«Замирення»

ПРО ТРИЛОГІЮ «ПІВДЕННИЙ ОКРУГ»

«Мороз по шкірі».

«Вандермеєр майстерно нагнітає атмосферу і метафізичного жаху, і нутряної, фізіологічної напруги… „Знищення“ — це роман, де факти підриваються і піддаються сумніву майже щокроку. Це про науку, яка не думає, але відчуває, скоріше, ніж про ту науку, яка може з певністю сказати про цей світ… Винахідливо і геніально».

«Блискуче моторошно, старомодний готичний роман жахіть, дію якого поміщено не в таке вже й віддалене майбутнє. Прекрасне щипання нервів, яке просто виносить мозок».

«Захопливе читання — повірте нам».

«Якщо Дж. Дж. Абрамс — це численні стилізовані оповіді про тіньові організації та наукове чаклунство, що вбивають вас одним махом, то „Знищення“ більше схоже на одкровення. Вандермеєр відшліфовує шар повсякдення та дає вам таке уявлення про світ, де наука справді тягнеться далеко за межі нашого знання — іноді туди, де ми вже ніколи не будемо тими самими… „Знищення“ примушує вас знову повірити у наукові таємниці».

«|Я| проковтнув цей твір менше ніж за день, — знаючи, що це — щось дивовижне, незвичне, розумне… — і разом з цим цілком фантастична книга.»

«А найбільше лякає тут дослідження… людського серця: лякає тим, наскільки ми буваємо нечесні одне з одним і з собою».

«Фанати серіалу „Загублені“… ось ще один серіал для вас».

«Що вас лякає? На думку психологів, наша найпоширеніша фобія — страх падіння. Джефф Вандермеєр у „Знищенні“ показує це бездонне жахіття… Вандермеєр поєднує страхітливу складову в книзі з найрівномірнішою майстерністю, з найвитонченішою грацією. Його проза робить моторошне прекрасним».

«Більшість видів флори і фауни здаються знайомими та близькими, але найбільше захоплює опис кривавої бійні та різанини, яку так вільно описує Вандермеєр. Він створив науково-фантастичну оповідь про світ, який так нагадує той, в якому ми живемо».

«Знищення» викликає відчуття, схоже на науково-фантастичний жах «Чужого»… Це і дратує, і жахає, і заворожує.

«У більшості творів Джеффа Вандермеєра відчувається якесь сяйво, що вихоплюється з-під оболонки слів. Тут, у „Знищенні“, воно проникає теплим палахкотінням і розжаренням. Це один з найпрекрасніших і найбільш сліпучих книг майстра пера».

«Оригінально і прекрасно, чудно і чудово».

«Напружений і разючий, до морозу по шкірі, психологічний трилер про експедиції та дивовижі серед нас. Трохи Кубрика, більше — Лавкрафта, — роман будується на нестерпній напрузі та клаустрофобному страху, який довго після цього триває. Обожнюю».

«Разюча книга… Викликає одержимість на привидів, і ці привиди переслідують».

Джефф Вандермеер

Замирення

Книга третя трилогії

ПІВДЕННИЙ ОКРУГ

Присвячується Енн

X. ДИРЕКТОРКА, ДВАНАДЦЯТА ЕКСПЕДИЦІЯ

От не дістати, бо ж воно задалеко від тебе, оте шаління, шумовиння буруна, отой гострий дух моря, шугання чайок навперехресне, їхні зненацькі різкі крики. Звичайний-пересічний день у Нуль-зоні, надзвичайно-непересічний день — день твоєї смерті — й ось ти стоїш, приперта до піщаного валу, напівзахищеного облупленим муром. Тепле сонце світить тобі у вічі, а згори нависає запаморочливе видиво маяка, що дедалі нижче перехняблюється у свою власну тінь. Небо таке потужно-яскраве, що ніяк не прозирнути, а що там, за тією блакитною його тюрмою. Липучий пісок блискоче навхрест через рану на твоєму чолі; ядуче глотто-голосо-щілинне щось заповнює тобі рот і дрипцяє назовні.

Почуваєшся німою і розбитою, але зринає в тобі й чудне полегшення, впереміш із жалем: пройти такий довгий шлях, зупинитися отут, не відаючи, як воно все обернеться, і все ж таки… до спочинку. Дійти до спочинку. Нарешті. Усе, що тобі планувалося там, іще поза межами Південного Округу, болісний, постійний страх невдачі а чи й гіршого чогось, його ціна… і все це скрапує в пісок поруч тебе жорствоподібними багряними перлинами.

Довколишній краєвид накочується на тебе, кучерявиться й ззаду, зусебіч розглядаючи тебе; місцями він то розбухає, то скручується, то маліє до розмірів вістря шпильки, а тоді візьме та й знову повернеться у фокус. Та й слух у тебе вже не той, що був: ослаб, як і вся твоя рівновага. І все-таки до тебе прибуває оця неможлива річ: чарівницька штука голосу, що зринає з краєвиду, та ще навіяність якихось очей, котрі дивляться на тебе. Вишіптується знайоме запитання: «Є лад у твоєму домі?» Але ти гадаєш: хоч би хто отак-о випитував щось у тебе, то є незнайома тобі людина, і ти нехтуєш те запитання — тобі не до вподоби: чого це хтось має стукати в мої двері?

Плече, після тієї сутички у вежі, пульсує все гірше. Та рана виказала тебе, змусила вискочити у той палючий блакитний простір, хоч як тобі туди не хотілося. Якесь спілкування, якийсь спусковий гачок поміж раною і тим полум’ям, що протанцювало до тебе понад очеретами, ось що зрадило твою суверенність. Твій дім рідко бував у такому безладді, одначе ти знаєш: хоч би чим воно було, оте, що залишить тебе за кілька хвилин, за ним іще зволікатиме-чигатиме й щось інше. Твоє розчинення у цьому небі, в цій землі, у цих водах тут аж ніяк не забезпечить тобі смерті.

Якась тінь уливається в тінь маяка.

Небавом до тебе долинає хрусь-хрусь черевиків по жорстві, і ти, не втямивши, що воно таке, кричиш: «Я тебе знищу! Знищу!» — і на всі боки роздаєш удари, аж поки до тебе доходить, що ота проява, яка вклякла перед тобою навколінці, є зовсім не та особа, якій можна приписати агресивність.

— Це ж я, біолог!

«Це ж ти». Просто біолог. Просто твоя зброя, яку ти жбурнула, мов виклик, супроти мурів Нуль-зони.

Вона тебе підтримує, вливає воду тобі в рот і витирає кров, яку ти викашлюєш.

— А де топограф? — питаєш ти.

— Там, в основному таборі, — відповідає вона тобі.

— Побоялася прийти сюди з тобою? (Боїться біологині, боїться пелюсток полум’я, достоту, як і ти.) Таке собі забарне полум’я, вогник-блукалець, що пливе понад болотами, понад дюнами, пливе та й пливе, мов щось геть не людське, а вільне й плавуче.

Гіпнотична сугестія мала б заспокоїти її, навіть якби допомагала ніскілечки не краще за приємну колискову.

Розмова розмотується-сотається клубочком, а ти знай затинаєшся й губиш її нитку. Бовкаєш щось таке, чого й не думала казати, силкуючись лишатися в рямцях офіційної своєї характеристики — тієї особи, якою знає тебе біологиня, такої креатури, котру ти сама й створила для неї. Можливо, нині воно й не до дотримання розподілених ролей, але ж роль залишається, і її якось та треба грати.

Вона тебе гудить, а ти її засуджувати не смієш.

— Якщо це катастрофа, то саме ти посприяла, щоб вона скоїлася. Ти просто запанікувала — й здалася! (Неправда! Ти ніколи не здавалася, але все одно киваєш згідливо головою, пригадуючи безліч помилок, яких ти тільки припустилася.) Так, так, я це завважила. Тільки мала б з’ясувати це ще раніше — що ти змінилася. (Таки правда.) Я мала б відіслати тебе назад, до кордону. (Брехня.) Я не повинна була спускатися туди разом з антропологинею. (Ні, не так, зовсім ні. Ти ж не мала вибору, відколи та вислизнула з базового табору, заповзявшись випробувати себе.)

Ти викашлюєш більше й більше крові, але наразі навряд чи це щось важить.

— Який вигляд має той кордон?

Дитяче запитання. Запитання, на яке безглуздою була б хоч би й яка відповідь. Не існує ж бо нічого, крім кордону. Але й кордону немає.

Я скажу тобі, коли дістанусь туди.

— Що ж насправді станеться, коли ми його перетнемо?

Зовсім не те, чого б ти могла сподіватися.

— Що ти приховала від нас про Нуль-зону?

Нічого такого, що вам посприяло б. Анічого такого.

Сонце розпливлося бляклим кружалом, а біологинин голос ниткою то висотується назовні, то ховається, пісок холодний і водночас гарячий у твоїй зціпленій правиці. Біль, що знай повертається нападами, атакує кожну пару мікросекунд, такий присутній, що його там навіть уже й немає.

Зрештою визнаєш, що ти втратила здатність розмовляти. Але ти все так само там стовбичиш, притлумлена й далека, от ніби ти дитинка, що простяглася на ковдрі, серед оцього самого пляжу, насунувши капелюшка собі на очі. Уколисана в дрімоту невгавним наростанням шуму води й морських леготів, урівноважуючи спеку, що брижами перехлюпується по тобі, заповнює твої руки-ноги. Вітер у твоїх косах є відчуттям, таким віддаленим, як шелест рослин, що попробивалися з головоподібної скелі.

— Вибач, але я мушу зробити оце, — каже тобі біологиня, от ніби вона певна, що ти й досі спроможна її чути. — Іншого вибору немає.

Ти відчуваєш, як тягнуть-сіпають твою шкіру, бачиш коротку рису надрізу: то біологиня бере пробу з твого інфікованого плеча. Із якоїсь далекої-далекої та неподоланної відстані тебе сягають, обшукуючи, руки: то так біологиня перебирає кишені твоєї куртки. Знаходить твого щоденника. Натрапляє на твого патетичного листа. Що ж вона зробить із цими речами? Можливо, взагалі нічого.

Мо’, просто викине листа в море, а з ним і стрілячку. А решту свого життя збуде, чого доброго, вивчаючи твої записи.

Вона все ще говорить.

— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» — але навряд чи ти цього захочеш.