Тут вони танцюють…
(оповідь толкієніста.)
Присвячується Величару
Це сталося в ті часи, коли я блукав дорогами ельфів…
Моє ельфійське ім’я було Маедрос, а приятеля мого звали Меглором. Нам виповнилося по п’ятнадцять років, і ми були дітьми полум’яного духу Рональда Руела Толкієна. [1]
Ми відвідували секцію історичного фехтування при клубі дитячої творчости, трошки водилися з прихильниками рольових ігор, ходили на їхні турніри та тусовки, але найчастіше блукали по Острову вдвох. Вільними мандрівниками — ельфами. «Лембас», ельфійський хліб, нам заміняли сухарі, луки й стріли ми зробили власноручно, рівно як і дерев’яні, обклеєні фольгою мечі. Що ж до орків[2], та іншого гаддя, то того літа нам на них щастило як ніколи.
Особливо дошкуляла нам компанія з нашого ж таки будинку по вулиці Осініна. З чотирьох недолюдей двох ми класифікували як мордорських орків, дрібних, хижих і пролазливих, третій по габаритам і винятковій тупості «тягнув» на печерного троля, а їхній ватажок був справжнім урук-хаєм[3] — сильним, розумним і по-своєму відважним.
В очах цієї «бригади», як називала себе тепла компанійка, ми з Меглором були «уродамі», яких потрібно «діставати» при кожному зручному випадку. До того ж ми і вчились в одній школі. Бої з цим поріддям Саурона[4] придавали нашому існуванню необхідний присмак небезпеки, без якого гра перестає бути життям, але і здорово вимотували.
Та саме завдяки «бригаді» ми познайомилися з Велерадом. А про те, що сталося далі, я насмілився розповісти лише через шість років, та й то одному-двом найближчим друзям.
Якось влітку, на початку канікул, ми вирушили на Острів, в Молодечий вибалок постріляти з луків. І на пагорбі, де якісь невідомі поставили трьох дерев’яних ідолів, раптом напоролися на «бригаду» у повному складі. Четвірка сиділа на складених квадратом обтесаних стволах дерев з грубо вирізьбленими по краям вовчими головами і захоплено грала в карти.
Втекти було ще не пізно, але зробити цей в принципі розумний — для людей — крок, нам завадила ельфійська гордість. І ми рушили вперед.
Комментарии к книге «Тут вони танцюють...», Мирослава Горностаева
Всего 0 комментариев