«Глибокий мінус»

Володимир Михайлов

ГЛИБОКИЙ МІНУС

_{Малював В. Спицевич}

_{Перекладено за виданням: «Искатель», 1963, № 4; «Фантастика», 1966, выпуск II; В.Михайлов. «Люди и корабли», Рига, «Звайгзне», 1967.}

ЧОРНІ ЖУРАВЛІ ВСЕСВІТУ

Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипить згустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок і полегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньому швидше, ніж губиться крапля в океані.

Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні боки мережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валами гравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи заборонених прискорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав, вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала в розсіяному світлі галактичного простору.

А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навіть коли корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматів пульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зелені стіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій, який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячкова квапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухів у камерах мотора.

І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявляв усього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокій дається тільки цими полюсами знання.

Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, і ставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмова могла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.

— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидному кріслі біля фільмотеки.

Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можна було збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи і слова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказують утому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.

Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самий Кленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах. Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.

У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який ще замолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку й відтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв у польотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть, снилися зоряні сни.

Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувач зорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинці відлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, а не людьми.

Вони відлітали найчастіше поодинці і повертались, а іноді не вертались… Кленов вертався завжди, 1 двічі — не сам; врятованим випробувачам він віддавав свою каюту, але підходити до пульта їм не дозволяв. Щоразу він привозив усе більше спостережень і даних — у пам’яті своїй і електронній, у записах фоно- і відеокотушок. І він привозив усе менше слів, немовби віддавав їх простору в обмін на знання.

Тепер він був останній з тієї плеяди, решта жила на Землі. Завдання електронного моделювання Простору з усіма його несподіванками було розв’язане завдяки активній допомозі Кленова, і кораблі можна було повністю випробовувати ще в процесі опрацювання. Та залишаючись випробувачем, Найстаріший став не просто вченим, а дуже великим вченим, фахівцем з Простору. Він єдиний, як і раніше, літав сам на кораблі, останньому з випробуваних ним, і випробовував якщо не кораблі, то такі пристрої, які ще не можна було промоделювати. Цього разу- нові дельта-генератори.

Але таким він був у легендах, а на кораблі був просто дідусь, який чув, коли до нього зверталися, лише тоді, коли хотів чути, а коли не хотів, то спокійнісінько собі мовчав і навіть не перепитував. А це не найкраща форма бесіди.

— Все-таки вони не замінять земних, — знову сказав молодший голосніше.

Старий підвів сухорляве лице від екрана, його погляд пройшовся звичним шляхом — від вигадливих, за останньою модою, сандалів, по світлому спортивному костюмі, по покритому густою, ще земною засмагою обличчю і каштановій чуприні і врешті зупинився на голубих очах, в яких, здається, світилася цікавість.

— Вам би все земне… Не замінять так само, як нові друзі не замінять старих, — нарешті відповів Кленов. — Та вони потрібні. Старі друзі відходять, однаково — люди вони, чи кораблі, чи гіпотези. В моєму віці можна одного разу прокинутись — і не впізнати світу. А до чого це ви — про земних журавлів?

— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки у ваші роки…

— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття, шановний… м-м…

— Ігор, — промовив молодий.

— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою менше завдань — і вік не матиме влади над вами.

Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.

— Я сказав: «менше завдань», а не «менші завдання». Чим менше завдань, тим менше розпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чого це я?

Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:

— Я, мабуть, погуляю…

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.