«Той самий закрут греблі…»

Той самий закрут греблі…

(розповідь водія маршрутки кореспонденту міської газети для рубрики «Очєвідноє — нєвєроятноє»)

…Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх балонів з-під пива… І ти з ним катався? Ну, я так і знав, що ви — два чоботи пара.

Я ту історію розкажу, але прізвища мого не називай… Бо скажуть — допився до чортиків… Один мій приятель таки й справді… Їхав додому з гулянки і причудилося йому, що у нього на вітровому склі чортеня сидить. Дві години добирався — все зупинявся і скло ганчіркою протирав…

До діла, еге ж… Було це років зо шість тому… Може й більше. Але Льоня — гітарист вже президентствував вдруге. Кум мій — ми з ним з одного села, з Жеребців, підбив мене на добре діло — зайнятися приватним ізвозом. На маршрутці.

Це зараз усе схвачено, розвелося оцих «Богданів» та «Антів»… Самому не протриматись — великі фірми все під себе підгребли… Тендери, хрендери… А тоді на якій тільки сатані не їздили люди… Ну, само собою, за ліцензію плати, міліції плати, рекету плати… Не машини — відра з гайками. У нас з кумом була старезна «Ніса» — кум з Польші пригнав, більше на митниці дав, ніж заплатив. Маршрут нам відвели не дуже хлібний — «Індія» — Благовіщенський базар.

Не знаєш, де це «Індія»? Я й сам не знав… Це аж біля Верхньоострівного. Будинки там наче висять над балкою… Панельні, дев’ятиповерхові. Поруч — церква та молельня якихось баптистів. Ми все сміялися з кумом, як вони там миряться — попи з сектантами. А чого той закуток продражнили «Індією» я тобі і зараз не відповім.

Ну, от вирушаєш від церкви — і пішов… Базарчик, старе тролейбусне кільце, електротехнічний завод, палац культури, пошта… Вискакуєш до Правобережного універмагу, а звідти дуєш до греблі… Далі — проспект Ілліча до Сталеплавильників, а там повертаєш праворуч, в бік Ріки — і здрастє Благовіщенський ринок.

Ввечері, ясна річ, до ринку не їдеш, а прямим ходом до ЦУМу і назад. Заробітки були не дуже — район той глухий. Ввечері женеш по бульвару — і собаки не гавкають. А на проспекті забагато транспорту й без нас.

Та на хліб вистачало…Брали ми спершу за проїзд сімдесят п’ять копійок, тоді гривню… На ті часи це таки кусалося. Але люди сідали, кому треба швидше. А хто не хотів — чекав тролейбуса.

Спершу я познайомився з Дамою… А тоді вже нарвався на оту бабу-ягу… Кінець би мені, аби не Дама…

Дама сідала завжди о восьмій, на Ливарників. І їхала до Полукруга. Там теж кільце, посередині скверик, з одного боку пошта, а з другого — книжкова крамниця… Крамниці уже нема? Ти бач… Ото там вона й виходила, біля крамниці. А куди звертала потім — я ніяк прослідити не міг.

Дамою я її прозвав, бо то така жінка… серйозна. Десь моїх літ, а мені тоді було… ну, ледь за тридцять. Довкола голови — коса, як у бувшої прем’єрші. Тільки Юлька-прем’єрша на дівчисько схожа, а то …ну, словом дама… Висока і все при ній… Не красавиця, але щось таке мала, що очей не відведеш… І ота коса… Русява… Я за Юльку опісля голосував через те, що косу подібну мала. Трохи з жінкою не розвелися через оті вибори.

Ганяв тоді я свою «Нісу» — «Нюсю», аж теренчала. І то — люди ж платили за швидкість. Хто не спішив — тролейбусом трюхикав. Ну й заробіток — скільки обернешся. У мене в салоні навіть наклейка була: «Атракціон страха. Цєна — одна гривна»

Так от, Дама завжди сідала біля мене, в кабіну. Я не дуже люблю, коли на цьому місці хтось є — відволікають. На ГАЗелях прихитрялися навіть двох чоловік упхати поруч з собою. Ну і я терпів, бо гроші…А Дама, коли сіла до мене вперше, вийняла з сумочки книжку і одразу в неї втупилась. Навіть костюм її тодішній пам’ятаю — темносині піджачок з брюками і блузка біла, шовкова.

Я як рвонув — довелося їй книжку скласти. На Полукрузі вона виходить і говорить, наче до себе:

— Було у Шумахера троє синів… Двоє розумних, а третій — водій маршрутки…

Я лише біля церкви зрозумів, що мене обізвали дурнем. Думав — більше її не побачу. Коли наступного дня — ось вона. І вже книжку не дістає.

От що не кажи, а їй подобалася швидкість… Сидить біля мене, а в очах, синіх, як її костюм, щось мерехтить таке… небезпечне. Згодом вітатися почала. Залізе, і:

— Доброго ранку…

По-українському, авжеж… За це вона ще мені подобалась… Думав спершу — може вона з тої школи, що за перехрестям. Вчителька української мови, абощо. Було в ній щось таке, я ж кажу… але щоб до школи дійти, зручніше виходити біля Палацу Культури.

Ввечері її ніколи не бачив. Тільки зранку. Економила, напевне, і йшла на тролейбус…Я вже коло тої школи навіть пригальмовував. Але жодного разу не помічав.

Ну, а тепер — про бабу-ягу. І про той самий закрут греблі.

От всі ви, преса, тільки й знаєте писати, які ті маршрутчики звірюки. Старість не поважають, бабусь викидують за борт як в кіно про піратів Карибського моря… А як же нам працювати — задурно? Я ось про себе скажу — просилася старенька в хустинці «до церкви» — підвозив без усяких. А були й інші. Сідає щовечора біля прохідної, працює ж сяка-така. А платити — посвідчення тикає. «Я, мовляв, учасниця вайни». А самій же і шестидесяти не даси, яка там з неї «вайна». Почнеш вимагати гроші — крик стоїть, мов на ринку. Так нерви вимотають за день — хоч сказися.

І ось одного дня — двадцять перше червня тоді було, як зараз пам’ятаю — вийшов я на маршрут, кілька разів обернувся, привітався з Дамою, ще раз обернувся. Стою біля церкви, набираю людей. Коли лізе до салону чудо-юдо, звір морський… З «кравчучкою»…

Оце, хто оповідатиме, що відьми чорняві та вродливі — не вірте, брешуть.

Відьма перекисом фарбована на біле, оченята має вузькі, блакитні, аж вибляклі. І дивляться ті очі просто в перенісся хазяйці. На щоці — бородавка, на носі — друга. Ніс наче зі шматка пемзи, розкапустився на півлиця, губи тонкі і стиснуті гидливо, а разом з тим випнуті. Підборіддя десь сховалося від стиду за такі губи. Одіте в коричньовий турецький халат і в турецькі ж шкіряні капці з носками загнутими як ото в мультиках про Аладіна, що моя меншенька любить дивитись. Коли побачите таку бабу — знайте: відьма! І тікайте від неї якнайдалі.

— Передаєм за проїзд, — кажу. Вона мені посвідчення тикає.

— Я, — говорю, — вже набрав льготників. Оплачуйте.

— Я, — каже дивоглядія, — заработала на бєсплатний праєзд.

— Дамочко, — відповідаю, — моїх дітей ваші заслуги не нагодують. Це машина частная… Або давайте гривню, або ідіть геть. Онде «рогатий» повертає. В ньому і їздіть задурно.

— Ти, — каже, — морда хахляцкая, нє указивай мнє, гдє єздіть.

— Ви, — кажу, обізлившись, — гаспажа кацапка або платіть, або вимітайтеся. І радійте, що я з вас ще за багаж не вимагаю.

Ох, як вона заверещить — вуха заклало. Всіх спом’янула — і Махна, і Бандеру, і Петлюру… І у всіх я, нібито, срочну служив. І «ету вашу нєзалєжность» Люди, а вже повний салон набрався, психувати стали. Чого стоїм, та чого кричим. А мене взяло за живе… Ти ба, мать — камандірша. Не подобається «нєзалєжность» — котись додому під «Слов’янський марш».

— Вилазь, — кажу, — стара відьмо, під три чорти. Разом з возиком своїм. На труповозках тобі кататися.

Тут баба збавила тон і каже єлейно:

— Сєйчас… Сєйчас…

Дістає звідкись, але не з гаманця, металеву гривню. Тоді їх зовсім мало ходило. Наче з рукава витрусила.

— На, — каже — падавісь! І штоб ти відєл то, што другім нє відно. На платінє, на паваротє.

— Спасибі, - відповідаю, — і тобі того ж.

Кинув гривню до «бардачка» і рвонув, аж закуріло. Вилізла баба на Благовіщенському. Більше я її не бачив. Та я опісля недовго і пробув на тому маршруті.

Їду назад, і чогось застрягли у мене в голові оті слова… Ну, про закрут греблі. Там і справді лихе місце. Аварії — майже щодня. Люди гинуть. Одного разу ЛАЗ трохи не зірвався з мосту. А одну аварію я сам бачив і поклястися міг, дійсно там щось не те.

Гнав я тоді у місто десь годині о десятій ранку. У травні це було, за рік до того, як мені відьма гривню заплатила. Машин вже менше було, ніж зрання. Переді мною йшов «Жигуль», тяжко навантажений, аж просідав бідолаха. Але на тому закруті я ніколи не ризикував обганяти. Іду за «Жигулями», коли мететься назустріч іномарка, «Опель», здається. Перед нею — до середини греблі нікого. Десь тільки тролейбус маячить віддалік.

І тут, саме на цьому закруті, «Опель» раптово вискакує на стрічну смугу і вліплюється «Жигульонку» трохи не в лоба. А я як вдарив по гальмам — мало резину не попалив. Але встиг! Ледь-ледь того «Жигуля» зачепив.

Мужик той, що в «Опелі», помер на місці. Двох з «Жигульонка» відвезли в реанімацію.

Їм ще пощастило, що машина не перекинулась. Мені теж пощастило — тільки морду собі розбив та одну фару — «Нюсі». І більше переживав за машину, ніж за свою красоту.

Але помітив я ось що… Отой, з «Опеля», царство йому небесне, поводився так, наче щось хотів об’їхати. Ну, наче дитину на дорозі побачив… Або п’яного… Коли вже вивертаєш баранку на одчай душі, аби тільки не вбити чоловіка. Але ж на тому закруті нікого не було. Нікогісінько… ні людинки, ні пилинки. Порожня дорога.

А нині я думаю, чи не зустрічався і він з відьмою в турецькому халаті…

Я тебе ще не забалакав? Ну, слухай, вже недовго…