«Прелюдія»

Зденек Вольний

ПРЕЛЮДІЯ

Повість

День, коли помер перший марблюд, був дивовижний: ясно-ультрамариновий і безкраїй. Пахнув догасанням літа.

Петр Манек, увійшовши до приземкуватої лікарняної споруди, стяг з голови каптур, примружившись, поглянув у довгий коридор. Відчинені двері праворуч вели до картотеки, а з протилежного боку, з радіологічного відділення, випурхнула молодесенька сестричка, тягнучи за собою пилосос.

Пісок тут проникає скрізь, спало йому на думку, можливо, й до операційної зали. Дарма що вентиляція обладнана якісними фільтрами.

Манек перепинив дівчину і спитав, де він може побачити директора.

— Директора як такого в нас немає, — пояснив йому чоловік з плечима борця, підводячись з-за масивного столу: — Я — головний лікар.

Міцна, м’язиста шия на плечах, у подиху добре чути запах алкоголю. Рука, простягнута Петрові, була геть волохата, темне волосся на ній контрастувало з невиразною рідкою чуприною.

— Ви запізнилися. Уже сконав, — чоловік важко опустився у крісло.

Петр вибачливо знизав плечима:

— Мене відрядили одразу, тільки-но надійшло повідомлення. — І він кивнув на пом’ятий портфель під ногами, що мав засвідчити його квапливе збирання, коли в дорогу береться лише найнеобхідніше.

— Я викликав фахівця-ветеринара ще три дні тому, — сказав головний лікар низьким, нутряним голосом. Перехопив Манеків погляд, звернений у куток кімнати: — В пустелі ви знайшли б іще більші кактуси.

Цей екземпляр сягав аж до стелі. Гладенький, темно-зелений і м’ясистий, як і його господар.

— Я справді вирушив одразу, найближчим рейсом!