«Восьме коло пекла»

Тут до нового підійшли ми яру,

Що ним кінчаються Прокляті Доли;

Якби не був він оповитий в хмару,

Котра не розвівається ніколи,

Безодню ми б очима охопили

І всіх, кого гріхи там побороли.

Данте Алігієрі, “Пекло”,

пісня XXIX ^[1]

Року божого тисяча п’ятсот дев’яносто третього на долю богобоязливих

мешканців Кондовіхта тяжкий спиток випав. Зима тоді була на диво тепла. Вже на Трьох Королів

зазеленіли луги, а на Заручини Пресвятої Діви сонце припікало так, неначе в день Тіла Божого. А

люди казали, що одразу після Воскресення Христового птаство зграями відлетіло з бору

Опатівського, пізніше Чортовим названого, і був то перший видимий знак, що якесь зло там

готується.

Коли ж над бором знялося незвичайне багряне, як заграва пожежі, сяйво, ніхто не одважився

бодай на милю до бору того наблизитись. Лиш один сміливець знайшовся, і був то медик та алхімік

Матеуш Рилюс. Поспішив він туди, як сам пізніше на муках зізнався, щоб вірнопідданий уклін

пекельникам скласти. Але про метра^[2] Матеуша віддавна вже слава