю забрали в лікарню, поклала її в окремій кімнаті й сама за нею доглядала.

Більше ніхто в дітей не захворів. Ніна таки вгадала: далося взнаки нервове виснаження. Оля видужувала довго, повільно. Славко приносив їй цікаві книжки і розважав як тільки міг.

Надворі була вже справжня весна, прозора й лагідна. Загорнувшись у теплу мамину шаль, Оля грілась на сонечку. До неї часто долинав дзвінкий сміх Вірусі, що гралася з дітьми. її енергії вистачило б на трьох — такий собі невеличкий живий вулканчик. Дивлячись на Вірусю, Оля теж починала всміхатися, хоча спочатку губи ніяк не складалися в посмішку. Та поступово вона навчилась сміятися знову. А от плакати — більше не плакала. Дала собі слово: якщо вже стримала сльози тоді, то просто не має права рюмсати через якісь там дурниці тепер.

Одного разу Славко сказав їй, що з вересня збирається повернутися до шкільного санаторію і жити там. Оля здивувалася. Що трапилось? Хіба йому тут погано?..

— Важко їм, Олю. Адже нас тепер у них четверо. От коли ми з тобою житимемо при школі, а сюди приходити будемо на вихідні та свята… Розумієш, Ніна Василівна через нас відмовилася від цікавої роботи.

Олі стало соромно. Вона раділа, що знайшлися люди, які турбуються про неї, і мало переймалася їхніми клопотами… А Славко вирішив усе справді як дорослий.

Проте Ніна її не відпустила. Переконала, що Олі зараз треба зміцніти. Нехай іще з півроку поживе в них, а далі буде видно. Славкові ж сказала:

— Я не стану тебе відмовляти. Ти весь у батька вдався, Славчику: якщо вже прийняв рішення, то не відступиш від нього. Та запам’ятай одне: у цьому домі тебе завше чекатимуть. Із бідою чи з радістю можеш прийти сюди в будь-яку пору дня або ночі. Де б ти не був, знай, що ти — і наш син теж, що в тебе є мати, батько, брат і сестри.

Волошини й справді стали їм ріднею. Саме в їхній привітний дім через кілька років Ольга й Славко запросили друзів на своє весілля. Мудра й лагідна мама Ніна, як вони її називали, сказала їй на прощання: “Важко тобі буде, Олю. Він рветься услід за батьками, мріє про космос… Він обрав уже свій шлях і не зупиниться. А в тобі назавжди лишився острах перед чорною безоднею, що поглинула ваших рідних. Чи зумієш ти його перемогти? Або хоча б заховати так далеко, щоб не труїти йому радість від свого захоплення, від улюбленої роботи? Ти розумієш, що Ярослав не з тих, із ким можна шити спокійно та безтурботно? Чи вистачить у тебе сили, доброти і терпіння?” Ольга лише всміхнулася: “Мого терпіння вистачить на десятьох”. Тоді вона не знала ще місяців виснажливого чекання, самотніх ночей, коли здається, що холод космічних глибин проникає в твоє тіло, — вдень не так страшно, вдень ти серед людей, а от уночі… Вона розлюбила дивитися в небо. Навіть безхмарна блакить видавалась їй хитрою пасткою, чимось підступним і ворожим. Так, звичайно, хтось мусить літати і прокладати нові шляхи… Все правильно. “Стелиться путь тобі — доля моя чекати”, — писала Янка. Робота і Янка розраджували її…

Коли Ольга повернулася додому, Янки не було. Увімкнула домашній відеон. Дочка повідомляла, що іспит складено успішно. Все добре, сесія позаду, і вона сьогодні, мабуть, затримається, ти, мамочко, не хвилюйся. На письмовому столі Янка залишила для неї якийсь сюрприз. Чи не нові вірші?

Другий запис був із роботи. Микола Матвійович Терненко, головний лікар, просив її з’явитися негайно. Ольга стрепенулася. Що могло статись? Перша думка — Ярослав. Чи не трапилось із ним біди? Постійна тривога настільки всоталася в її єство, що навіть донька казала: “Мамо, ну чому ти весь час чекаєш чогось поганого?” Поки Ольга переодягалася, вона встигла заспокоїти себе. Ні, якби справді це стосувалося Ярослава, Микола Матвійович, який знає її багато років, не обмежився б таким коротким повідомленням… Напевно, це пов’язано із її дослідницькою роботою, адже вона очолює лабораторію мнемокорекції…

На столі Ольга побачила товстий зошит, списаний Яниною рукою. Щоденник? Отже, доня нарешті вирішила довірити їй таємниці, що, вочевидь, з’явилися в неї останнім часом. Серед густо списаних сторінок були й; стовпчики віршів.

Ольга вирішила прихопити Янчині записи із собою. Може, знайде час прочитати. Хтозна, яка робота чекає на неї сьогодні. Залишила доньці прохання неодмінно зв’язатися з клінікою, тільки-но прийде додому, зачинила двері і швиденько збігла сходами донизу — жили вони на третьому поверсі, тож ліфтом Ольга ніколи не користувалася.

Із щоденника Яни Чепіль

Заглядаю в чужі обличчя й холодні очі — ні, не ти… Не ти… Ти — інший. Хоч я й не знаю, яке в тебе лице, очі, який голос…

Пробач, що вигадала тебе. Така вже в мене вдача — не можу жити не кохаючи. Тільки поряд з тобою— моя найбільша краса і сила.

Може, я забагато хочу? Та що ж робити, коханий? Я не знаходила такої людини навкруг себе — і тоді став ти, і хто посміє осудити мене за мрію?

Закохуватись у мрію небезпечно. Зустрінеш того, хто спочатку буде здаватись тобі твоїм — а він не такий. Не такий, як ти уявляла. І що тоді? Він не буде ні гірший, ні кращий, просто буде не такий, однак ти шукатимеш у ньому те, що сама вигадала…