«Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні»

Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні (fb2) - Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні [calibre 2.43.0] 428K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Филип Киндред Дик

Перш ніж я почну морити вас тими нудними речами, які письменники-фантасти зазвичай кажуть під час промов, дозвольте переказати вам офіційне вітання з Діснейленду. Я вважаю себе речником Діснейленду, оскільки я мешкаю всього в кількох кілометрах від нього і, немов цього не достатньо самого по собі, мені якось випала честь давати там інтерв’ю паризькому телебаченню.

Впродовж кількох тижнів після цього інтерв’ю я серйозно хворів і був прикутим до ліжка. Думаю, я захворів через чашки, що кружляли. Елізабет Антебі, продюсер фільму, хотіла, щоб я кружляв в одній із цих гігантських чашок, поки буду говорити про піднесення фашизму з Норманом Спінрадом … моїм давнім товаришем, який пише неперевершену фантастику. Ми також обговорювали Вотергейт, але це ми робили вже на палубі піратського корабля капітана Гука. Дітлахи в головних уборах Мікі Мауса, цих чорних вухастих шапках, підбігали й вискакували на нас, поки камери, вертячись, відлітали вдаль, а Елізабет ставила неочікувані запитання. Норман та я були зайняті тим, що відпихали від себе дітлахів, і тому того дня ми наговорили багато дурнуватих речей. Однак сьогодні мені доведеться прийняти на себе повну відповідальність за те, що я кажу, адже жоден із вас не одягнутий у шапку Мікі Мауса і ніхто не намагається вилізти на мене, вважаючи, що я частина оснащення піратського корабля.

На жаль, мені доведеться зізнатися вам, що письменники-фантасти насправді нічого не знають. Ми не можемо говорити про науку, оскільки наше знання про неї обмежене та неофіційне, і, як правило, наші вигадки жахливі. Ще кілька років тому жодному з коледжів не прийшло б у голову запросити одного з нас прочитати лекцію. Нам було милосердно дозволено пробувати в тьмяному світі популярних журналів, і ми не справляли на когось особливого враження. У ті часи мої друзі, бувало, казали мені: «Але чи пишеш ти щось серйозне?», маючи на увазі «Чи ти пишеш ще щось, окрім фантастики?». Ми прагнули, щоб нас помітили. І тут раптом академічний світ нас помітив, нас почали запрошувати на лекції та засідання, і ми одразу ж виставили себе ідіотами. Проблема ось у чому: про що може знати письменник-фантаст? У якій області він є авторитетом?

Це наштовхує мене на згадку про заголовок, який я побачив в одній каліфорнійській газеті незадовго до того, як прилетіти сюди. Учені стверджують, що не можна зробити так, аби миші були схожими на людей. Я припускаю, що ця програма фінансувалася федеральним урядом. Тільки вдумайтесь: хтось у цьому світі може авторитетно стверджувати, чи миші можуть, а чи не можуть одягнути туфлі, капелюх-дербі, смугасту сорочку та дакронові штани й видати себе за людей.

Що ж, я розповім вам про те, що мене цікавить і що я вважаю важливим. Я не можу стверджувати, що є авторитетом у жодній із галузей, але я можу чесно заявити, що певні речі мене страшенно захоплюють і що я безперестанку про них пишу. Мене захоплюють дві основні теми: «Що таке реальність?» та «Що являє собою автентична людська істота?» Усі двадцять сім років, упродовж яких публікую свої романи та оповідання, я повертався до цих двох взаємопов’язаних тем знову і знову. Я вважаю, що це важливі теми. Що ми таке? Що є тим, що оточує нас, тим, що ми називаємо не-я, або ж емпіричним світом чи світом феноменів?

У 1951 році, коли я продав своє перше оповідання, я й уявлення не мав, що в науковій фантастиці можна задаватися такими фундаментальними запитаннями. Я почав задаватися ними несвідомо. У моєму першому оповіданні йшлося про пса, який уявляв, що сміттярі, що приїжджали щоп’ятниці, крали цінні запаси їжі, які сім’я зберігає в безпечному металічному контейнері. Щодня члени сім’ї виносили паперові пакети, повні чудової свіжої їжі, і клали їх у металічний контейнер, а коли контейнер наповнювався, приходили ці жахливі істоти та крали все, за винятком самого контейнера.

Нарешті в цьому оповіданні пес починає уявляти, що одного дня сміттярі з’їдять людей у будинку, а не тільки вкрадуть їхню їжу. Звісно, пес помилявся щодо цього. Нам усім добре відомо, що сміттярі не їдять людей. Але висновки пса були в певному сенсі логічними, зважаючи на доступні йому факти. У цьому оповіданні йшлося про справжнього песика. І я не раз спостерігав за ним та намагався проникнути в його голову та уявити, як він бачив світ. Звісно ж, вирішив я, пес бачить світ зовсім не так, як я, загалом не так, як будь-хто з людей. І тоді я задумався, можливо, кожна людина живе у своєму неповторному світі, приватному світі, світі, який значно відрізняється від тих, які населяють та сприймають інші люди. Це змусило мене задатися запитанням: якщо реальність різниться від людини до людини, то чи можемо ми говорити про реальність в однині, а чи нам слід вести мову про множинні реальності? І якщо існують множинні реальності, то чи є деякі з них більш істинними (реальнішими), ніж інші? Як щодо світу шизофреника? Можливо, він настільки ж реальний, як і наш світ. Можливо, ми не можемо сказати, що опираємося на реальність, а він ні. Можливо, нам слід натомість сказати, що його реальність настільки відрізняється від нашої, що він не може нам її пояснити, а ми не можемо пояснити свою реальність йому. Проблема тоді полягає в тому, що якщо світи сприймаються занадто по-різному, відбувається зрив комунікації …і тут криється справжнє захворювання.

Одного разу я написав оповідання про чоловіка, який поранився і його забрали в лікарню. Коли його почали оперувати, то виявилось, що він андроїд, а не людина, але він про це не здогадувався. Вони змушені були йому про це сповістити. Миттєво пан Гарсон Пул довідався, що його реальність складалася з перфорованої стрічки, що перемотувалася з однієї бобіни на іншу в його грудях. Захоплений цим, він почав заповнювати одні перфоровані отвори й пробивати інші. І в ту ж мить його світ змінився. Зграя качок пролетіла через кімнату, коли він додав новий отвір у стрічці. Нарешті він взагалі розрізав стрічку, унаслідок чого світ просто зник. Однак він також зник для інших персонажів цього оповідання… що є безглуздям, якщо ви добре про це подумаєте. Якщо, звісно ж, інші персонажі не були просто ефектами його перфорованої фантазії. Саме так, на мою думку, і було.

Пишучи романи та оповідання, які запитували «Що таке реальність?», я завжди сподівався одного дня отримати відповідь. На це ж сподівалася й більшість моїх читачів. Роки минали. Я написав більш як тридцять романів та понад сто оповідань, і все ж я й досі не міг розібратися, що таке реальність. Одного дня студентка університету з Канади попросила мене дати визначення реальності для її реферату з філософії. Вона хотіла відповідь, що вкладалася б в одне речення. Я трохи подумав і нарешті сказав: «Реальність – це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Це все, на що я спромігся. Це було у далекому 1972 році. Відтоді мені так і не вдалося дати більш точне визначення реальності.

Утім, проблема, про яку я веду мову, цілком реальна. Це не просто інтелектуальна забавка. Оскільки сьогодні ми живемо в суспільстві, у якому фальшиві реальності продукуються медіа, урядами, великими корпораціями, релігійними групами, політичними групами – й існують електронні прилади, які доносять ці псевдосвіти прямісінько в голови читачів, глядачів, слухачів. Інколи, коли я спостерігаю, як моя одинадцятилітня дочка дивиться ТБ, я задумуюсь, чого саме її вчать. Ідеться про зведення на манівці. Подумайте про це: ТБ-програму, зроблену дорослими, дивиться мала дитина. Велику частину того, що відбувається та говориться в телевізійній драмі, дитина найімовірніше сприймає помилково. Можливо, помилково сприймається все. А ще справа в тому, наскільки істинною є ця інформація, навіть якщо її розуміти правильно? Як середньостатистична комедія співвідноситься з реальністю? Як щодо шоу про діяльність поліції? Автомобілі постійно вириваються з-під контролю, розбиваються та спалахують. Поліцейські завжди порядні й завжди вкінці здобувають перемогу. Зверніть увагу на цей момент: поліція завжди виграє. Який треба зробити з цього висновок? Не варто чинити опір владі, і навіть якщо ти спробуєш, то зазнаєш поразки. Послання тут – будь пасивним. І йди на співпрацю. Якщо офіцер Баретта просить вас надати інформацію, краще надайте, адже офіцер Баретта хороша людина і йому можна довіряти. Він любить вас і ви повинні любити його у відповідь.