«Смертонавти»

Смертонавти (fb2) - Смертонавти (пер. Виталий Гнот) 104K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Тед Косматка

Тед Косматка

Смертонавти

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

--------------------------------------------------------------

Найгірше тому, хто першим виходить з кріосну.

В голові мерехтять образи всього, що ти колись бачив – каскад серотоніну, і частина мозку, яка відповідає за зорові враження, вибухає немов бомба. Тобі здається, що в тебе відкриті очі, поки ти їх дійсно не відкриєш; тоді ти кліпаєш, намагаючись позбутися інею з вій; невеличкий, круглий ілюмінатор, наче дірка пробита в реальності – чорна ніч, пустка і зірки. Порожнеча така гостра, що об неї можна поранитися.

---*---

Я прокидаюся і блюю. Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити.

Закінчивши, витираю рот і вилізаю з контейнера – на тремтячих ногах перетинаю кімнату. Металева підлога така холодна, що мої ноги прилипають і я залишаю після себе шматочки шкіри у вигляді темних слідів. Я складаю руки на голих грудях і сідаю, підібравши ноги під себе. В повітрі висить стерильний запах пластику. Цілу хвилину я сиджу гола на столі, приходжу до тями, виділяючи холод клубками пари, досі надто мертва, щоб тремтіти, надто мертва, щоб думати. Я вдивляюся через ілюмінатор у порожнечу за склом.

-- Глибокий космос – це обличчя Бога, -- повідомляю я корабель.

Корабель не заперечує.

--*--

Клац. Загуділи маленькі сервоприводи. Включається система опалення, я чую запах паленого. Це нагадує мені старий мамин тостер у Кенії, коли я була маленькою дівчинкою у червоному соронгу. До того як помер мій батько, до Америки. Яка іронія, я не можу забути того, що хочу.

Я закриваю очі й молюся. Наперекір собі, відчуваю полегшення. Опалювання інколи не синхронізується з циклом пробудження. Ніхто не планував, що корабель полетить так далеко, що він летітиме так довго. Ми – Пілігрим, корабель дослідницького класу, пережиток минулого, і одного прекрасного дня опалення взагалі не включиться. Таке траплялося й раніше, з іншими екіпажами, на інших місіях. Більшої іронії годі й уявити: прокинутися з кріосну, тільки щоб замерзнути на смерть.

Знов щось клацає і корабель оживає. Глибокий гуркіт механізмів, довге шипіння – відкривається наступна з тринадцяти трун.

Контейнер Джона. Я намагаюся відчути щось, якісь емоції, але вони теж замерзли.

Мигає зелене світло, освітлюючи обличчя, яке колись було красивим – а може й досі красиве, але не для мене. Для когось, хто не бачив того, що бачила я. Тіло чоловіка знаходиться під кутом сорок п’ять градусів до поверхні.

Тепер ми всі називаємо їх трунами. На ліжках ми спимо чи трахаємося. А це не ліжка. Мені на гадку приходить “саркофаги”, слово спливає десь з глибини моєї голови. Я не пам’ятаю, що це слово означає, але впевнена – воно пасує. Вже стільки всього я не пам’ятаю.

Я нахиляюся ближче, Джон вже дихає. Він рухає головою, його коротке, світле волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс, рот викривлюється в гримасі, соплі, немов холодна патока, бризкають на підлогу, коли він падає на коліна – повністю голий чоловік, і на якусь мить спогади про нас двох настільки сильні -- мені здається, наче все інше, що трапилося, було тільки сном.

-- Привіт, Джоне, -- кажу я.

Але Джон тільки дивиться порожнім поглядом, тупий і німий.

-- Як ми сюди потрапили? – питаю я і мене раптово охоплює сум. Це не відбувається насправді. Це не може бути правда.

Його обличчя повертається на звук мого голосу. Це тільки рефлекс. Я торкаюся його голови. Він мовчить і посміхається посмішкою дебіла – його очі позбавлені інтелігенції, в них така ж порожнеча, як за склом ілюмінатора.

-- Я кохаю тебе, Джоне, -- кажу я і питаю себе, скільки вже часу минуло.

--*--

Ми називаємо це малою смертю. В жодному випадку не сном. Ніхто не називає це сном. Принаймні з тих, хто пройшов через це. Тому що коли ти спиш – ти дихаєш; твоє серце б’ється; твоя ендокринна система продовжує працювати – ти продовжуєш старіти. Уві сні тобі сняться сни.

В кріосні снів немає. Немає синхронізації. Нічого. Як в глибокому космосі. Це стан, який клінічно нічим не відрізняється від смерті. Єдина різниця – ти прокидаєшся.

Я часто задумуюся, що трапиться, якщо ти помреш у кріосні. На початку подорожі я не була віруючою, але тут, серед зірок, релігія знайшла мене. Я питаю себе, чи це не ознака пошкодження мозку.

Спочатку це трапилося з Мендозою. Вона розморозилася, як і всі ми; тільки мертвою. Кілька тижнів того робочого циклу я не могла заснути, розмірковуючи коли саме вона померла. Той стрибок був довгим – довшим, ніж будь-який з тих, що ми планували чи здійснювали до того. Моїм обов’язком, як лікаря місії, було заповнити свідоцтво про смерть у судовому журналі – і мені здавалося неправильним не знати, не мати змоги внести, принаймні, в якому, курва, тисячолітті вона померла.

Але під час кріосну ми всі мертві, і тільки пробудження змінює це. Так ми себе переконуємо. І всі ми Лазарі, кожен з нас, кожного разу, поки в одну мить, раптово не перестаємо ним бути. Як Мендоза. Тож я заповнила свідоцтво про смерть з датою, коли почався стрибок.

-- Вона мертва вже тисячі років, -- сказала я заплаканому Луїсу.

Він підвів погляд на мене.

-- Так не мало бути.

-- Вона померла, коли в неї зупинилося серце, як тільки її заморозило.

Він поглянув на її тіло. Доторкнувся щоки. Один, потемнілий від води локон прилип до обличчя.

-- Вона стільки пережила.

Я подумала про свій червоний саронг, про батька.

-- Мендоза померла вже давно, -- сказала я. – Просто ти тільки зараз довідався про це.

-- Ти в це віриш? – запитав він.

-- На це питання тобі доведеться відповісти собі самому, -- сказала я. – Про всіх, кого ми залишили дома.

--*--

Мене найбільше діставав сміх Мендози. Те, як вона сміялася в найменш відповідний час, немов була божевільною. Ми були однолітками, мали по двадцять шість років. Вона була одного зі мною росту, і така ж гарненька, хоча Джон заперечував це, навіть після того, як переспав з нею.

Залізши мені на койку, вона прошептала:

-- Розкажи мені щось про себе.

-- Що? – запитала я, не в настрої на ігри.

-- Якийсь секрет. Щось, що ти нікому не розповідала, -- вона замовкла і потягнулася, засунувши ногу мені між ноги й розділивши їх. – Ну?

Я довго дивилася на неї.

-- Мої секрети не схожі на твої, -- сказала я.

--*--

Я допомагаю Джону стати на ноги. Він занадто великий, щоб підняти його, але на щастя може ходити. По розтопленій кризі я веду його в житловий блок. Він послушно дозволяє себе направляти. В мене виникає невиразне почуття, що він хоче догодити мені. Може така його справжня натура, адже зараз він позбавлений всього іншого. Я кладу його на койку і засуваю замок. Мені подобається його натура, вирішую я.

-- Добраніч, -- кажу.

Проте я знаю, що він не спатиме. Цілими днями ніхто з нас не може спати після кріосну. Він буде лежати в темряві й кліпати очима, нерухомий і порожній.

Я спускаюся по драбині в лабораторію, відчуваючи, як сила тяжіння зміщується в бік, в міру того, як зі скороченням радіуса дуги, зростає сила Коріоліса. Світло вмикається автоматично. Всередині панує невагомість. Навколо мене цілий корпус Пілігрима обертається зі швидкістю хвилинної стрілки годинника.