«Ярь (на украинском)»

Наталя Мєтєльова Ярь

(переклад Наталії Дев'ятко)

Лють роздирає горло, виривається, летить над моїм тілом, розпорюючи морок:

- Да-вай! Да-а-а-ва-а-ай!!!

- Ур-рр! Ррраув... - гуркоче темрява, поглинаючи крик.

Десь там, у темряві - Янка. Танцює - годину, дві, п'ять, добу. Що тут час? Ніщо. Янка танцює вічність. Пломеніє маленьке гнучке тіло - дмухни, і згасне. Мерехтлива крапка, яку ледь розрізниш у безодні. Вогненна сніжина. Чи то вона тане, чи то я. Яскравіше! Не згасай, Янко! Вона спалахує, пульсує, прискорюючи ритм.

Мені замало цього світла. Ці жаб'ячі очі вловлюють єдиний фотон за тисячі миль. Я - не жаба, мені потрібне все сонце, всі зірки! Мені треба бути ближче до Янки. Тримати її за руку. Обійняти. Вдихнути життя. Осліпнути від сонця, що спалахнуло між нами, навколо нас.

Але я - тут. А там - Янка, і ті, невідомі, хто п'є її танець. Я не бачу їхніх очей. У них немає очей. У них немає нічого, навіть імені. Брешу. У них є ми. Наша думка про них, наш жах. Хижа порожнеча розлилася суцільною темрявою на сотні світлових років і п'є Янку через соломинку фотона.

- Рраууррв! - бурчить темрява.

- Давай! Тримайся, Янко! - сплеск ярі вивернув мене навиворіт. Сила пішла. Надто швидко цього разу. І шепоту достатньо, і думки: "Гори, Янко! Я з тобою..."

Нас десятеро живих. Лікоть товариша - ближче нікуди. Товариські лікті - вороги моїх ребер. "Дихай двовимірно, економ локус!" - шипів поет і програмер Яша Осін. Локус... Клапоть, відірваний від корабля. Місце на п'ять кроків. Шмат мороку і смороду.

Копирсаємося, мов черв'яки в банці рибалки. Чекаємо, коли наштрикнуть на гачок. "Риболови" - як їх охрестив Влад? жраби? мражи? яка різниця! - навіть не витягають черв'яка. Все відбувається тут же. Людина починає судомно сіпатися, хрипіти. І світитися. Блідо, наче світляк. Хитко, мов болотяний вогник. Але в суцільній темряві це світло сліпить нас. Ми відсахуємось, втискаємося в підлогу, в гладенькі, слизькі, наче риб'ячий пузир, стіни - далі, якнайдалі від цього світляка, лише б не зачепило.

Коли спалахнув перший з нас, навколо ще була юрба - майже сотня людей дісталася до кают-компанії перш ніж накривка опустилася. І світляк зачепив усіх, хто був поряд. Як вони верещали! - наче в кислоті танули. З того часу - відсахуємось, дивимось, ціпеніючи від безнадії.

- Як вона? - хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху - суцільному, бичачому, спекотному.

- Ще там.

- Скільки вже?

- Три доби. Напевно.

Час - не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.

- Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! - кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо - вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!