Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.
Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.
Андрій скочив з коня.
— Чи не зволить пан скласти зброю?
Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.
Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.
— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.
Він ще горів боєм.
— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.
Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.
Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.
Потім він бачив, як офіцерові підвели коня, як віддалялися обличчя товаришів, але це вже було потім; як нестерпно запекло під серцем, як його підхопила на крила вічність.
Так загинув на полі честі Андрій Рубін, і в голови йому по праву поклали шаблю прибульця.
Комментарии к книге «Шабля прибульця», Виктор Иванович Положий
Всего 0 комментариев