«Скерцо з тиранозавром»

Скерцо з тиранозавром (fb2) - Скерцо з тиранозавром [UK] 45K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Майкл Суэнвик

Майкл Свонвік

Скерцо з тиранозавром

Піаніст награвав добірку складних і витончених сонат

Скарлотті для клавесину, коротенькі фрагменти від однієї до трьох хвилин, а

повз вікно тим часом проносилося стадо гадрозаврів. Сотні ящерів здіймали

куряву і сурмили своїми мелодійними голосами. Видовище було надзвичайним.

Але саме тоді внесли закуски: шматочки м’яса плезіозавра

у ламінаріях, нарізані яйця майязавpів, перемащені

чорною ікрою, вузенькі смужки філе додо на грінках і десятки інших делікатесів.

Паніка травоїдних, що їх скрізь було як гною, не могла з ними зрівнятись.

Ніхто не звертав на неї уваги.

Крім одного хлопчака. Він прилип до вікна і дивився з

такою пильністю, що здавалась незвичайною навіть для хлопця його віку. Я

прикинув, що йому близько десяти років.

Ухопивши келих шампанського, що пролітав повз мене на

таці, я підійшов до хлопця.

– Розважаєшся, синку?

Хлопчина відізвався, не підводячи погляду:

– Як думаєте, що могло їх сполошити? Це міг бути… –  а тоді він побачив єгерів на джипах і

похнюпився. – А.

– Нам довелося трошки схитрувати, щоб гостям було на що

подивитися. – Я вказав келихом за спини стада, у бік далекого лісу. – Але там

зачаїлося чимало хижаків: троодони, дромеозаври… і навіть старий Сатана.

Він подивився на мене з німим запитанням.

– Ми дали таке прізвисько старому самцю-тиранозавру, що

місяць тому поранився і відтоді тиняється навколо станції, час від час набігаючи

на наше звалище сміття.

Не слід було цього казати. Малий тепер виглядав геть

спустошеним. Тиранозавр-рекс – і риється на смітнику! Скажіть, що це неправда!

– Тиранозаври – хвацькі мисливці, – сказав я. – Як леви. Коли

їм випадає зручна нагода – вони тут же таки нападають, можеш мені повірити. А поранений

тиранозавр, як-от старий Сатана, стає ще лютішим і небезпечнішим. Може вбити навіть

тоді, коли не голодний.

Це задовольнило малого.

– Добре, – сказав він. – Я радий.

У товариській тиші ми разом слідкували за лісом,

видивляючись рухомі тіні. А тоді дзенькнув сигнал до початку вечері, тож я

відправив хлопця до його столу. На ту пору останні гадрозаври вже зникли з

очей.

Малий відійшов із явною неохотою.

Ми влаштували грандіозний Бал крейдового періоду для

збору коштів. Сто тисяч доларів за особу, і той, хто замовляв цілий стіл на

шість персон, крім закритого аукціону перед вечерею і танців опісля неї,

отримував на додачу персонального палеонтолога.

Я і сам був палеонтологом, поки мене не підвищили. Тепер

же я, у смокінгу та підперезаний камербандом, походжав залою і стежив, щоб усе

пройшло гладенько.

Офіціанти з’являлися нізвідки і щезали в нікуди. Вони

тікали за ширму, що закривала тунель у часі, і миттю вискакували звідти, несучи

густо заставлені таці: стиракозаврові медальйони під

моцарелою з молока мастодонта для цінителів червоного м’яса; присипаний мигдалем

археоптерикс для тих, кому миліше м’ясо біле; фенхель і радіккіо

для вегетаріанців.

І все під музику, за приємними балачками та ще на тлі найкращого

виду в усьому всесвіті.

До столу малого – тобто, до столу родини де Шервіль, – приставили

Дональда Гокінса. Якщо вірити плану розміщення

гостей, то флегматичний огрядний чоловік був Жераром, батьком-годувальником. Жінку

поруч із ним звали Даніелою. Колись давно вона стала його трофейною дружиною, а

тепер елегантно старіла. Далі сиділа пара їхніх гостей – подружжя Кадіґанів. Цих,

здавалось, усе трохи приголомшувало. Певно, це наближений до Жерара працівник

із дружиною. Вони багато не балакали. Насуплена дочка де Шервілів,

Мелюзина, одягла коротку чорну сукню, що ніби

ненароком відкривала поглядам ідеальні груди. Вона виглядала знудженою і неспокійною

– просто втілені клопоти. Останнім був той хлопець на ім’я Філіп.

Я уважно наглядав за ними через Гокінса. Я не

розраховував на те, що новенький довго протримається, але він причарував усіх

за своїм столом. Молодий, показний, ввічливий – у нього було все. Я помітив, як

Мелюзина відкинулася назад на стільці, мовчки оцінюючи з-під темних вій. Відповідаючи

на якесь питання юного Філіпа, Гокінс блиснув хлопчачою, безтурботною

посмішкою. Через усю залу я відчував жар поклоніння малого своєму герою.

А тоді пискнув мій годинник, і я мусив стрибнути з

пізнього крейдового періоду на кухню Головної бази у 2140-му році.

Там на мене вже чекав офіцер Служби безпеки часу. Призначення

СБЧ загалом полягає у тому, щоб не допускати часових парадоксів, бо інакше

Незмінні позбавлять нас права переміщень. Більшість людей думає, що подорожі в

часі винайшли недавно, і зробили це люди. Це тому, що наші благодійники не

хочуть розголошувати свою присутність.

На кухні усі галасували. Один із офіціантів нахилився вперед,

широко розставивши ноги і спершись на стіл, інший лежав на підлозі, тримаючись

за руку – вочевидь, зламану. Офіцер тримав їх під прицілом пістолета.

Хорошим знаком було те, що Старий на кухні не з’явився.

Якби трапилося що-небудь значне чи паскудне, – скажімо, креаціоністи б заклали

бомбу, чи прийшло б якесь повідомлення за мільйон років з майбутнього, – він

був би тут.

Коли я увійшов, усі заговорили разом.

– Я нічого не робив, чуваче,

цей бугай…

– …скоїли порушення шостого ступеня…

– зламав мою тридовбану руку,

чуваче. Збив мене на землю!

– …роботи повно. Заберіть їх з моєї кухні!

Виявилося, що це звичайнісінький випадок передачі

записки. Один із офіціантів, уже старий, змовився з іншим, якого найняли у

пізніший період, щоб той передав йому молодому такий список виграшних

інвестицій, що вони обидва могли стати мультимільярдерами. У нас по кухні

розтикані засоби стеження, і офіцер бачив момент передачі папірця. Тепер же

шахраї все заперечували.

Їх задум усе одно не спрацював би.  Відповідна служба веде суворий облік

історичних записів. Багатство такого порядку, на який вони націлилися, стирчало

б із тих записів, як зламаний великий палець.

Я звільнив обох змовників, викликав поліцію, щоб їх

забрали, направив запит на двох офіціантів на заміну на кілька годин у місцеве

минуле, провів їм інструктаж і відправив працювати, ні на хвилину не затримавши

обслуговування. Тоді я відвів офіцера убік і добряче йому вичитав за те, що він

викликав мене у реальному часі, а не надіслав записку три дні тому. Але коли щось

уже відбулося, цього не зміниш. Раз мене викликали, я мусив розібратися з цим

особисто.

Звичайне порушення безпеки. Нічого особливого.

Але це виснажувало. Тому коли я пірнав до тунелю, що вів

назад до станції Гілтоп, я виставив час прибуття на кілька годин після свого

зникнення звідти. Коли я прибув, столи вже готували до подачі кави з десертом.

Хтось простягнув мені мікрофона, і я двічі стукнув по

ньому, привертаючи увагу. Я стояв перед вікном, а за моєю спиною палала

видовищна вечірня зоря.

– Пані та панове, – сказав я, – дозвольте мені ще раз

привітати вас у пізньому крейдовому періоді. Це остання дослідницька станція

перед Епохою ссавців. Утім, хвилюватися не варто – до метеора, що остаточно

поховав усі надії динозаврів, ще залишається одна-дві тисячі років. – Я

перечекав сміх, а тоді продовжив.

– Якщо ви поглянете назовні, то побачите Джину, одну з

наших диноєгерів, яка саме встановлює запашну приманку. Джино, помахай нашим

гостям.

Джина вовтузилася з невисокою триногою. Весело нам

помахавши, вона знову взялася до роботи. У шортах кольору хакі та ще з тим

білявим хвостиком на голові вона здавалася типовим захопленим наукою дівчиськом.

Але Джині було призначено стати однією з кращих завробіхевіористів у світі, і вона

теж знала це. Чутки поширилися, незважаючи на всі наші зусилля.

Тепер Джина задкувала до станції, на ходу розмотуючи

запалювальний дріт. Вікна станції були на другому поверсі, а єдиним отвором у

стінах першого були броньовані двері.

– Для цієї демонстрації Джині доведеться зайти всередину,