«Ти тільки простягни руку…»

Ти тільки простягни руку…

(розповідь «модного» письменника)

Ми з моїм приятелем Коляном йшли до успіху різними шляхами.

В школі між нами встановилася та модель стосунків, яка зветься на сучасному сленгу — «криша» та «чердак». Колян явно випередив час, ставши моїм захисником в нашому піонерському дитинстві. Я працював за обох головою, а він — кулаками. Тому наш тандем був непереможним аж до самого випускного.

Опісля урочистого обмивання новеньких атестатів зрілости (пляшку «чорнила» крадькома від батьків та учителів ми виглушили в кущах за рідною школою Верхньоострівного селища) наші шляхи розійшлися. Я поступив на факультет журналістики Київського університету, а Колян залишився в Z, і слід його, як-то кажуть, загубився.

Вперше опісля незабутнього випускного я побачив Коляна аж на порозі нового століття. Я йшов по Володимирській у напрямі Софійського майдану, коли поруч різко загальмував «шестисотий мерс» і з нього вискочив типовий «крутий» — голений здоровило з золотим ланцюгом на шиї. Замість знаменитого малинового піджака, оспіваного у безлічі анекдотів, на «братку» був дорогий костюм, але піджак був тут присутній, як то кажуть, віртуально.

Коли здоровило згріб мене в обійми, першою моєю думкою було — кому я що винен. Коляна я пізнав лише через кілька хвилин, коли вже сидів у його «мерсі». Як він пізнав мене — і досі дивуюся, все ж таки пройшло стільки років.

У найближчому ресторані ми підбили рахунки прожитим літам. Я на той час був письменником, з тих, кого називають «модними». Мої історичні детективи про середньовічну Іспанію та інквізитора падре Ігнасіо, котрому окрім духовних справ доводилося розплутувати і суто кримінальні, користувалися великим успіхом, а я мав серед шанувальників заслужену славу «українського Акуніна». Цей бізнес приносив мені стабільний і непоганий прибуток, тож пішки я ходив не через відсутність машини, а лише з бажання прогулятись.

Колян почав з дрібного рекету, а закінчив директором великої фірми «Сталкер». Фірма, як туманно пояснив мені приятель, займалася «металом». В подробиці вникати я не хотів і сам — знав бо з газет, що метал в Z був з тих, за який гинуть люди, і перетворювався без усякої алхімії як не в золото, то принаймні в бакси.

З того часу ми знову заприятелювали. Безпосередній Колян дуже скоро посвятив мене в усі подробиці свого родинного життя. Слухаючи його, я дякував Богові, що одружився свого часу лише задля київської прописки і дуже швидко здихався своєї благовірної. Нині я мав незле обставлену холостяцьку трикімнатну квартиру на Солом’янці і мріяв про більш престижний район. Колян же геть заплутався в стосунках, з яких не можна було зробити навіть сценарію для найбанальнішого серіалу.

Вперше мій однокласник одружився одразу після школи, ще перед службою у війську. З якимось дурним дівчиськом, котре мало необережність від нього завагітніти. Допоміг з одруженням батько дівчини, який почав з того, що розквасив нареченому носа і зламав руку. До шлюбу Колян йшов у гіпсі і з перев’язаною головою, наче фронтовик, що завітав додому у перерві між боями. Опісля армії молодята таки розлучились — Колянове дівчисько виявилось не тільки гуляще, а ще й полюбляло випити.

Другою дружиною Коляна була наша з ним однокласниця Вероніка, яку ми в шкільні роки звали просто Вікою. Колян зустрів стару знайому вже коли почав «підійматись» і взяв економістом у новонароджену фірму.

Вероніку я добре пам’ятав, бо сам колись був у неї закоханий. Її батьки приїхали в Z звідкись з Західної України, тож їхня донька мала характерний для тих місць тип вроди — величезні карі очі, витончений носик, маленький ротик-вишеньку. Через неї наш з Коляном тандем трохи не розпався — перший хуліган класу теж закохався у скромницю Віку. І, як ви гадаєте, кого обрала красуня та відмінниця? Ясно, що не мене, а Коляна… Що може бути банальніше.

Опісля свого швидкісного шлюбу Колян довго не бачив Вероніки. Коли ж зустрів її знову, старі почуття спалахнули з новою силою… Тьху, просто дамський роман — напиши про таке, ніхто ж і не повірить. Вони одружились. Колян забрав до себе сина, позбавивши першу дружину-алкоголічку батьківських прав. Матір’ю хлопцеві стала Вероніка. Саме завдяки їй Колян-молодший мав через кілька літ навчатись в Англії.не тільки через батькові гроші.

І от вам ще одна банальність — три роки тому Колян взяв на роботу нову секретарку.

Далі продовжувати, сподіваюсь, не треба. Колянову пасію я бачив кілька разів, коли заходив до його офісу. Колір її волосся змінювався трохи не щотижня, а очі у дівки були різнокольорові — одне сіре, друге каре. Коли ми розпивали в кущах попід школою свою першу пляшку, дівуля з різнокольоровими очима ще мочила пелюшки. Сімнадцять років різниці — це вам не щось. І мій бідолашний друг був щиро впевнений, що закохана вона не в його «шестисотий мерс», а в нього самого.

Про те, що босс крутить любов з Ларисою (так звали різнооку дівицю), за три роки дізналися усі працівники фірми, окрім Вероніки. Думаю, розумна жінка просто закривала на все очі, сподіваючись на те, що коханий порозумнішає. Та врешті знайшлися доброзичливці, котрі раді були просвітити дружину шефа. Опісля короткої але гострої розмови Вероніка забрала речі і поїхала до Z, а в Коляновій квартирі стала хазяйнувати Лариса.

Дітей у Коляна з Веронікою не було, якщо не рахувати виплеканого нею пасинка, котрий не розмовляв з батьком через мачушин від’їзд і переховувався у друзів в студентському гуртожитку. Жити під одним дахом з Ларисою пацан не хотів «конкретно».

На приятеля мого шкода було дивитись. Він то вихваляв Ларису, то лаяв невдячного сина, то згадував Вероніку, більше лихом, ніж добром. Колишня дружина, за Коляновою характеристикою, «про все мала свою думку, горда була, незлагідна, клятої бандерівської породи…» А от Лариса… Дивлячись, як Колян заводить очі і воркоче на адресу різноокої дівулі «мой катьоночек», я не знав чи плакати мені, чи сміятись. Падре Ігнасіо, мій улюблений герой, сказав би, що жінок з різними очима не потрібно перевіряти ні вогнем ні водою. Відьма з Божого попусту і ніяк інакше.

Колянова «історія кохання» згадалася мені в подробицях по дорозі до Z. Рідне місто я навідував раз на рік, навесні у поминальний тиждень. Ритуал цей було усталено з того часу, коли мої батьки в один рік померли від раку.

Батьківська хата стояла на самому краю Верхньоострівного селища. За Мінусінською вулицею, яку ми називали «висьолками», вже простирався степ. Так було до початку нового століття. Зараз вікна моєї «вілли» дивилися просто на цвинтар, званий у народі Степовим.

Романтичний вид на кладовище був одною з причин, через яку я ніяк не міг продати осиротілу хату. Лише скінчений мазохіст захотів би жити на вулиці, по якій кілька разів на день проїжджають катафалки, і милуватися виглядом гробків. Втім, сусіди мої до цього скоро звикли. Одній з сусідок, пенсіонерці тьоті Полі, я платив за те, щоби вона доглядала хати і городу. Тьотя Поля сумлінно стежила за будинком і обробляла город, а також очікувала на покупців. Таких не з’являлося вже кілька літ, з чого бабулька певне потайки раділа.

Приїхав я пізно ввечері, загнав «Тойоту» у двір, і тут таки з’явилася тьотя Поля зі старезним «Філіпсом» у руці. Мобільника бабулі купив я, і я ж таки поповнював його рахунок. Телефонів бо на «висьолках» не водилося зроду.

Вислухавши сусідчин звіт, я зайшов у чистенько прибрану хату, де наче витали тіні моїх батьків, закрив шторами вікно, з якого було видно цвинтар, місце їхнього останнього спочинку, і провалився в сон.

Наснилася мені Колянова Вероніка. Нібито ми з нею стоїмо біля якоїсь дивно знайомої мені хати, з хати лунають дикі верески того типу, коли не розбереш, чи ще гуляють, а чи уже вбивають, на Вероніці вечірня сукня кольору бордоського вина, з тих, де комірець під горло, а ось спина відкрита зовсім, жінка щось говорить мені з дивним загадковим усміхом, слів я не чую, але тон голосу не залишає сумнівів… тільки простягни руку, і пані в червоному впаде в твої обійми, наче стиглий плід.

Сон був зрозумілим — я думав про цю жінку. Де вона, що робить зараз. Навряд чи зосталася в Z — частина Колянового майна була записана на неї. А цікаво було б побачитись… згадати дитинство. Думка про можливий реванш над Коляном теж приходила мені до голови. Словом, я уже зловив себе на думці сходити на вулицю Шушенську, де жила колись Вероніка і може про щось дізнатись.

Зранку я подався на переповнений людьми цвинтар. Була саме поминальна неділя і прикрашені штучними квітами могилки нагадували мені якийсь страхітливий карнавал. Степовим кладовищем опікувалась місцева церква святого Пантелеймона, і в ту опіку входила заборона ставити біля могил лави і столики та саджати дерева.

Щодо столиків та лав я ще міг зрозуміти — поминки в наших краях часто перетворювались на огидну пиятику. Але саме відсутність будь-якої рослинності придавала Степовому моторошний вигляд. Старі кладовища завжди навіювали на мене легкий сум навпіл з жалем, а от місце спочинку рідних — жах, що й мене колись зариють у цьому пласкому, мов таріль, степу. Якщо це була психологічна атака з боку душпастирів, то дуже вдала. Я не витримав там і десяти хвилин. Помив пам’ятник, поклав квіти і трохи не підтюпцем побіг до воріт, за якими лишив «тойоту»

Ввечері я вивів машину з двору і рушив у бік центру селища. Якраз на перехресті з Шушенською світло рефлекторів вихопило з сутінок жіночу постать. У вечірній сукні темно-червоного кольору…