«Зникнення»

Зникнення (fb2) - Зникнення [укр.] (пер. hurtom.com) 66K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Альфред Бестер

Альфред

Бестер

Зникнення

Це була не остання війна

і не війна за припинення воєн. Її називали Війною за Американську мрію. Генерал

Карпентер першим виголосив цю фразу і постійно її повторював.

Бувають бойові генералі (незамінні

для армії), генерали-політики (незамінні для уряду) і генерали зі зв’язків з

громадськістю (незамінні для ведення війни). Генерал Карпентер був неперевершеним

фахівцем зі зв’язків з громадськістю. Відвертий і рішучий, він мав ідеали такі

ж високі і зрозумілі, як девізи, що їх пишуть на грошах. В очах американців він

уособлював армію і уряд, був міцною правицею нації, її щитом і мечем. Його

ідеалом була Американська мрія.

– Ми б‘ємося не за гроші, владу чи світове панування, – промовляв генерал на прийомі Асоціації ЗМІ.

– Ми б‘ємося виключно за

Американську Мрію, – казав він 137-му Конгресу.

– Наша мета – не агресія і не поневолення народів, – виголошував

він на щорічному урочистому обіді офіцерів у Вест-Пойнті.

– Ми воюємо за сутність цивілізації, – промовляв він у Домі саперів у Сан-Франциско.

– Ми боремося за ідеали цивілізації; за культуру, поезію, за

Те Єдине, Що Варто Зберегти, – казав він на Чиказькому фестивалі зерна.

– Це війна за виживання, – казав він. – Ми б‘ємося не за себе, а за свої мрії; за Те Найкраще в

Житті, що не повинно зникнути з лиця Землі.

 І Америка билася. Генерал

Карпентер зажадав сто мільйонів чоловік. В армію призвали сто мільйонів. Генерал

зажадав десять тисяч водневих бомб. Десять тисяч бомб скинули куди треба. Ворог

також скинув десять тисяч таких бомб і зруйнував цим більшість американських міст.

– Укриємося від цієї орди варварів під землею, – вирішив

генерал. – Дайте мені тисячу інженерів.

Країна видала тисячу

інженерів, і під руїнами з‘явилася сотня підземних міст.

– Дайте мені п‘ятсот фахівців з

санітарії, триста фахівців з управління транспортом, двісті – з очистки повітря,

сто фахівців з управління містами, тисячу зв‘язківців, сімсот спеціалістів з

підбору персоналу...

Список експертів, що їх

потребував генерал Карпентер, не мав кінця, і Америка

не знала де їх брати.

– Ми повинні стати нацією фахівців, – дав знати генерал

Національній асоціації американських університетів. – Кожен чоловік і кожна

жінка мають бути інструментом для виконання конкретної роботи, загартованим і

відточеним освітою і навчанням, які ви їм дасте. Тільки так ми переможемо у

битві за Американську мрію.

– Ми мріємо, – сказав

генерал Карпентер на урочистому прийомі на Волл Стріт, – про те ж, про що мріяли вельможні афінські греки і

благородні римські… еее… римляни. Ми мріємо про Найкраще

в Житті. Про музику і живопис, поезію і культуру. Гроші – лише засіб, який ми

використовуємо у нашій боротьбі. Честолюбство – лише сходи, по яких ми

піднімемося до нашої мрії. Платоспроможність – лише інструмент її втілення.

Волл Стріт

аплодував. Генерал Карпентер зажадав сто п‘ятдесят

мільярдів доларів, півтори тисячі амбітних менеджерів-ентузіастів, три тисячі

розбитних експертів з мінералогії, петрології, масового виробництва, хімічної

зброї і організації повітряного транспорту. Їх було знайдено. Країна працювала

на високих обертах. Варто було генералові лиш натиснути кнопку – і потрібний

фахівець з‘являвся.

У березні 2112 року н.е.

війна досягла кульмінації, і доля Американської мрії вирішувалася не на одному

з семи фронтів, де мільйони людей сходилися у запеклих битвах, не в одній із

штаб-квартир чи столиць воюючих країн, не в промислових центрах, які вивергали

зброю і припаси, а у палаті Т шпиталю Армії Сполучених Штатів, що ховався у ста

метрах під тим місцем, де колись був Сент-Олбанс,

штат Нью-Йорк.

Палата Т була таємницею Сент-Олбанса. Як і в кожному армійському шпиталі, палати в Сент-Олбансі були відведені кожне для певного типу ураження.

Всіх, кому ампутували праву руку, збирали в одній палаті, кому відняли ліву – в

іншій.

Радіаційні опіки,

поранення голови, видалені нутрощі, вторинне отруєння гамма-променями і так

далі – для всього цього структура шпиталю передбачала своє відділення. Медична

служба Збройних сил визначила дев‘ятнадцять класів бойових поранень, що

включали усі можливі ушкодження розуму і тіла. Вони позначались буквами від A до

S. Що ж тоді було у палаті Т?

Цього не знав ніхто. Вхід

туди був надійно зачинений. Відвідувачі не могли туди потрапити. Пацієнти не

могли звідти вийти. Лікарі заходили і виходили. Спантеличені вирази на їх обличчях

давали життя найнеймовірнішим припущенням, проте нічого не роз‘яснювали. Медсестер,

що доглядали пацієнтів у палаті Т, завзято розпитували, але ті не прохопились

ані словом. Інформація була часткова, суперечна і незадовільна.

Прибиральниця твердила,

що заходила туди підмести і що там нікого не було. Два десятка ліжок і більш

нічого. Чи хтось на них спав? Так. Ліжка були зім‘яті, принаймні, деякі з них. Чи

були якісь ознаки того, що в палаті хтось жив? О, так. Особисті речі на

столиках і все таке, щоправда, все трохи припало пилом, неначе їх довго не брали

до рук.

Люди вирішили, що це палата

для шпигунів-привидів.

Але черговий санітар

розповів, що, проходячи вночі повз замкнені двері палати, він чув якісь співи. Які

ще співи? Щось не по-нашому. На якій мові? Санітар не був певен. Один рядок

звучав на зразок… наче: «Гай, де я на всіх і тур».

Люди в запалі вирішили,

що це палата для шпигунів-прибульців.

Завдяки допомозі

кухонного персоналу, в Сент-Олбансі дослідили таці з

їжею. Двадцять чотири таці заносили до палати Т тричі на день. Двадцять чотири

ж і виносили звідти, іноді порожніми, але здебільшого їх ніхто не торкався.

Люди підлили масла у

вогонь, вирішивши, нібито палата Т – то таємний клуб, де пиячили ледарі й

шахраї з персоналу. «Гай, де я на всіх і тур» тому свідок!

Коли доходить до пліток,

то шпиталь без зусиль може лишити позаду гурток вишивальниць невеликого

містечка, до того ж хворі легко збуджуються через дрібниці. Лише за три місяці

кволі чутки обернулися справжньою бурею. У січні 2112-го Сент-Олбанс

був добре організованим, зразковим шпиталем. На початок березня шпиталь вирував

так, що психологічний неспокій потрапив у офіційні звіти. Показники видужань

впали. Побільшало симуляцій та дрібних порушень. Спалахували

заколоти.

Персонал перетрусили, але

це не допомогло. Через палату Т бунтували пацієнти. Персонал перетрусили знову,

тоді ще раз, але хвилювання не вщухало. Нарешті чутки пройшли офіційними каналами

й лягли на стіл генералові Карпентеру.

– У нашій битві за Американську мрію, – сказав він, – ми не

повинні забувати тих, хто вже пролив за неї свою кров. Пришліть мені фахівця з

Управління шпиталів.

Фахівець прибув, але

нічого не зміг вдіяти, щоб заспокоїти Сент-Олбанс. Генерал

Карпентер прочитав звіт і позбавив його звання.

– Співчуття, – сказав генерал, – це найперша складова

цивілізації. Пришліть мені головного хірурга.

Головний хірург прибув,

але не зміг покласти край шаленству в Сент-Олбансі,

тож генерал Карпентер натомість поклав край його

кар’єрі. Однак цього разу в офіційних донесеннях з‘явилася згадка про палату Т.

– Пришліть мені, – сказав

генерал, – фахівця з палати Т.

Із Сент-Олбанса

прибув лікар, капітан Едсель Діммок.

Це був жилавий і вже лисий молодик, що лиш три роки як закінчив медичну школу,

але мав репутацією хорошого фахівця із психотерапії. Генерал Карпентер мав

слабкість до фахівців. Йому сподобався Діммок. Діммок

же обожнював генерала як захисника культури, для розуміння якої, щоправда, він

був занадто вузьконаправленим спеціалістом, але

плодами якої все одно збирався насолодитися після перемоги.

– Послухайте, Діммок, –

почав генерал. – Ми всі зараз інструменти, загартовані і відточені для

конкретної справи. Вам відомий наш девіз: своя робота для кожного і кожен для

своєї роботи. У палаті Т хтось явно не займається своєю роботою, і ми повинні

його викинути. Перш за все, розкажіть мені, що, в біса, таке ця палата Т?

Діммок затинався і бурмотів,