«Нічний подорожній»

Ярослав Ґжендович

Господар крижаного саду

Нічний подорожній

Передмова

Сага про cад крижаних насолод

Коли ми згадуємо про польське фентезі, то насамперед мова заходить про «Відьмака» Анджея Сапковського. Перша повість циклу, який тоді ще й не був циклом, вийшла друком у 1986-го року. Проте польське фентезі народилося на чотири роки раніше разом із публікацією оповідання «Фортеця трьох колодязів» (1982). Написав його — тоді ще маловідомий, але амбітний молодий автор Ярослав Ґжендович.

Після «Фортеці» були й інші оповідання: одні більш вдалі, а інші — абсолютно прохідні. Ґжендович не планував обмежуватися фентезі — він охоче писав у різних жанрах, а часом і поєднував їх. Це була епоха зародження сучасної польської фантастики: ПНР доживала свої останні роки, і до жанру прийшла нова генерація — зухвала, готова на експерименти й не схильна до компромісів із владою. Власне, багатьом із них фантастика дала можливість висловитися щодо суспільства, в якому вони жили.

Тоді ж, 1982-го, починає виходити культовий журнал «Fantastyka» (з 1990-го і до сьогодні — «Nowa Fantastyka»), а 1986-го року великий Лем публікує свій останній роман «Фіаско» та йде із жанру. Нові польські фантасти — серед яких і Ґжендович — раптом усвідомлюють, що можуть буквально все. Ба більше, тепер у них є майданчик, на якому це «все» цілком реально опублікувати. Ось чому автори з таким захопленням беруться експериментувати з жанрами, зокрема і з новими для польського читача. Тоді саме оповідання мали більші шанси, ніж великі форми: існував не тільки журнал, але й низка фензинів. Спраглі до фантастики читачі обговорювали найцікавіші тексти, сперечалися про подальшу долю жанру, починали писати самі. У ці благословенні дні можна було прокинутися знаменитим, написавши лиш одне по-справжньому сильне оповідання.

Ярослав Ґжендович написав їх чимало. Його запам’ятали, на його нові тексти чекали. Однак перша книжка — також збірка оповідань — з’явилася друком лише 2003-го, в молодому амбітному видавництві «Фабрика слів». «Фабриканти» одразу постановили: «На відміну від старшого покоління, яке намагалося навчати або повчати, ми насамперед будемо розважати; читачу буде моторошно, захопливо, весело, але завжди цікаво; жодних нуднючих описів того, за яким принципом діє двигун неіснуючого космічного корабля, жодних філософувань на десятках сторінок».

Цілком передбачуваний жест — як компенсація за роки ПНР-івської соціальної фантастики. Але в цьому маніфесті автори, звісно ж, трохи лукавили: кращі представники того покоління й справді розважали читачів. Але не тільки.

Той-таки Ярослав Ґжендович раз по раз намагався осягнути те, що відбулося з країною за останні роки. Природа революцій, пост-колоніальний досвід, сутність війни і те, як вона змінює людину. Найсильніші тексти народжувалися з бажання чи навіть потреби висловитися, не стояти осторонь. Часом у них помітний і вплив улюблених письменників Ґжендовича: це і автори кіберпанку, і творець «Молодшої Едди» Сноррі Стурлусон, і брати Стругацькі. Часом це підкреслено «чоловіча» проза (хай би яким умовним не було це означення): жорстока до читача, а ще більше — до героїв.

Зав’язка «Господаря крижаного саду», звісно ж, нагадує «Важко бути богом» братів Стругацьких, але стрімко й невблаганно рухається в бік давніших текстів, скажімо, «Беовульфа» та вище згаданих скандинавських саг. Друга ж лінія — історія принца Тенджарука — радше нагадує традиції східної прози та романи виховання.

Ця книжка стала візитівкою Ґжендовича і лонґселером: вона зібрала низку престижних премій, з 2005-го року кілька разів перевидавалася у Польщі, її завжди можна знайти на полицях книгарень, за мотивами роману створили настільну гру, а нещодавно переклали російською (2017) та білоруською (2019) мовами. Ця тетралогія страшно дратує одних читачів і неймовірно захоплює інших. І оця небайдужість, напевно, й гарантує цікаве та захопливе читання й пошуки подвійного дна.

Я радий, що тепер ми можемо познайомити з нею й українських читачів!

Володимир Арєнєв

Розділ 1

Нічний подорожній

Двері усі,

Коли прийдеш додому,

Ти роздивися, ти перевір,

Бо невідомо, недруг який

Там причаївся.

Розказували, що він вийшов просто з хвиль Північного моря, породжений їхнім крижаним, лютим безмежжям, приведений у світ заплідненою морем утопленицею.

Розказували, що він вийшов із Пустки Тривоги, де був створений не так, як інші Тіні, як плід чиїхось нечистих помислів. Не такий, бо в усьому схожий на людину.

Розказували, що він був сином Гінда, бога воїнів, що смертна жінка зачала його, коли бог укотре подорожував по землі у втіленні мандрівника.

Розказували, що його породила блискавка, яка вбила доньку великого моряка Стіґінґа Галасливої Сокири, Сікрану Солоний Вітер, коли вона у грозу самотньо стояла на скелі. Вдивляючись у щогли на горизонті, вона виглядала корабель свого коханого. Мертва, вона породила полум’я й воїна.

Розказували, що він прийшов просто з ночі, ідучи на великому, мов дракон, коні, і на його плечі сидів яструб, а поряд біг вовк.

Казали різну маячню.

Однак було інакше.

Правда в тому, що його виплюнули зірки.

— У тебе п’ятнадцять хвилин, — пояснює Джофа. Повторює це, мабуть, удесяте. Я сиджу, пристібнутий у коконі. Моє дивне обладнання розпихане по всій кабіні, десь на тлі бігають техніки в яскраво-червоних комбінезонах, хтось підключає товстий кабель і лається, миготять помаранчеві аварійні вогники, якийсь прилад щомиті плюється струменями густої пари. Я не готовий.

Я не готовий.

— Пам’ятай. Маєш відійти принаймні на півкілометра й сховати голову. Вибух не буде надто голосним, капсула випарується, але тебе може вдарити камінням, шматками дерев чи ще чимось. Буде дві ударні хвилі. Перша — нормальна, від вибуху, потім — зворотна. Більш-менш за три секунди.

Перший сигнал сирени. Погордий жіночий голос починає відлік. Кожні десять секунд, починаючи від шестиста. Я не готовий. Зараз вони запустять мене й підуть собі до буфету.

Не розумію, як я міг дозволити себе в це втягнути. Джофа поправляє якісь кабелі всередині капсули і крадькома пхає в кабіну пачку тютюну.

— Як ви почуваєтеся? — чую в навушниках металевий голос Новінкова. — У вас прискорюється пульс.

— Цікаво, чого б це, — проціджую в мікрофон. Дурний шарлатан.

Я відчуваю себе якимось прадавнім мертвим володарем. Прив’язаний до трону, який за мить опиниться посеред полум’я. Переді мною суне хоровод жалоби з дарами. Я вже отримав швейцарський складаний ніж і пляшку пальонки від когось із земляків. Усе нелегально, звісно. Артефакти. Анахронізми. А керівництво місії так старалося, щоб у мене навіть запальнички не було. Посмертні дари.

Бракує тільки плакальниць.

Вони мали б привести плакальниць.

П’ятсот секунд.

Я не готовий.

— Як почуваєшся? — це вже Дейрдре. Руді кучерики зникли під капюшоном, красиві вуста тремтять, в очах завмер блиск діамантів.

Що ж, хоча б одна плакальниця. Нічого не вийде з нашого короткого знайомства, моя руда Дейрдре з Дерри (деякі помилково називають його Лондондерри). Ти знала, що в нас нічого не вийде. Такий собі прифронтовий роман…

Я лише піднімаю великий палець. Цифрал поки що деактивований. Я не можу опанувати емоцій і вдавати крутого. І мені теж сумно, руда Дейрдре з Дерри.

Але вже надто пізно, щоб щось говорити.

Цей стос піді мною зараз підпалять.

Ти вже не поцілуєш мене через маску.

Хоча насправді це ти справжній командос, моя Дейрдре. Справжній морський котик. Капрал Морського підрозділу Спецрозвідки. Я — простий «цивільний». Доброволець розвідки, який пройшов річне навчання.

Це ти крута.

Крім того, це я зникну на вогняному троні, а ти підеш до буфету.

Я простягаю руку, Дейрдре плескає мені по долоні. Так воно в нас виходить — бракує часу на сцени.

А потім хтось помирає, не попрощавшись.

Восьмеро досі не повернулися. Я лише маю перевірити, що з ними сталося. А найімовірніше… ідентифікувати тіла. Минуло два роки. Якщо вони все-таки вижили, то витягнути їх або полагодити те, що вони зіпсували. І повернутися.

І повернуся, чорт вас забирай.

Триста п’ятдесят.

Кришка капсули опускається з виском серводвигунів, вона випукла, як крильця хруща. Чую, як закриваються важелі.

Дейрдре цілує сімнадцятишарове скло трикутного вічка. На панцерній поверхні лишається слід іржаво-коричневої помади.

Красиві вуста Дейрдре відбиваються на моєму саркофазі, як запечена кров.

Сталевий стукіт лине згори капсули. Тріск, з яким колодки заходять у швартувальне гніздо.

Усі контрольні екрани загоряються зеленим і бурштиновим.

— Нічний Подорожній, це Контроль. Починаємо скидання. Як почуваєшся, Драккайнене?

— Готовий.

— Ти вже на транспортній рейці, наближаємося до камери скидання.

— Зрозумів.

Усю дорогу Контроль розпитує мене про процедури й показники приладів — мабуть, для того, щоб чимось мене зайняти. Це все-таки не шатл.

Це капсула скидання. Я — вантаж. Я ні на що не маю впливу. Старт і посадка відбуваються автоматично. Я повинен стиснути зуби на захисті для щелепи й пам’ятати про дихання. Як варіант, розслабити м’язи, думати про Європу й намагатися знайти у цьому всьому хоч щось позитивне. Це все.

Щось на кшталт пневматичної пошти.

— Як почуваєшся, Ніт’їсефні?