«Тільки разом»

Анастасія Шевердіна

Тільки разом

Кет смажила картоплю й розмірковувала над новим замовленням. Зшити святкову сукню із клаптика тканини такої низької якості — надскладне завдання. Певно, інша швачка відмовилась би витрачати час і нерви за копійки, але Кет і її клієнтки завжди знаходили спільну мову: і замовники, і виконавиця були в безвихідному становищі.

Інколи здавалося, що вихід усе-таки є, що можна врятувати себе, якщо докласти зусиль. Кет вирішила переїхати до гуртожитку і вступити до художнього училища. Вижити самій було б легше, ніж тягнути на собі цей остогидлий дім. Проте, у кожної людини в житті є якір. Одних він утримує в безпечних водах, а інших просто тягне на дно. Своєму якорю — матері — Кет іще не наважилася повідомити, що збирається вирушити у вільне плавання.

Дівчина вимкнула плитку й зазирнула до кімнати неньки. Худа, жовто-синя жінка лежала на зім’ятих простирадлах, засунувши ногу під дірявий матрац. Зараз її постаріле, темне, набрякле обличчя було спокійним, але на лобі й над верхньою губою постійний біль викарбував глибокі зморшки.

Кет старалася й не могла пригадати, коли вони були щасливими. Здавалося, багато сотень років тому, коли ще був живий батько, їхня оселя була затишною й сонячною, а мати, охайна й весела, пекла пироги й варила компоти. Але щасливі спогади були блідими й крихкими, як старі викрійки на жовтій кальцій. А ось новіші спогади, сумні і страшні, сунули на Кет чорною хмарою. Один за одним перед очима спалахували і згасали кадри: натовп схвильованих жінок перед управлінням шахти, батько в закритій труні, мати в жалобі, пустий стіл, товстопикий вітчим із набитим варениками ротом, мотоцикл вітчима на узбіччі, мати на лікарняному ліжку, перший напад епілепсії, медпункт, ліки, ліки, ліки, перекошене від болю обличчя нені, вино, коньяк, горілка, горілка, горілка…

Дівчина схилилася над маминою тумбочкою, відкрила шухлядку й витягла із баночки шматочки смоли мірри. Кет поклала смолу на тумбочку й замислилася. Бабуся з церкви обіцяла зцілення матері Кет уже за півтора місяці вдихання запаху мірри, але напади не припинялися. Можливо, справа була в тому, що мати й вітчима запах смоли дратував, і Кет наважувалася витягати смолу з баночки лише тоді, коли вони спали. Іншою причиною, яка перешкоджала зціленню, було материне пияцтво. Приготовлений дівчиною настій омели та порошок із півонії, ряски й солодки тижнями стояв недоторканий, а ось порожні пляшки з-під самогону Кет не встигала прибирати. Певно, за таких обставин очікувати на швидке одужання не було сенсу.

Скільки Кет себе пам’ятала, вона завжди хотіла вирватися — з манежу, із садочка, зі школи, із цієї квартири. І завжди в неї була надія, що буде куди втекти, що на волі більше можливостей допомогти собі та іншим. А ще була надія, що надії справджуються. І в її житті з’явився сонячний промінчик — молодий красень Іван, батька якого призначили директором шахти. Іван не шкодував компліментів і грошей, йому подобалися скромність і простота Кет, її наполегливість і працьовитість. Іван обіцяв одружитися, і дівчина йому вірила.

Кет посміхнулася, вийшла зі спальні, обережно причинивши двері. Дівчина сіла за стіл, погладила стареньку швацьку машинку й розгорнула шматок тканини. У їхньому районі тільки Кет могла зробити з цієї ганчірки сукню на випускний. Швачка поглянула на аркушик із записаними мірками, вибрала лекала й почала працювати над викрійкою.

У двері загупали. Кет здригнулася й відклала роботу. Наблизившись до дверей, дівчина завагалася. Чомусь сьогодні як ніколи раніше хотілося залишити п’яного вітчима на вулиці. Дівчина відчинила двері, великий чоловік із м’ятим брунатним обличчям ввалився до кімнати.

— Їсти давай! — від порога закричав вітчим.

— Тихіше, мати спить! — сказала Кет і звільнила чоловіку дорогу.

— Чорти не візьмуть твою матір!

Вітчим, хитаючись, пройшов на кухню й накинувся на вечерю, хапаючи картоплю просто зі сковороди.

Утамувавши голод, чоловік витер рукавом жирні губи й наказав:

— Самогону!

— У мене немає самогону! — холодно мовила Кет.

— Дурепа! — скрикнув вітчим. Чоловік поліз у сервант і почав гриміти посудом.

— Там нічого немає! — Кет не могла чути, як жалібно дзенькають бокали, які бабуся дарувала батькам на весілля.

— Пішла геть! — замахнувся на дівчину вітчим, і Кет вчасно відскочила до дверей.

— Піду, не хвилюйся! Я вже домовилася про гуртожиток!

— Іди, іди до біса!

— Щоб ти знав, я забираю посуд із собою! — попередила дівчина. — І настільну лампу. І машинку.

— Щооо?! — заволав чоловік. — Ти — забираєш?! Мій посуд?! І лампу з машинкою?!

— Тут немає нічого твого!

— Гниииида!

Вітчим оскаженів. Він витягав із серванта тарілки й кидав додолу.

— Припини! Що ти робиш?! Припини! — закричала Кет.

— Ах ти ж стерво! — не вгавав вітчим. Він облишив сервант і схопив настільну лампу.

— Не чіпай! Не смій!

Чоловік зареготав, кинув лампу додолу й потягся до швацької машинки.

— Ні, ні! Тільки не її! — заверещала дівчина і вчепилася в машинку.

Кілька секунд чоловік і дівчина боролися. Нарешті вітчим смикнув машинку, штовхнув Кет і вони разом упали. Дівчина відчувала на собі вагу товстого, пітного тіла й запах перегару. Кет закрила обличчя руками, аби врятуватися від побоїв, і спробувала перевернутися на бік. Вітчим не бив її, але й не давав вивільнитися. Чоловік розстібнув ремінь, і Кет стисла зуби, передчуваючи біль, який їй доведеться витерпіти. Лише один раз у житті батько вдарив Кет ременем, але біль і образу вона пам’ятала й досі.

Утім, вітчим не зняв ремінь, а вовтузився зі штаньми. Нарешті Кет зрозуміла, до чого йдеться, і закричала:

— Мамо! Мамо!

Мати, потривожена ґвалтом, сіла на ліжку і схопилася за голову. Мутними, бездумними очима вона дивилася на доньку й тихо стогнала.

— Мамо! Матусю, допоможи! — благала Кет.

— Мовчи, наволоч! — захрипів вітчим і навідліг вдарив дівчину.

Щока запалала, Кет запручалася. Чоловік схопив дівчину за волосся й щосили вдарив потилицею об підлогу. Кет захлинулася повітрям, у голові запаморочилася. З останніх сил вона вивільнила праву руку і спробувала відіпхнути нападника. Вітчим вчепився їй у шию, квартира попливла перед очима. Перш ніж провалитися в темряву, дівчина встигла помітити, що мати знову лягла на ліжко й накрилася з головою простирадлом…

Коли Кет отямилася, у кімнаті вже починало темнішати. Дівчина насилу піднялася, відчуваючи сильну слабкість і біль у грудях. Кет почувалася отруєною й розчавленою, нею оволодівало дивне змертвіння. Руки й ноги терпли, у вухах гуло, думки ледве ворушилися. Кет розуміла, що їй потрібно піти, вибратися з цієї пастки назовні, ковтнути повітря. Що далі — байдуже.

Вітчим спав поряд на підлозі, розкинувши руки. Кет бачила перед собою труп, труп зажерливої тварюки, від якого хочеться якнайшвидше відвернутися. Дівчина переступила через нього і пройшла до дверей. Тупий біль унизу живота прокинувся, коли Кет спускалася сходами.

Дівчина нестямилася, як ноги принесли її до дверей квартири нареченого. Серце калатало, кров гупала у вухах. Кет безкінечно тиснула на кнопку дзвінка, але не чула за дверима жодного звуку. Певно, Іван, який щойно вступив до інституту, заглибився в якусь книжку й не хотів переривати навчання.

Іван був єдиною її надією, єдиною рідною людиною в цілому світі. Він усе зрозуміє, усе пробачить і завжди допоможе. Знайти прихисток у міцних обіймах, притулитися до грудей, відчути скронею тепло його губ — ось її порятунок і її майбутнє. Весілля, переїзд, життя в якомусь приємному, тихому містечку — щастя ще можливе! Не можна залишатися тут за таких обставин у жодному разі! Якщо й було життя — воно було деінде. Ці проблеми не можна було вирішити, від них можна було лише втекти.

Нарешті двері відчинилися. Іван був у картатому халаті, зі скуйовдженим волоссям і захеканий. Юнак вирячив на Кет очі й нічого не міг сказати.

— Мені холодно, ти мене пустиш? — запитала Кет і не пізнала власного хрипкого голосу.

Іван відступив углиб квартири, дівчина зайшла в коридор.

— Що сталося? — самими губами запитав Іван.

— На мене напали. Допоможи мені! Можна залишитись у тебе?

— Любий, хто там? — почувся голос зі спальні. Голос був замолодим як для матері.

Дівчина перелякано поглянула на нареченого.

— Кет, ти б краще йшла додому! — швидко сказав Іван. — Давай іншим разом, добре? Я дам тобі грошей на ліки!

— Що?! — Кет здалося, вона не розуміла, що саме каже хлопець.

— Іди додому, я сказав! — сердито мовив Іван.

— Хто там? Що відбувається?! — із темноти спальні вигулькнула, прикриваючись простирадлом, висока струнка дівчина з розпущеним чорним волоссям.

— Кицю, не хвилюйся, це однокласниця! — улесливо мовив Іван, притуляючи оголену дівчину до себе.

У Кет обірвалося серце. Біль у грудях знову дав про себе знати, руки затремтіли, перед очима спалахували жовті й зелені плями.

— Що з тобою?! Ти постраждала?! — із жахом й огидою дивилася на Кет суперниця. — Тобі щось потрібно?!

— Мені нічого не потрібно, — ледве ворочаючи язиком, мовила Кет. Єдине, чого б вона могла побажати, — щоб цієї дівчини тут не було, щоб її білі, випещені руки не торкалися Івана. Але цьому бажанню не судилося здійснитися.

— Тоді чому ти тут?!

— Мене тут немає, — тихо мовила Кет і вийшла з квартири.