«Пульсари»

Пульсари (fb2) - Пульсари 1312K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Лариса Юрьевна Копань

Лариса Копань

Пульсари

Науково-фантастичний роман

Від чорної землі до зоряної тверді

На мить не припиняв я пошуки уперті:

Я мислю гострою усі вузли розплутав —

І тільки не зумів розплутать вузол смерті.

Омар Хайям

УВІЧНЕННЯ

Розкішний монумент спорудив собі Віталик на рідному дворищі коло літньої кухні. Сірий двобортний піджак з клаптиком паперу в кишені замість білої хусточки, вузенькі штани, кремова сорочка в дрібненьку смужечку, крепдешинова краватка з витисненим на ній озером, де плаває пара білих лебедів. Вінчає рукотворне диво синій картуз-восьмиклинка з ґудзиком посередині. Найбільше мороки було з обличчям — довго виклеював його з пап’є-маше, раз у раз звіряючи зі своєю ще шкільною фотографією. Цілковитої точності не досяг, вийшов приблизний автопортрет.

Працював натхненно, бо відчув, що по силі йому те мистецтво, коли скульптуру творять з коліс, бідонів та рейок, працював захоплено, бо увічнював самого себе. А підстави для спорудження пам’ятника поважні й незаперечні: склав без «хвостів» сесію на вечірньому, а головне — майже умовив Марію на рушничок стати, принаймні погодилася завтра показатися Віталиковій матері. Ото буде сміху, коли побачить шедевр!

Костюма трохи шкода — ще б можна було носити, аби не такий старомодний та вузький. Роки йдуть: колись Віталик важив, може, шістдесят-сімдесят, а тепер, після флоту, усі сто. Джинси й ті тріщать. Довго лежав одяг у сховку. Нехай ще на вітрі погуляє. Вийде мати вранці на ґанок, як сонце сходить, усміхнеться виліпленому сином автопортретові, й душа зрадіє. Можна й на ґанок не йти — з веранди теж видно. Скульптор ось сидить зараз тут, курочку буряківкою запиває і милується своєю роботою. Питво йому страх подобається, бо дуже натуральне й сердите — так і шкребе в горлі. І курка найвищого розряду, не якась там бройлерка; пахне підрум’янена шкірочка, пружинять рожеві стегенця, пупок у курочки теплий і ніжний, начинений чорносливом (мати всю ніч на кухні торохтіла), тулубчик, фарширований білим м’ясом і печінкою з часником. Половину цієї спокуси вже з’їв, а відчуття таке, ніби ковтнув манюсінький пончик. І не дивно: вага курки не більше кілограма (мати вибирала її як молодицю на досвітках), для Віталикових шести пудів — це й справді дрібниця, тим більше, що двоєдина проблема ненаситця — де дістати і як схуднути — його нині не хвилює.

Віталик бачить, як дорогою шмаляє худорлявий, голий по пояс чоловік у піжамних штанях, — певно, загоряє, дивак. Ось він зупиняється край їхнього двору, уважно роздивляється паперовий шедевр. Чоловік здаля чимось схожий на Віталикового батька. Жаль, не скоро татусь побачить синове творіння: першокласні наркологи в першокласному закладі виходжують зараз батька Мусія.

Набігався Віталик, поки домігся того направлення, — і директора просив, і головному інженерові кланявся. І те, що нарешті-таки влаштував батька, сповна виконав свій синівський обов’язок, — ще одна причина бути задоволеним собою, ще одна підстава бодай на ганчір’яний монумент.

«Ич, культурист, як милується, — не без гордощів подумав творець. — А що ж! Мистецтво! Не якийсь там неук робив». Він кладе цілого пупа в рот, обережно прокушує, відхиляє голову на спинку крісла, в самозабутті заплющує очі. Пупок тане і заповнює благодаттю душу. Покінчивши з пупком, сьорбнув з кухля і вибрав крильце із золотою шкірочкою і пухирцями, повними прозорого жиру. Та відчути аромат засмаженого крильця йому не судилося, і рота роззявив не для вкушання, а від здивування: на місці пам’ятника стояла гола хрестовина з паперовою копією Віталикової голови та з краваткою. Віталик вибіг на вигін, що за городом, — ніде нікого. І чоловік зник.

— От народ! Та хіба з такими людьми в одному районі жити! — шаленів, зрозпачений людською підступністю і повним нехтуванням мистецтва аматор, повертаючись до залишків свого щастя на блюді. — Я ще сподівався, що монумент татка дочекається…

А батько, Мусій, ще зовсім недавно лежав на білосніжному ліжку, приймаючи з братами по вірі п’ятий сеанс гіпнозу. Палатою ходив лікар і через хвилинні паузи промовляв значущі фрази, в які треба вірити.

— Ви назавжди полишили свою кошмарну пристрасть, — проголошує гіпнотизер.

«Помиляєтеся, любий і хороший, — думає Мусій. — Ви почули б, як славлять цю пристрасть на кладовищі, коли наливають третю чарку за упокій того, кого любили, люблять і будуть вічно любити…»

Не так давно Мусій був майстром похоронного ритуалу, його шанували за невтомні золоті руки, його лортрет висів на Дошці пошани в поховальній конторі Лісового кладовища. Але щоразу, коли Мусій вивершував пам’ятник чи закінчував опоряджувати могилу, вдячні родичі пропонували разом пом’янути вірного сина, славну дочку чи незабутнього діда. Поки в моді були самогон та біла «казьонка», Мусій стримувався, рідмовляючись, іноді навіть вигадував страшні хвороби: «У мене цироз печінки», «З виразкою шлунка мучуся», «Гіпертонія», — казав він, скрушно хитнувши головою, мовляв, і рада б душа в рай… Життя кращало, люди багатшали. Почали на поминки приносити чудернацькі пляшки з хитромудрими затичками й корками, яскравими наклейками та медалями. Як тут не покуштувати! А там і пішло… Добре, що син з армії прийшов. Порятував.

«Досить, татусю, за упокій працювати. Уговтав начальство — беруть тебе на наш завод пожежником. Технічна посада. А то син з освітою, вважай. Воно й перед людьми якось… Ну що я скажу нареченій, що ти передовик на кладовищі?»

Одне слово, умовив. Довелося їздити електричкою на роботу. Але… Вдома Мусій був шанований і поважаний. В усій окрузі його знали. Усі капелюха знімали першими, особливо діди — кожен-бо сподівався, що Мусій могилку його впорядкує, можливо, й квіти поллє, буде єдиною живою душею, яку щодня відчуватимеш на тому упокої.

А на заводі? Ніщо не горить, хіба плани, але то не Мусієва морока. Сім годин ялових, аби день до вечора. І він радів білому солодкому, і терпкому червоному, і портвейнам, які дешевші за сметану.

На кладовищі, було, чого тільки не наслухаєшся від родичів — ну справжні тобі університети! Один дідок розповідав про філософа Гегеля та гіпнотизера Мессінга, коли приносив на синову могилу квіти. І ось лежить Мусій зараз під білим простирадлом, прицінюється до рекламованого спеціаліста. «Мушу й цього слухати, бо родичі й заводчани силоміць сюди запроторили. Але не Мессінг це, про якого легенди розповідають. Щось невпевнено почувається він у халаті, ніби тисне він йому у плечах».

— Запах алкоголю заважає вам дихати, — рішуче каже лікар, витримавши потрібну паузу.

«Аніскілечки, славний і хороший, — мовчки заперечує Мусій, іронічно позираючи на сусіда по палаті, який дихає все важче, ніби фінішує в кросі. — Вам доводилося пити шампанське радгоспу «Сонячна долина»? Та англійська королева іменини свої не розпочне, якщо на столі в неї немає цього вина. Поки зріє воно в підвалах, ніжні жіночі руки щодня перевертають кожну пляшку — жодній машині не доручають цю операцію. Тільки жіночим рукам. А чи знаєте ви, славний і хороший, як пахне те вино? Ні, не пахне — духмяніє. Віками створювався його аромат. А смакова палітра! А як клопочуться майстри, щоб світилося, щоб зберігалося довгі роки. Знайома капітанша клялася, що кримську винотеку, де були зібрані кращі еталони світу, під час війни евакуювали під захистом крейсерських гармат».

— Ви відчуваєте, як алкоголь вивертає вам шлунок, ось клубок підкочується до горла, прилипає до піднебіння…

«Виночерпій народився раніше за священика, вино старіше за релігію. А ви хочете, славний і хороший, за десять сеансів навіки поховати Бахуса. Йому вже, мабуть, більше п’яти тисяч років, майже в усьому світі його шанують, і не вимерло ж людство від поклоніння цьому богові? — Мусій заплющився, помітивши, що сусіда його схилився над тазом. — Казав один начитаний, що коріння виноградної лози проростає вглиб на п’ятдесят метрів і видобуває звідти рідкоземельні елементи. Могутні земні пласти висмоктує тоненька і щедра, а ви замахуєтеся на неї».

— Ваше тіло, кожна його клітинка, кожен нерв вивільняються від алкоголю. Ви втомилися. Вам хочеться спати. Міцний, благодатний сон полонить вас.

«Ех, налили б оце по чарочці, славний і хороший, то, може, й був би якийсь ефект від вашої проповіді, може б, і справді спалося». Хворий лежав нерухомо, спостерігаючи крізь напівзаплющені повіки, як лікар обходить палату, поправляє простирадла. Ось і йому прикрив ноги і вийшов.