«Ярь»

Копирсаємося, мов черв’яки в банці рибалки. Чекаємо, коли наштрикнуть на гачок. «Риболови» — як їх охрестив Влад? жраби? мражи? яка різниця! — навіть не витягають черв’яка. Все відбувається тут же. Людина починає судомно сіпатися, хрипіти. І світитися. Блідо, наче світляк. Хитко, мов болотяний вогник. Але в суцільній темряві це світло сліпить нас. Ми відсахуємось, втискаємося в підлогу, в гладенькі, слизькі, наче риб’ячий пузир, стіни — далі, якнайдалі від цього світляка, лише б не зачепило.

Коли спалахнув перший з нас, навколо ще була юрба — майже сотня людей дісталася до кают-компанії перш ніж накривка опустилася. І світляк зачепив усіх, хто був поряд. Як вони верещали! — наче в кислоті танули. З того часу — відсахуємось, дивимось, ціпеніючи від безнадії.

— Як вона? — хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху — суцільному, бичачому, спекотному.

— Ще там.

— Скільки вже?

— Три доби. Напевно.

Час — не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.

— Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! — кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо — вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!

Вони — мражи? жраби? лайно! — істоти меткі. Світляки згоряють майже до тла, у невидимий, невагомий попіл, розтертий до кварків. У корм. Ману небесну. «З мікрохвильовки», — сказала Джоссі. І з’їхала з глузду. Вона вищала на кожного, узятого жрабами. Без упину, тонко. До наступного світляка. Так вгвинчуючись в кожний нерв, що кортіло її придушити. Одного разу виск щез. У темряві, назавжди. Я часто мовчав про Джоссі. Біловолоса блакитноока Джоссі. Чи молилася ти на ніч? На безкінечну, безвихідну ніч? На темряву непроглядну?