«Великий день інків»

Десятиденна подорож по Ріо-Оскуро принесла очоленій Крутояром експедиції багато цікавих несподіванок. Експедиція надибала на людей з напіввимерлого індіянського племені каража, знайшла чудову колекцію старовинних речей народу тупі, зібрала чимало рідкісних зразків місцевої фауни й флори, дослідила рельєф Ріо-Оскурського нагір’я. І все-таки Крутояр добре знав, що їхні відкриття були тільки краплиною в морі того багатства, яке ховала від людини земля Ріо-Оскурського басейну. Він передчував, що десь тут має бути ключ найголовнішої таємниці — історії виникнення й загибелі великої країни інків. Те, що вона існувала, мала за собою столітні шляхи розвитку, не викликало ні в кого анінайменшого сумніву. Давно з’ясовано, що інкське царство народилося в гірській частині Перу, що тут жили мужні племена кечуа й одне з тих племен — плем’я інків — зуміло підкорити собі всі інші народності кечуанської групи. Відома й сумна, а скорше — трагічна історія нападу й розгрому інкської держави іспанськими конкістадорами на чолі з авантюристом Пісарро. Але чому це сталося? Як міг загін конкістадорів, навіть великий, підкорити собі багатомільйонну державу? І що з нею було потім? Як доіснувала славна інкська народність до нашого часу? Тут лишалися суцільні загадки. І відкрити їх, бодай частково, й прагнув радянський професор Крутояр…

Ось і порт.

Біля дерев’яного почорнілого причалу погойдується незграбний, старовинної будови корабель з високою трубою, яким вони прибули сюди з Сан-Феліче. Капітан, добрий, старенький дідусь у поношеному кітелі і обвислому сірому капелюсі, ставився до них з повагою.

Його щось не видно на палубі, мабуть, сидить десь у барі і за склянкою дешевого мартіні шеретує свої невеселі думки.

В порту не так відчутно задуху. Ріка ледь помітно парує. Пливуть на хвилях бензинові плями, дітлашня бовтається при березі, біля гранітного пірса. Млосна тиша, спокій, сонячна прозорість.

Крутояр схилився на дерев’яні поручні, очі його зупинились на вуличках містечка, на цинкових дахах, на гострих шпилях кам’яних церковець, на стрункій телевізійній антені.

Староліття й сучасність. Усе тут разом, усе сплелося, змішалося.

— Дай мені спокій! Набридло твоє базіканняі — вигукує хтось поруч.

Крутояр обертається на ті слова. Двоє чоловіків в потертих костюмах стоять зовсім близько і з закам’янілим, отупілим виразом на обличчях дивляться в каламутну воду.

— Ти даремно, хлопче, комизишся, — мляво розімкнув вуста один з них, що здавався старшим. — Їдемо на мідні копальні. Ти хіба не чув, що там підвищили платню? Американці дають долар у день! А буває, й півтора.

— Мене побрехеньками не купиш! — з незворушною міною на обличчі відповідає другий, молодший. — Краще піду на службу в національний корпус безпеки.

— Скоро тих головорізів вішатимуть, як собак. Їдьмо на мідні копальні. Я маю добре чуття…

Тут молодик штовхнув ліктем старшого і, кивнувши в бік Крутояра, щось прошепотів. Обоє раптом спохмурніли і квапливо пішли геть.

Крутояр мимоволі здригнувся. Невесела правда життя нагадала, що й він має тут остерігатись всього, що є люди, яким він ненависний, люди можновладні й жорстокі.

Він знову дивиться на місто, знаходить поглядом гостроверхий будинок мерії, над яким затрималася попеляста хмарина, суха й легка, як крильця метелика. Здається, гострий шпиль телевізійної вежі зачепився за її пінясте мереживо і не пускає в далеч, не хоче розлучитися з нею.

— Сеньйоре Крутояр! — раптом лунає чийсь радісний голос.

До Крутояра здалека всміхаються вузенькі очі. Високий, трохи зсутулений дідусь у світлому костюмі, з довгою тростиною в руці чимчикує до нього через дорогу. Дуже знайоме обличчя. І голос нагадує про давнє, напівзабуте. Швед Сундстрем! Невже це він, вічний мандрівник і шукач своєї загубленої мрії?

— Моє шанування, пане Сундстрем! — поспішає йому навстріч професор.

— Я радий бачити вас! — басовито гуде швед. — Воістину земля — тісний притулок для людей. Звідки? Яким добрим вітром, професоре? Ми не бачилися п’ять років!

— Ваша правда, пане Сундстрем: п’ять років! Етнографічний з’їзд в Сан-Франціско… Ціла вічність!.. Ви все подорожуєте, все вам мало!..

— Хочу щось встигнути під старість, пане Крутояр.

- “Щось” — це занадто скромно. Мені відомі ваші діла і ваші плани.

— Планів не бракує, колего, — з сумним усміхом озивається швед, і в голосі його раптом прохоплюється втома змученої нелегким життям людини. — На жаль, не всім їм судилося збутися.

Усе своє життя Сундстрем мандрує, перетинає континенти, вперто шукає якихось великих таємниць. Крутояр знає, що в цього впертого вченого немає ні власного дому, ні родини, ні спокою в серці. Так і скінчаться його дні десь під Південним хрестом або на славетних руїнах древніх ацтеків.

Сундстрем раптом спохмурнів. Закашлявся. Піт виступив йому на високому поораному темними борознами чолі.

— Ви нічого нового не знаєте про сміливого голландця? — питає він з гіркою надією в погляді.

— Голландця? Ван-Саунгейнлера? — подив з являється на обличчі Крутояра.

— Так, про голландського мандрівника Ван-Саунгейнлера.

— Він же загинув!.

— Ні він не загинув. Ван-Саунгейнлер знайшов те, що прагнув знайти. Кілька днів тому він дав про себе знати. Весь світ облетіла його радіограма з сельви. Загадкова, незрозуміла радіограма…

Крутоярові очі все більше й більше повняться подивом, йому якось випала з голови пригода, що сталася із сміливим голландцем. Здається, було те минулого року. Ван-Саунгейнлер купив літак і разом із своїм сином вилетів у верхів’я Ріо-Оскуро. Над безлюдними ущелинами Ріо-Падамо літак зазнав аварії, сміливці впали в сельву, і відтоді ніхто нічого не знав про них. І ось виявляється, вони таки вціліли, вони живі, блукають десь глухими лісами і навіть звертаються до людства з радіовідозвами.

— Пробачте, пане Сундстрем, — сказав професор, — останніми днями ми майже не бачили газет. Будемо сподіватися, що скоро все з’ясується.

Швед журливо похитав сивою головою. Сельва не так легко відпускає своїх бранців. Сельва жорстока і має свої закони.

Професор розвів руками.

— Чому вас так турбує доля голландця, пане Сундстрем?

На обличчі старого шведа відбилася туга. Здавалося, байдужість радянського мандрівника прикро вразила його.

— Ван-Саунгейнлер воював разом з моїм сином у Нормандії проти нацистів, — озвався він. — Під час висадки шостої армї Тедді загинув. Але Ван-Саунгейнлер став моїм другом, моїм молодшим колегою. Ми багато мандрували, надто нас приваблювали країни Західної півкулі, історія інків, ацтеків, патагонців. У якихось історичних анналах Ван-Саунгейнлер натрапив на згадку про останні роки існування імперії Атауальпи, про завоювання цієї стародавньої держави купкою іспанських авантюристів на чолі з Пісарро і про трагічну долю останніх інкських загонів, які, не скорившись загарбникам, розсіялися по тропічних лісах материка. Там їх і спіткала смерть.

- Історію інків я добре знаю, — зауважує Крутояр. — Ви гадаєте, що в цьому районі…

— Не я гадаю, професоре! Сміливий голландець перший висунув гіпотезу, за якою останні загони інків, розбиті, але не скорені ворогом, відійшли з межиріччя Ріо-Анчо й Ріо-Оскуро. Найвірогідніше — у верхів’я Ріо-Оскуро. Голландець полетів із своїм сином саме в ті місця, які, на його думку, могли відкрити сумну таємницю…

Старий швед говорив кволим, охриплим голосом, краплі поту стікали по його зморшкуватому обличчі.

— Може, зайдемо до нас у готель, пане Сундстрем? — чемно урвав його мову Крутояр.

— Щиро вдячний вам, професоре, — сказав швед і глянув на річку. — Для цього я вже не маю часу. За чверть години я вирушаю в море.

Він показав рукою на невелику дизельну ланчїю, що погойдувалася на хвилях біля найближчого причалу. Це був швидкохідний однопалубний кораблик, не вельми комфортабельний, але цілком надійний для плавання по бурхливих ріках тропічної Америки. Суденце не боялося чорториїв, швидких течій і підступно-небезпечних берегових урвищ.

Шведський учений квапився. Він мусив виїжджати звідси якнайскоріше, кинути всі свої діла, забути про сміливого голландця і рятуватися. Дальше перебування в тропіках кожної хвилини могло обірвати його життя.