«Еллінський секрет»

Іван Єфремов

Еллінський секрет

«Еллінський секрет» — другий літературний твір у моєму житті, написаний відразу після першого мого оповідання «Зустріч над Тускаророю». Він був написаний в 1942 році в серії «Оповідей про надзвичайне», під загальним заголовком «Сім румбів», але не був опублікований. У той час, ще не знайомий з кібернетикою і молекулярною біологією, ідея «генної» пам’яті, що лежала в основі оповідання, справляла містичне враження. Проте вона не полишала мене всі подальші двадцять років, і врешті-решт думки, ще неясно окреслені в «Еллінському секреті», були реалізовані в романі «Лезо бритви» (1959–1963 рр.). Я навмисно залишив оповідання в його первинному вигляді, щоб показати читачам, як початкові задуми, що по суті залишилися тими самими, обросли плоттю після гігантських досягнень науки в середині нашого століття.

* * *

«Я дуже вдячний усім вам, — тихо звернувся до присутніх професор Ізраїль Абрамович Файнціммер, і величезні темні очі його засвітилися. — В наші важкі дні ви не забули про мій скромний ювілей… З подяки я розповім вам одну дивовижну повість недавнього часу. Ми, учені, не дуже любимо розкривати ще не підтверджені багатьма фактами спостереження, — прийміть це як знак моєї пошани і довіри до вас.

Ви знаєте, що я присвятив своє життя дослідженню людського мозку і роботи психіки. Але не з одного боку, не в рамках однієї вузької спеціальності підходив я до цього цікавого розділу науки, а намагався охопити діяльність і будову мозку у всій його складності, як розумового апарату. Був я старанним анатомом, фізіологом, психіатром тощо, поки не заснував свого напряму — психофізіологія мозку. В останні роки я посилено працював над з’ясуванням природи пам’яті і, мушу зізнатися, для з’ясування питання зробив ще мало: надто вже важке це завдання. Пробираючись навпомацки серед хаосу незбагненних фактів, блукаючи, мов напотемки, у складних взаємозв’язках нервових клітин мозку, я зібрав лише окремі крихти, що стали зрозумілими, намагаючись створити з них достовірний, досвідом перевірений фундамент вчення про пам’ять. Але не про це я хочу говорити зараз, а про те, що попутно натрапив на ряд особливих явищ, які ще дуже темні, і я навіть не намагався нічого повідомити про них у пресі. Ці явища я назвав пам’яттю поколінь, або генною пам’яттю. Я не даватиму вам наукових доказів, а скажу лише, що по спадковості передається ряд досить складних несвідомих, іноді цілком автоматичних дій нервового механізму тварини. Інстинкти і складні рефлекси не можуть, як на мене, бути лише в підкіркових, нижчих, центрах мозку. Тут обов’язково бере участь кора — отож, весь механізм набагато складніший, аніж це припускали досі. Спрощення механізму інстинктів і є найбільша помилка сучасної фізіології. Але це ще не пам’ять — пам’ять стоїть значно вище в ланцюзі все більш складних організацій, що відають сприйняттям і осмисленням навколишнього світу. Як і прийнято сучасною наукою, пам’ять не спадкова, тобто ті відбитки зовнішнього світу, які зберігає в собі мозок і накопичує за весь час життя індивіда, назавжди зникають зі смертю його і ніяк не збагачують, нічого не передають потомству, що виникло від цього індивіда.

Суть мого відкриття полягає в тому, що я знайшов факти, які доводять передачу деяких відбитків пам’яті по спадковості з покоління в покоління. Ви вже даруйте мені за довгий вступ, але питання настільки складне, що я повинен підвести вас до нього підготовленими, інакше моє надзвичайне ви без містики і чортівні собі ніяк не поясните. Не варто посміхатися, це спільна для всіх або для дуже багатьох слабкість людської природи. Не ви перші, не ви останні факт достовірний, але абсолютно для вас незбагненний визнаєте надприродним.

Продовжую. Всі ви помічали, але ні з чим не пов’язували факт, що, наприклад, краса форм, хай то архітектурних, хай то місцевості якоїсь, хай то людського тіла і так далі, відчувається і, загалом, однаково оцінюється всіма людьми найрізноманітніших категорій, розвитку і виховання. А дайте ви проаналізувати цю красу відповідному фахівцеві: будівлю — архітекторові, ландшафт — географові, тіло — анатомові, той відразу скаже, що краса є досконалість у виконуваному призначенні, досконалість доцільності, економії матеріалу, міцності, сили, швидкості. Я і гадаю, що досвід незліченних поколінь дав нам несвідоме розуміння досконалості, що сприймається у вигляді краси, і це поняття залишає відбиток уже в пам’яті — тій несвідомій пам’яті, яка передається по спадковості з покоління в покоління. Є й інші приклади цієї несвідомої пам’яті поколінь, але про них говорити зараз не буду. І без того проблема пам’яті — ще одна з найнезрозуміліших.

В уявленні сучасної науки, пам’ять гніздиться мовби в комірках, що створюються складними переплетіннями відростків нервових клітин мозку протягом індивідуального життя, життя однієї людини. Я додаю, що деякі з цих комірок, оскільки природа, що оточує нас, протягом сотень століть в основних своїх рисах залишається однаковою, однаково виникали у всіх людей з покоління в покоління і, нарешті, почали передаватися по спадковості. Ось ця несвідома чи підсвідома пам’ять поколінь складає спільну для всіх нас канву нашого мислення, незалежно від освіти і виховання. Дослідження в цьому напрямі дуже важкі, і я ще не маю жодного досвідом доведеного факту.

Однак я йду ще далі і припускаю, що в окремих випадках комбінації комірок пам’яті з особливих зв’язків нервових клітин можуть передаватися по спадковості, зберігаючи з життя минулих поколінь деякі шматочки із області вже свідомої пам’яті — пам’яті, що реалізовується свідомим мисленням.

Це факти, відомі, але зазвичай такі, що вважаються недостовірними, абсолютно точного опису людьми тих місць, у яких вони ніколи не були; сни, що відтворюють точну обстановку минулих подій, ніколи теж не бачених і не чуваних, і багато такого самого. Всі подібні явища віруючими містиками та іншими диваками сприймаються як доказ переселення душ, а вчені лише знизують плечима, за відомим прислів’ям про мавпу, котрій нема що сказати. Ймовірно, є люди з більш загостреною пам’яттю поколінь, і, також, навпаки, з повною її відсутністю.

Так от, любі мої, нещодавно, у важкі дні великої війни, я несподівано отримав нові докази дійсного існування пам’яті поколінь, та ще відразу з області свідомої пам’яті. Війна змусила мене відірватися від суто наукової роботи. Я не міг за своїм характером не прийняти безпосередньої участі в медичній роботі Радянської Армії і почав працювати відразу в декількох крупних шпиталях, де численні контузії, шоки, психози та інші травми мозку вимагали застосування всіх моїх пізнань.

Додому я потрапляв лише до ночі. У своїй квартирі на Сретенському бульварі я зазвичай просиджував години зо дві в кріслі перед письмовим столом, відпочиваючи і водночас роздумуючи про способи лікування особливо важких поранених. Іноді записував важливі факти або рився в літературі, полюючи за описами схожих клінічних випадків.

Таке проведення часу стало у мене звичкою. З друзями і товаришами-вченими я бачився рідко — пізні повернення додому не залишали зовсім часу, а телефонних розмов я дуже не люблю і користуюся цим приладом лише у виняткових випадках. Моє надзвичайне підійшло до мене цілком непомітно в такий звичайний тихий вечір. У тиші, що час від часу порушувалася звичним огидним брязкотом трамвая, струнко йшли одна за одною чіткі думки. Я думав про випадок втрати мови у одного старшого лейтенанта, контуженого міною. Коли щойно лише почав вимальовуватися майбутній висновок, задзвонив телефон. Я не чекав дзвінка; у тиші і зосередженості вечора він здався мені таким гучним, що я швидко зірвав слухавку, морщачись від досади. Вухо лікаря відзначило схвильовану напруженість голосу, що поцікавився, чи квартира це професора Файнціммера. Відтак відбувся наступний діалог.

— Ви професор Файнціммер?

— Я.

— Даруйте, будь ласка, за пізній дзвінок. Я телефонував п’ять разів удень, поки мені не сказали, що ви раніше одинадцятої не приходите.

— Нічого, я раніше першої не лягаю. Чим можу служити?

— Бачте, мене направив до вас професор Новгородцев. Він сказав, що ви єдиний, хто може мені допомогти. Він сказав ще, що я буду для вас цікавим об’єктом. Я й подумав…

— Гаразд, хто ви?

— Я лейтенант, поранений, нещодавно зі шпиталю, і мені потрібно…

— Вам потрібно побачитися зі мною. Завтра о другій годині в першому відділенні Другої хірургічної клініки спецшпиталю. А, ви знаєте адресу… Добре, запитаєте мене, і вас проведуть.

Голос, що соромливо бурмотів подяки, згас у слухавці. Ім’я мого друга-хірурга, що не раз знаходив дуже важливі для мене випадки захворювань, свідчило про цікавого хворого. Я постарався здогадатися, що це може бути, потім закурив і відновив перерваний хід роздумів.