«Olya_#1»

Володимир Худенко

Olya_#1

Усі персонажі вигадані.

Будь-які збіги — випадкові.

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

(Надзвичайно секретно)

ДИРЕКТИВА № 34 від 18 квітня 2016 року по діях спецпідрозділів у темний час доби.

У бойових умовах на території заражених населених пунктів спостерігаються високі втрати військовослужбовців через активізацію інфікованого населення в темний час доби, після спадання сутінок.

Бійцям спецпідрозділів, що діють у заражених населених пунктах, рекомендується споживати на ніч настій, спеціально оброблений, виготовлений із рідин (з крові) інфікованих (тут і далі — сукровиця). Перебуваючи під дією даного настою, військовослужбовець впадає в специфічний стан і стає малопомітним для заражених (тут і далі — женці).

ІНСТРУКЦІЯ З ПРИГОТУВАННЯ СУКРОВИЦІ

1. Підрозділу необхідно знайти і знешкодити одного або декількох женців. Після цього за допомогою багнет-ножа або хірургічного приладдя необхідно розкрити судину істоти і обережно націдити з неї крові.

2. Потім кров необхідно довести до кипіння на вогні (вона не збирається), після чого вона стає придатна для пиття протягом одної або двох діб.

3. Перед спаданням сутінок необхідно укріпитись та забарикадуватись у надійному приміщення і ВСІМ бійцям групи спожити дану рідину по декілька ковтків (остерігайтесь передозування).

Будьте обережні: препарат може викликати зорові та слухові галюцинації, лунатизм, психічні розлади, тимчасові втрати самоконтролю, запаморочення, а при передозуванні — зараження кривавою пропасницею та смерть.

Міністерство оборони

Генеральний штаб Збройних Сил України

Chapter One

RWANDA

— Агов! Хто-небудь!.. Дідько…

Волати, видно, й справді було безглуздо. Млявий пахучий вітерець кінця літа лише ганяв собі пилюку по вуличці та шарудів віттям плакучих верб під вікнами клубу. А так — мертва тиша стояла надо всім хутором.

Там і хутора того — одна сумовита вуличка в тополях, кілька дворищ, більшість покинуті. Давно вже покинуті, а не оце тепер. Понура місцина — з одного боку зацвіле водосховище в жабуринні та осоці, з другого — достиглі пшеничні ниви. Курна дорога плететься вниз од Роменської траси, і ось тобі хутір. Судячи з напису над дверима клубу, — Нехаївка.

— А хай тобі..!

Порізала палець. Ну точно — порізала. Ну на біса було розбивати кляте скло? Одігнула б решітку, тоді б била, біс би тебе забрав, дурепо!

— Ой, леле…

Од дверей застогнали. Протяжно так, глухо. Два наче дівчачі голоси і один парубочий. Протяжно, глухо. Спрагло…

— Ще, диви, й забере, лиху годину…

Оля боязко озирнулась на двері, і давай зализувати ранку на мізинці. Ранка — дрібничка, а покровило. Ой леле, покровило ж, хай тобі біс!..

— Ммм… — од дверей утробно. — Гмм…

Вона заплющила очі.

— Зібратись. Зібратись. Не ний! — прикрикнула на себе.

Врешті полізла в обдертий розчинений сейф і достала відти старезну жіночу вишиту сорочину, певне що концертну. Одірвала клапоть матерії — добре, що сорочина протрухла — і забинтувала нашвидкуруч палець той нещасний.

— Так… Спокійно. Тепер би щось важче…

Але важчого не находилось. Хтось вигріб із клубної комірчини все добро ще до неї, а може, й бозна-коли вигріб, а може, тут завше тільки це й було. Отой сейф важезний півтораметровий, та ще дзеркало на одній стіні. А під другою — розламаний стіл, а по самій тій стіні — величезний фанерний прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки і портрет Шевченка над ним. Ну хай.

— Мм… — од дверей.

А вітер повіває по вулиці, шумлять плакучі верби. Хилиться сонце до вистиглих нив. Онно вже повзе його ламке проміння все ближче до прапора, до Кобзаря… і все далі од дверей.

— Арр… мм… ар…

— Почули, падлюки!

Оля болісно скривилась. І припекло ж її зайти в триклятий хутір! До вечора була б у Карабутовім… А що тепер?

Вона й не думала довго тут плутатись. Їй-бо, хотіла глянути, мо, що лишилось, хутірець давно покинутий, а хоч би й ні — вона ж така нишкова, що крутнулась би й мишей не полякавши. Еге ж, аби не повела лиха година в сей клуб… І за чим, питається? Наїдків тут годі й шукати… Одежі, ще якого добра? Біс його зна, нащо вона сюди поперлась…

— Та стуліть пельки! СТУЛІТЬПЕЛЬКИААА!!..

Вона психонула врешті. Невміло схопивши із сейфа свій АКС, полоснула в тьму безглуздою чергою. Зацокали гільзи по згнилій підлозі… Три чи чотири. Максим насварить.

Поставила автомат під уламками столу і зігнулась над сумкою. Достала термос, і давай дудлити важкими ковтками — набрала води ще зранку в копанці. Так… думати!

Сталась ця пригода отак. Полазила трохи по вуличці, крутнулась по дворищах… В одній хатці обібрала старечу скриню — найшла пару ситцевих хусток та рулон матерії. Згодиться. Вгледіла зчорнілого журавлика і копанку під ним. Відра не було, то вона прилаштувала вірьовку спеціальним вузлом, як ото вчив Максим, до термоса і спустила вниз на журавлі. Набрала води в копанці. Вийшла знов на вулицю, тоді глядь — плакучі верби під клубом. Увійшла в їхню прохолоду, сіла на оброслу мохом лавку, віддихалась. Пекучий серпень, душний сього року. Сього божевільного року. Підійшла ближче, а там на клубі замок збитий і двері зіяють.

От чого вона вперлась — книжок подивитись. Побачила табличку «Бібліотека».

— Начиталась? — пирхнула про себе Оля.

Начиталась, змій його матері!

Вона й не дійшла до тої бібліотеки. Пройшла затхлим приміщенням клубу, звернула в комірчину — там двері також зіяли, і відти світ лився, м’яко, по-серпневому. Зліва був підйом, так як на сцену — вона побачила рядок сидінь за шторою. Там уже був напівморок, ще більш затхло, прохолодно. Чого вона не перевірила?

Побоялась.

Та хоч би двері чим підперла?

Не було там дверей, от що.

Тікати треба було відси, тікати чимдуж! Хіба не ясно тепер, що вони там спали?

— Та думала ж, вікно, а воно он що…

Оля знов почала розмовляти сама з собою вголос. У неї з дитинства була така звичка, а тепер, за ці місяці, ще й вкорінялась. Дужче й дужче.

Вікно виявилось заґратованим. І вона помітила це, лиш коли почула кроки в коридорі, ледь чутне шаркання підошов. Боязко визирнула туди і вгледіла. На неї зі сцени сунув цілий виводок. Мерці човгали по підлозі або невисоко підлітали над нею.

Оля, зойкнувши, кинулась назад і засіла під вікном, вперши в плече розкладний приклад. Ну тепер все, тепер все. Як ввірвуться, стрілятиму — думала вона, — стрілятиму, поки не вхоплять, не розірвуть!.. Що там ти настріляєш, дурепо… Ох…

Вони спинились у проході — світло спинило їх. Одну обпекло, аж потяглась цівка диму. Упириця злісно засичала, оголивши ікла. Тоді зиркнула на Олю. Її очі зблиснули мутним смарагдовим у тьмі коридору, а погляд був звірячий, скажений. Спраглий. Вона дивилась і дивилась. Середнього зросту кирпата дівка, років двадцяти, худенька, смертельно бліда. Темно-русе волосся густе, закудлане, губи в засохлій крові. Темні плями під смарагдовими вогниками очей. Одіж брудна і затягана, як і у всіх їх — якийсь рожевий реглан, потерті джинси… З-за плеча дівчини визирав хлопчина — такий самий упир, тільки що чорнявий. А взагалі їх було більше — вони совались там у пітьмі коридору.

Наступні кілька годин Оля намагалася зірвати ґрати на вікні — безуспішно. Хотіла навіть підтягти до вікна важезний сейф, але лише спромоглась повалити його набік. Потім вона, ото так психонувши, вибила скло прикладом автомата. На біса? Лише порізалась ненароком. Ще більше ЇХ розлютивши.

Тепер серпневе сонце неспішно хилилось до вистиглих нив уздовж Роменської траси, а його проміння повзло по прапору УРСР на стіні комірчини. Все ближче до Кобзаря, все далі од дверей.

Русява упириця ступила крок у комірчину. Туди, де лягла вже тінь, і… лукаво всміхнулась до Олі. Її довгі ікла тьмяно зблиснули.

— Олю! О-олюуу!.. — долинуло раптом з вулиці.

— Макс… — стрепенулась вона. — Максиме-е!

Він знайшов її, знайшов! Вона знала, що він прийде!

— Максиме, я тут! Я застрягла!

Його голос долинав ще звідкись здалеку. Оля озирнулась і вгледіла страшне. Коло стіни вже залягала вечірня тінь, і ота русява упириця наближалась до неї, притиснувшись до стіни, ступаючи по тій тіні. Олю аж наче обдало холодом.

— Максиме, скоріш!..

Чорнявий упир зробив крок у комірчину. За ним совались тіні. А русява упирка знов зиркнула на Олю і лукаво всміхнулась, оголивши ікла.

— Максиме, я тут! Я тут!..

Русява упириця спрагло застогнала.

— Матінко…

І тут несподівано інтерфейс замерехтів червоним, вивівши перед Олиним поглядом екстрене повідомлення:

ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК!

Сержант Елізабет Уотс потребує консультації криптографа;

Казарми десантників, рівень 6, каюта 14;

НЕВІДКЛАДНО.

Перервати дрім?

— Ох… — Оля важко зітхнула. — Ну переривай. Що ж тут зробиш?

Русява упириця спинилась перед нею, остовпіло позираючи.

Оля привітно помахала їй рукою.

— Побачимось, упирята! — мовила вона. — Цьом.

І м’яке блаженне світло огорнуло її.