«Кагарлик»

Кагарлик (fb2) - Кагарлик 1038K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Олег Шинкаренко

Кагарлик

100

Все, що я міг собі уявити, було схожим на Кагарлик. Але що таке Кагарлик, як він виглядає і де знаходиться? Здається, це кулястий предмет розміром з яблуко із дуже нерівною поверхнею, вкритою потворними відростками. Дехто знаходить у ньому своєрідну красу, але я особисто не знайомий із цими людьми. Можливо, саме вони передали мені Кагарлик, аби я навчився чомусь важливому, або просто розрівняв його, але я не навчився і забув усе, про що мені розповідали. Тільки два слова прозирали крізь бруднувату шибку вікна: “спогади” і “поринь”. Це явно заклик, але до чого? І де тут дієслово? Кагарлик танув, мов недосяжний ключ.

200

Раптово з’являється обличчя Олени. Виникає, наче вологий кленовий лист, наліплений вітром на шибку вікна. Вона мить уважно роздивляється мене, потім її обличчя темніє. Я бачу, як вона стоїть на засніженій дорозі. Зелена в’язана шапка на її голові ніби збирає довкола себе довколишній безбарвний пейзаж. Несподівано все прискорюється, і Олена зникає, ніби її підхопило та унесло вітром. Так здуває зі столу паперову фотографію. Це була фотографія моєї дружини. Вона зробила її декілька років тому і ніколи мені не показувала. Або я сам зробив цю фотографію. Як знайду її, запитаю, що трапилося. Здається, це лікарня. Я один у кімнаті з білими стінами.

300

Треба терміново розібратися, де я. Мабуть, варто когось покликати. Це схоже на якесь село чи дуже маленьке містечко. П’ятнадцять хвилин тому я бачив у вікні щось на кшталт корови чи жирного коня. Навряд чи у містах по вулицях ходять такі великі тварини, але шалена зграя міських котів здатна за рік прожувати ціле стадо сільської худоби. Я з’ясував, що будь-який рух повертає мені невеличку дещицю спогадів і розуміння навколишньої ситуації, але потім раптом частина набутого немов випарюється знов. Мені вдалося встати на ноги та підійти до вікна. Тепер стало зрозуміло, що напис “Поринь у спогади” — це велика реклама цифрової відеокамери.

400

Сонце досягало вже полудня. Годинник ледве посував своїми лінивими стрілками до одинадцятої години. Із самого початку минуло чотири хвилини, або чотири дні — тепер важко сказати. Я підійшов до дверей кімнати та штовхнув їх. За ними відкрився простір довгого й примарно освітленого коридору з глухим кінцем. Я пішов ним уперед, заглядаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках виходу. Всі двері були закриті, аж раптом одна з них виявилася розчиненою. У кімнаті за столом сидів хтось в окулярах із товстими скельцями, що робило його очі схожими на риб’ячі. Він давно дивився у дверний проріз, очевидно почувши звук моїх кроків.

500

З цікавістю, але без співчуття дивляться зазвичай на тарганів. “Ви не бачили дівчину у зеленій шапці? — спитав я. — Здається, тільки що вона була на вулиці”. — “Я бачив пише дівчину у червоній шапці, але не сьогодні, — він встав та підійшов до мене. — Якщо ви щось побачите на вулиці звідси, то робіть поправку на час. Це вже було давно. Вважайте, що вам показали архівний відеозапис”. Я нічого не зрозумів. — “То як мені знайти ту дівчину?” — “Краще вийти звідси та пошукати у Кагарлику. Скоріш за все вона там”. — Розумієте, мені дуже треба обов’язково її знайти”.

600

В нього був дуже пом’ятий костюм. Мабуть, він в ньому спав. Окуляри з тріщинкою. “А навіщо? Пройшло стільки часу. Вона вже вас, мабуть, забула”. — “А що таке Кагарлик?”. — “Це містечко у Київській області, його назва походить від угорських слів “Kazar” та ”Lyuk”, що значить “Хозарська діра”. За часів Хозарського каганату Київщина була його західною провінцією. Ви читали Київський лист?.. Я раджу вам обережно вийти, коли на вулиці все зупиниться. Іноді бувають моменти, коли швидкості вирівнюються, тоді й виходьте, але не затримуйтесь біля будинку. Ні, давайте краще я вас виведу. Це схоже на стрибання з одного потягу на інший”.

700

Київський лист

Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Олександра Сагайдачного, який є з синів добрих людей. Він був той, хто дає, а не той, хто забирає, аж поки жорстокий декрет був виданий проти нього про те, що він є тим, котрого потребує закон. Ішов Олександр дорогою, і тут з’явились люди державні, схопили його та тримають у себе. Він залишався там рік, і після цього ми поручилися за нього; ми виплатили шістдесят і ще залишилось сорок, тому ми шлемо цього листа до святих громад, що можуть пожаліти його. Підніміть ваші очі та вчиніть згідно з божественним звичаєм.

800

“Мене звати Бірджир. Бірджир Хансен. Вам це потім знадобиться”, — сказав він мені. — “Навіщо?” — “Ми зустрінемося через деякий час. Розумієте, читачі збагачуються чужими спогадами за рахунок власних, а персонажі взагалі не мають власних спогадів, тому вони повинні їх поступово набувати”. — “Я нічого не розумію”. — “Добре, давайте це облишимо. Граєте на гармошці?” Це був геть заіржавілий Hohner. Я, плутаючися, видув декілька тактів з “Єлисейських полів”. — “Супер! Грайте на здоров’я! Коли граєш, багато чого згадується”. — “Я так почуваюся, ніби мене вдарили по голові”. — “Щось подібне й було, але вже давно. Тепер усе скінчилося”.

900

“А ви хто?” — “Я тут поки взагалі ні до чого, моя роль у цій справі поки що не розпочалася, але я маю вам допомогти зробити перший крок. Якщо, звісно, ви хочете...” — “Я хочу знайти Олену. Ви, мабуть, щось знаєте про неї?” — “На жаль, нічого. Але особливості цієї місцевості такі, що вона могла потрапити лише у Кагарлик”. Ми спустилися на перший поверх і зупинилися біля вікна. “Бачите, що робиться?” — сказав Бірджир. Хмари летіли, мов у пришвидшеній кінозйомці, дорогою миготіли якісь тіні, раптом на небо вистрибнув, ніби гарматне ядро, місяць, просвистів між зірок та миттєво зник за обрієм.

1000

Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець. Він повільно розмахував крилами, ніби лінивий плавець у басейні. Одним оком горобець спостерігав за нами, не навмисно, а лише тому, що ми були у довгій черзі з мільйонів його щоденних спостережень, кожне з яких тривало долю секунди та одразу забувалося. Разом із цим горобцем зупинився весь світ. Дід, що їхав вулицею на бричці, запряженій конем, замахнувся на нього батогом і застиг у цій незручній позі. З його цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою.

1100

“У вас іще десь півтори хвилини, — сказав Бірджир. — Не шукайте Олену, це даремна втрата часу. Не повертайтесь у Київ. Знайдіть собі добру рушницю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уникайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!”

1200

Я відчинив двері та майже випав на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду, дув крижаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Поряд проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та з великою брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українського села. Удар батогу. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув туди і зарився під рядно у купу ганчір’я. “Чого це ти тут пригрівся?” — спитав дід. — “Так ви ж наче махнули!” — “То я сякнувся”. — “І що мені — сходити?” — “Та ні, лишайся”. Трясе.

1300

Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. “Куди ми їдемо?” — спитав я його. — “Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?” Треба терміново щось придумувати. “Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?” — “А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм усім у нас треба?” Кінь раптом зупинився.

1400