«Полонені вогняної безодні»

Борис Фрадкін

ПОЛОНЕНІ ВОГНЯНОЇ БЕЗОДНІ

У СВІТІ ВОГНЮ І КАМЕНЮ

• 1

— Пора!

Вадим рішуче відсунув недопиту склянку чаю і підвівся.

— Але в нас є ще час, — заперечила Лена. — Старт призначено на дванадцяту, а зараз тільки початок дванадцятої.

— Нетерпіння — головний Вадимів порадник, — відгукнувся Андрій, який стояв біля вікна. — Ох, і перепало сьогодні від нього механікам! Ні на мить присісти не дав.

— Удвох на одного? — усміхнувся Вадим. Він обійшов стіл, пригорнув Лену. — Зате ж рейс який! Увесь світ завмер, чекаючи перших спалахів у двигуні ПВ-313. Андрій — людина байдужа, але ти, Леночко, не можеш не зрозуміти, яку чудову сторінку в історії підземної техніки ми маємо перегорнути.

Андрій мовчки дивився у вікно, в нічну темряву.

— Пора! — повторив Вадим

… Машина вирвалася за місто й помчала широким та безлюдним цієї пізньої години шосе. За рулем сиділа Лена. Вона вела електромобіль туди, де серед неясних обрисів гір світилися вогні стартового майданчика.

Обабіч шляху тягнулись яблуневі гаї. Вітер, залітаючи в напіввідчинене вікно кабіни, доносив аромат стиглих плодів. У небі мерехтіли яскраві серпневі зорі.

Дорога стрімко злетіла вгору, потім круто впала донизу. Електромобіль рухався майже безшумно. З верховини наступного підйому відкрився вид на стартовий майданчик, по краях якого височіли корпуси допоміжних служб і станції зв'язку. Звідси починали свій шлях підземні кораблі особливої конструкції — вони з'явилися всього шість років тому і призначалися для вертикальної проходки землі.

За колодязями, що лишалися в граніті, можна було полічити кількість проведених випробувань. Вихід з колодязя заливали бетоном. Світло-сірі пробки виразно виступали на темній поверхні граніту.

Промені прожекторів схрещувалися в центрі майданчика, освітлюючи ПВ-313. Він підіймався величезною циліндричною баштою, його металева полірована поверхня виблискувала так сліпуче, що Лена, вийшовши з електромобіля, затулила очі долонею.

— Ось він, наш красень! — Вадим на мить завмер, милуючись підземоходом.

Висота корабля досягала п'ятдесяти двох метрів, діаметр дорівнював семи з половиною метрам. Звужена вгорі частина корпусу робила його схожим на космічний корабель. Та на відміну від ракетоплана ПВ-313 не мав ні хвостового оперення, ні ілюмінаторів. До того ж його нижня носова частина була тупа, зрізана й правила за опору підземоходові.

Майданчик здавався безлюдним. Поруч із підземоходом Лена побачила масивну споруду, яка нагадувала портовий підйомний кран, тільки була значно вища — під нею вільно вміщувався ПВ-313. Цей підйомник мав ліфт для доставки людей і вантажу до люка в горішній хвостовій частині корпусу корабля. Вершина підйомника являла собою кабіну, покриту прозорим куполом.

Біля ліфта Вадима, Лену та Андрія зустрів черговий по старту.

— Добривечір, — привітався він.

— Уже ніч, — поправив його Вадим. — Усі зібрались?

— Так.

— І головний конструктор приїхав?

— Тільки-но.

— Чудово.

Вадим ще раз оглянув підземохід, повернувся до дружини й разом з нею зайшов у ліфт.

Нагорі, в кабіні, зібралися друзі та родичі членів екіпажу. Вадим наблизився до матері. Вона підвелася назустріч, немолода, сивіюча, але ще поривчаста, з живим, енергійним обличчям.

— А батько? — запитав Вадим.

— Його викликали на будівництво. Зате я не стрималась, приїхала. Про цей рейс стільки розмов! Лено, ти не влаштувала йому сцени? Щойно справили весілля, а він вирушає в рейс.

— Хіба його спиниш, мамо?

— До того ж лише на дві доби, — зауважив Вадим.

Він пішов до головного конструктора. Аркадій Семенович Ремізовський зустрів його пильним поглядом. Скупо усміхнувся. Геолог Дектярьов, що стояв поруч, невисокий, кремезний мужчина, сказав:

— Ось і наш командир. Ще чверть години — і в дорогу.

— До старту все готово, — промовив головний конструктор. — Машини оглянуто двічі.

— Тричі, — уточнив Вадим. — Я оглядав їх особисто.

До співрозмовників підійшли інші члени екіпажу: високий, худорлявий атоміст Біронт, один з найстаріших водіїв підземоходів Міхєєв, зв'язківець Скорюпін, механік Андрій Чураков.

— Час, — уриваючи розмову, Вадим подав знак черговому по старту.

Той підійшов до пульта, натиснув кнопку. На кутових вежах майданчика замиготіли червоні попереджувальні вогні, завила стартова сирена.

Вадим обійняв матір, поцілував у щоки. Потім рвучко пригорнув до себе Лену.

— Вадиме Сергійовичу, — головний конструктор міцно стиснув Вадимову долоню, — запам'ятайте: ніякого риску. Точне виконання програми випробувань. За будь-якої непередбаченої небезпеки одразу ж повертайтеся назад.

— Хіба я коли-небудь відступав од програми?! — здивувався Вадим.

— Щасливої дороги!

— Дякую, Аркадію Семеновичу. Чекайте нас із перемогою. З великою справжньою перемогою.

Екіпаж спустився до підземохода. Останнім залишив майданчик Вадим. Він оглянувся, помахав рукою Лені й матері.

Люк зачинили. Загудів мотор підйомника, і металевий міст повільно відсунувся вбік. У кабіні вимкнули світло, щоб краще бачити ПВ-313. Край майданчика підйомник зупинився.

Кілька хвилин ззовні не долітало жодного звуку. Раптом з-під площини, на яку спирався підземохід, вирвалося полум'я. Це запрацював термоядерний бур.

Потім долинув гуркіт. Лена поморщилась і затулила вуха — вона ніяк не могла звикнути до цього шуму, хоча й не вперше проводжала Вадима.

Із сопла двигуна вилетів стовп куряви, здійнявся на висоту восьмисот метрів, і там утворилася темна велика хмара. Ніс підземохода почав повільно входити в землю — так розжарений стрижень занурюється у віск.

Минуло кілька секунд, і полум'я сховалося в землі. Зате струмінь куряви, що бив із сопла, розжарився спочатку до малинового свічення, потім до жовтогарячого, нарешті, став сліпучо-білий, прямолінійний, як промінь світла. Він не поступався своїм блиском газовому струменю, що вилітає із дюз ракетоплана, з тією лише різницею, що у космічного корабля, який вирушає в дорогу, промінь світла падає до землі, прощаючись із суходолом, а тут — розчиняється в небі, востаннє пронизуючи повітряний простір.

Прожектори згасли, в них не було потреби. Навколо стало так видно, що можна було б вільно читати книгу. Виступили з темряви гірські відроги, заблискотіло озеро неподалік майданчика. Хмара куряви засріблилась, яскравіше позначилася на фоні нічного неба. В лісі занепокоїлися птахи. Самотні електромобілі, що проїздили по шосе, вимкнули освітлення.

Дванадцять чоловік у кабіні підйомника опустили на очі захисні окуляри. Вони мовчки спостерігали, як повільно щезає в землі підземохід. Швидкість його руху була невелика — всього з півметра на секунду. Але тим, хто проводжав, здавалося, ніби машина рухається набагато швидше.

Через дві хвилини після ввімкнення двигуна ПВ-313 зник під гранітною поверхнею майданчика.

Тьмяніла хмара куряви, згасало світло.

Ніч знову опустилася над потривоженим лісом, над горами. Проводжаючі роз'їхались. Але ще півтори години на кутових вежах світилися червоні сигнали. Вони попереджали, що наближатися до отвору, залишеного підземоходом, небезпечно. Термоядерний бур зробив граніт радіоактивним.

— Щасливої дороги, Вадиме, — шепотіла Лена, — щасливої дороги, любий.

По дорозі додому вона вела електромобіль на граничній швидкості. Вихоплені світлом фар із темряви, миготіли поблизу дерева.

Раптом у небі з'явилася вузька й пряма вогняна смужка. Перекреслюючи Молочний Шлях, вона тягнулась до зеніту.

Лена різко загальмувала машину, вийшла на шлях і, закинувши голову, стежила за смужкою. Незабаром до її слуху долинув віддалений гуркіт — черговий ракетоплан полетів у космічні далі.

Смужка давно загубилася серед зірок, а Лена все ще стояла й прислухалася. Їй здавалося, що вона відчуває, як вібрує грунт під її ногами — це ПВ-313 заглиблювався в надра землі.

• 2