«Рівняння Максвелла»

Рівняння Максвелла (fb2) - Рівняння Максвелла (пер. Г. Ф. Ляшко) 597K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анатолий Днепров

Анатолій Дніпров

РІВНЯННЯ МАКСВЕЛЛА

Повість і оповідання

^© _{http://kompas.co.ua}

 _{— україномовна пригодницька література}

Переклад з російської Г. Ф. Ляшко

Художнє оформлення M. С. Туровського

РІВНЯННЯ МАКСВЕЛЛА

1

я бридка пригода почалася в суботній вечір, коли я,

переглядаючи місцеву вечірню газету, побачив на останній сторінці оголошення: «Компанія

Крафтштудта приймає від організацій та приватних осіб замовлення на будь-які обчислювальні,

аналітичні та розрахунково-математичні роботи. Висока якість виконання гарантується.

Звертатися на адресу: Вельтштрасе, 12».

Це було саме те, про що я не смів навіть мріяти. Кілька тижнів я мучився над

розв'язуванням рівнянь Максвелла, які пояснювали властивості електромагнітних хвиль у

неоднорідному середовищі особливої структури. Кінець кінцем, мені пощастило шляхом

наближень і спрощень надати рівнянням такого вигляду, що їх могла розв'язати електронна

лічильно-розв'язувальна машина. Я вже уявляв, як мені доведеться поїхати в столицю і

упрошувати адміністрацію обчислювального центру зробити всі потрібні обчислення. Адже тепер

обчислювальний центр так завантажено воєнними замовленнями! І там нікому нема діла до

теоретичних вправ провінціального фізика, який цікавиться законами поширення радіохвиль.

І от у нашому невеликому містечку створено обчислювальний центр, що через газети

волає до замовників.

Я встав з-за стола і підійшов до телефону, щоб негайно зв'язатися з компанією

Крафтштудта. Але тут я виявив, що, крім адреси обчислювального центру, газета нічого не

повідомляла. «Солідний обчислювальний центр без телефону? Не може бути!» Я подзвонив у

редакцію газети.

— На жаль, це все, що ми одержали від Крафтштудта, — сказав мені секретар редакції. —

Ніякого телефону в оголошенні не було.

У телефонній книжці компанія Крафтштудта теж не значилась.

Згораючи від нетерпіння швидше одержати розв'язки рівнянь, я чекав до понеділка. Раз

чи два я одривався від акуратно виписаних на папері рівнянь, за якими крилися складні

фізичні процеси, і думкою звертався до компанії Крафтштудта. «Правильно орієнтуються, —

думав я. — У наш вік, коли будь-яким людським думкам намагаються надати математичної форми,

важко знайти більш вигідне заняття». До речі, хто такий цей Крафтштудт? Я давно живу в

нашому місті, але прізвища Крафтштудта майже не знаю. Кажу «майже», бо дуже неясно

пригадую, що колись з цим прізвищем уже зустрічався. Але де, коли, за яких обставин, не

можу згадати.

Нарешті настав довгожданий понеділок. Сховавши в кишеню аркуш з рівняннями, я вирушив

шукати Вельтштрасе, 12. Сіялась мжичка, і мені довелося взяти таксі.

— Це досить далеко, — сказав шофер, — за річкою поряд з психіатричною лікарнею.

Я мовчки кивнув головою, і ми поїхали.

Їхати довелось близько сорока хвилин. Ми поминули міську браму, промчали через міст

над річкою, обігнули озеро і виїхали в горбкувате поле, вкрите висохлим чагарником.

Подекуди пробивалася рання зелень.

Потім з'явилися спершу дах, а згодом і червоні цегляні стіни розташованої в низині

психіатричної лікарні, яку в нас у місті жартома називали «Притулком мудрих».

Уздовж високого цегляного муру з битим склом нагорі йшла дорога, посипана шлаком.

Зробивши кілька поворотів у лабіринті між стінами, шофер, нарешті, зупинив машину біля

невеликих дверей.

— Це дванадцятий номер.

Я був неприємно здивований, помітивши, що двері, які, очевидно, вели в апартаменти

компанії Крафтштудта, складали єдиний ансамбль з «Притулком мудрих». «Чи не мобілізував

часом Крафтштудт божевільних для виконання будь-яких математичних робіт», — подумав я і

всміхнувся.

Я підійшов до дверей і натиснув кнопку. Чекати довелося довго, хвилин п’ять. Потім

двері відчинилися. Мружачись від денного світла, з'явився блідий юнак із скуйовдженим

густим чубом.

— Прошу, пане, — звернувся він до мене.

— Тут математична компанія Крафтштудта? — спитав я.

— Так.

— Ви давали оголошення в газету…

— Так.

— Я приніс вам замовлення.

— Будь ласка, заходьте.

Я повернувся до шофера, сказав йому, щоб він мене ждав, і, нагнувшись, прослизнув у

двері. Вони зачинились, і я опинився в непроглядній темряві.

— Прошу вас за мною. Обережно, тут східці. Тепер ліворуч. Знову східці. Тепер підемо

вгору…

Кажучи це, юнак вів мене за руку темними кривими коридорами, по спусках і підйомах.

Нарешті над головою замерехтіло тьмяне жовтувате світло. Піднявшись по крутих

кам'яних сходах, я опинився в невеликому холі із заскленою перегородкою. Юнак швидко

пройшов за неї, відчинив широке віконце в перегородці і звернувся до мене:

— Слухаю вас.

У мене було таке почуття, ніби я не туди потрапив. Цей напівморок, підземний лабіринт

і, нарешті, ця глуха кімната, без вікон, з єдиною тьмяною електричною лампочкою під стелею,

ніяк не в'язалися з уявленням про те, яким має бути сучасний обчислювальний центр.

Я стояв, збентежено оглядаючись навколо.

— Слухаю вас, — повторив юнак, висунувшись у віконце.

— Ах, так! Отже, тут і міститься обчислювальний центр компанії Крафтштудта?

— Так, так, — перебив він мене з ноткою роздратування в голосі. — Я вже вам сказав,

що тут він і міститься. Яка у вас задача?

Я витяг з кишені аркуш паперу з рівняннями і подав його у віконце.

— Це лінійне наближення рівнянь у частинних похідних, — невпевнено почав я

пояснювати. — Я б хотів, щоб ви хоч би чисельно їх розв'язали, ну, скажімо, безпосередньо

на межі поділу двох середовищ… Розумієте, це дисперсійна рівняння, і тут швидкість

поширення радіохвиль змінюється від точки до точки.

Зібгавши мій аркуш, юнак раптом промовив:

— Усе ясно. Коли вам потрібен розв'язок?

— Як коли? — здивувався я. — Це ви повинні мені сказати, коли зможете розв'язати

рівняння.

— Вас влаштовує завтра? — спитав він, звівши на мене глибокі чорні очі.

— Завтра?

— Так, завтра. Скажімо, годині о дванадцятій дня.

— Боже, та що це у вас за обчислювальна машина?! Така швидкість роботи!

— Отже, завтра о дванадцятій дня ви одержите розв'язок. Вартість — чотириста марок.

Платіть готівкою.

Ні слова не кажучи, я подав йому гроші разом з візитною карткою, на якій значились

моє прізвище й адреса.

Проводжаючи мене підземним лабіринтом до виходу, юнак запитав:

— То, значить, ви і є професор Раух?

— Так. А чому ви питаєте?

— Просто так. Організовуючи математичний центр, ми розраховували, що рано чи пізно ви

до нас прийдете.

— Чому ви так розраховували? — спитав я.

— А від кого ж іще ми можемо сподіватися замовлень у цьому глухому закутку?

Відповідь здалась мені досить переконливою.

Не встиг я попрощатися з юнаком, як двері за мною зачинились.

Усю дорогу додому я думав про цей дивний обчислювальний центр поряд з «Притулком

мудрих». Де й коли я зустрічав прізвище Крафтштудт?

2

Наступного дня я з нетерпінням чекав денної пошти.

Коли о пів на дванадцяту біля дверей моєї квартири почувся дзвінок, я схопився і