«Чужий світ»

Чужий світ (fb2) - Чужий світ 116K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Николаевич Левченко

Олександр Левченко

Чужий світ

За відчиненим навстіж вікном повільно згасав довгий липневий день. Всюдисуща комашня з цікавістю зазирала до кімнати, але, відчувши прохолоду кондиційованого повітря, яке ще не встигло повністю вивітритись, із невдоволеним дзижчанням забиралася геть. Збитий з пантелику першим легеньким подувом, великий барвистий метелик трохи змінив попередній курс і, несподівано опинившись у приміщенні, вже зовсім розгубився і сів просто на одну із трьох металевих зірочок, що вишикувались рядком на клаптику цупкої тканини з позолотою.

«Ач, який сміливий!», — усміхнувся Генерал і обережно схопив непроханого візитера за крильця. Той злякано забився, затріпотів у передчутті неминучої загибелі, однак несподівано отримав свободу й радісно чкурнув надвір. «Бачиш, навіть цьому метелику доля подарувала цікаву пригоду, котра скрасить решту його короткого життя». Господар кабінету зітхнув і перевів погляд на призахідне небо, яке поволі затягувала темно-сіра пелена хмар.

Еге ж, колись майбутнє бачилось у зовсім інших тонах, але гріх було б звинувачувати у чомусь власну долю — вона й так дала майже все, про що мріялось: і доволі високу посаду, і стійке матеріальне благополуччя, і двійко чудових діток — сина та донечку. Чим же дорікнеш їй тепер, коли з’ясувалося, що щастя зовсім не в тому, щоб керувати великим науково-дослідним полігоном або проводити відпустку на Канарських островах, навіть якщо мало хто із знайомих може дозволити собі подібне. В чому ж тоді воно, це щастя?

Посвіжілий вітерець дихнув в обличчя вогкістю. «Схоже, насувається гроза, — відзначив Генерал. — Давно вже час освіжити землю…» Він спробував відігнати набридлі думки, спрямувати їх в інше русло, однак вони вперто поверталися до старого. Так у чому ж полягає щастя? Може, в тому, щоб хоч інколи вириватися з сірих лещат буденності?

От, скажімо, Філ. Для нього посада завідувача відомої лабораторії лише інструмент, за допомогою якого він намагається пробитися крізь товстий наріст вже відкритих законів та явищ до ніжних, ще не розвіданих пластів наукової Істини. І слід віддати належне, йому таки вдалося здійснити свою заповітну мрію, і сьогоднішню ніч він, напевно, не спатиме, очікуючи завтрашні випробування… Його життя постійно на межі буденного та незвичайного, але чи почувається він щасливим? А може, для цього потрібно зробити трішечки більше — щось таке, що залишило б свій слід в Історії?

Ще один порив вітру задмухав у кімнату трохи куряви, і Генерал зачинив вікно. Потім повернувся до столу і вже простягнув руку до невеличкої панелі, щоб знов увімкнути кондиціонер, коли зненацька тишу розірвав короткий телефонний сигнал. Рука завмерла напівдорозі й за мить потягнулася до червоного апарату прямого зв’язку з черговим по полігону.

— Слухаю, — спокійно сказав Генерал у трубку. На його пам’яті цей канал зв’язку спрацьовував двічі, і обидва рази причини виявлялись просто-таки дріб’язковими.

— Пане генерале… — голос чергового уривався від хвилювання, — транспортний вертоліт з «виробом» на борту зазнав катастрофи…

— Як?! — Генерал ледь не випустив слухавки з рук. — Де?! Чому?!

— Місце падіння — квадрат п’ятнадцять нуль дев’ять, це неподалік від Середнього кільця охорони, за п’ять кілометрів од КПП номер сто сім, — відчувалося, що в кріслі чергового сидить новачок. — Причина катастрофи — вибух на борту… на висоті чотириста п’ятдесят метрів…

— Який вибух?! «Виробу»?!

— Здається, ні… принаймні…

— Як тільки Вам перестане здаватися, негайно подайте точну інформацію! — роздратовано обірвав чергового Генерал. — А поки що організуйте якнайшвидшу евакуацію нарядів Середнього та Внутрішнього кілець і… словом, усіх, хто там усередині.

— Оголошувати загальну тривогу? — голос у трубці був вкрай розгубленим.

— Ні! — відрубав Генерал різкіше, аніж це було необхідно, і відразу ж скривився у докір самому собі. — Використовуйте тільки чергові підрозділи та власні можливості нарядів, — додав уже м’якше. — І взагалі… намагайтеся створювати якнайменше галасу.

Він поклав слухавку на важелі, запускаючи в дію громіздку, але безвідмовно-нестримну військову машину, підняв сусідню і швидко пробіг пальцями по сенсорних кнопках.

— Алло, це ти, Максе? — озвався втомлений голос.

— Ти мене вже по диханню впізнаєш, — похмуро пожартував Генерал. — Ось що, Філе: бери генерального і щодуху мчи до мене. За чверть години я мушу бути на ЦПУ.

— А що сталося? — в слухавці виразно чулось, як прискорилось дихання Вченого.

— Мої хлопці розбили ваш «виріб» на Середньому кільці.

— Боже мій, а як генератор?! Він… спрацював?!!

— Поки що ні… здається, — Генерал хмикнув, уживши це невластиве для справжнього військового слово. — Отже, чекаю.

Він рішуче закінчив розмову і ввімкнув комп’ютер. На екрані дисплея промайнула заставка, червоний прямокутник селекції забігав по командах головного меню і нарешті спинився на слові «евакуація». Якби зараз хтось запитав Генерала, навіщо він методично, сторінка за сторінкою, проглядає план часткової евакуації, маршрути, списки об’єктів, то він навряд чи зміг би дати осмислену відповідь. Можливо, це було просто звичайною реакцією людини в його становищі.

І раптом… рука на клавіатурі завмерла. «Назад, назад!» Якась невеличка деталь у цьому потоці інформації не дозволяла бездумно пройти далі. Генерал повернув на екран попередню сторінку, потім ще одну і все зрозумів: у списку об’єктів Середнього кільця бракувало рядка «Контрольно-пропускний пункт № 115».

«У-ух… в-вашу… нехлюї бісові!» — в раптовому нападі люті щосили гепнув кулаком по столу. Хтось із обслуги комп’ютерної мережі полінувався ввести до бази даних поки що не функціонуючий об’єкт, котрий не мав іще всіх атрибутів КПП. Але зараз там майже напевно знаходяться люди, про яких евакуатори можуть просто нічого не знати! «Ех, нехлюйство, кругом саме нехлюйство!» — скрипнув зубами Генерал і потягнувся до червоного телефону.

Однак рука зупинилася напівдорозі. «Облиш, не втручайся в чужі справи», — нечутно, але виразно промовив якийсь голос. «Як то чужі?! — відразу ж спробував обуритись Генерал. — Адже це мій полігон!» Та обурення чомусь виходило несправжнім, фальшивим, немовби внутрішнє «я» вже встигло змовитися з отим цинічним голосом, котрий невимушено продовжував: «Евакуацією займається черговий, він повинен знати про все». Збентежена частина свідомості «начальник полігону» продовжувала опиратись, намагаючись переконати супротивника. Виринула та згасла думка про недосвідченість чергового, і звичне бурчання щодо нехлюйства, і спроба наголосити на моральному боці справи: «Там же люди!», але «цинік», не вступаючи в дискусію, відбився коротким: «Нехай усе йде саме по собі».

Генерал енергійно стріпнув головою, неначе сподівався витрусити з неї самозваного претендента на керівну роль, і з подивом втупився у свою нерухому правицю, прагнучи зрозуміти, яка ж то сила перешкоджає їй взяти трубку. Десь у глибинах підсвідомості блукали туманні пояснення, якісь невиразні натяки на приховані мотиви, але, дивна річ, щонайменша спроба їх осмислення негайно блокувалась панічними запереченнями: «Що за маячня!», «Це ж просто безглуздя!». Щоб остаточно покінчити з цим, достатньо було одного-єдиного руху, і Генерал вже майже зважився на нього, коли несподівано в коридорі почувся шум.

Оббиті дерматином двері розчинилися різко, немов від удару, і до кімнати увірвався розпашілий Філ. Його супутник увійшов слідом. Обидва візитери мовчали, але якщо на кам’яному обличчі Конструктора було годі щось прочитати, то розпашіле лице Вченого виражало таке чітке запитання, що, здавалося, придивись пильніше — і на червоних щоках та лобі почнуть проступати літери.

Генерал коротко переказав донесення чергового, і в кімнаті знову повисла важка тиша. «Міг би запропонувати гостям присісти», — промайнула буркітлива думка, але вона чомусь видалась настільки недоречною в теперішній ситуації, що Генерал визнав за краще підвестися самому.

— Мені потрібна від вас максимально достовірна інформація про надійність «виробу», — сказав він і повернувся до Конструктора. Той лише на якусь мить відвів очі вбік, але й цього було цілком достатньо. «Ех, рецидиви минулого, щоб вам… — подумки лайнувся Генерал. — Уже стільки часу минуло, а все ніяк не позбудемося…» Зустрівшись із нерозуміючим поглядом приятеля, він неохоче пояснив:

— Треба визначитись із евакуацією екіпажу вертольота і супроводжуючих, хоча… — і тільки виразно похитав головою.

— Як це визначитись, Максе?! — відразу ж обурено загукав Вчений. — Невже ти можеш їх там залишити? Негайно надсилай рятувальну команду!