«Усі жінки - відьми. Фатальне кохання»

Кемерон Доукі

Усі жінки — відьми

Фатальне кохання

Спочатку була тільки темрява.

«Але ж ні, це не так», — подумалося йому.

Було вкрай важливо все точно пригадати, настільки точно, наскільки взагалі здатна людина. Хіба ж не для цього вона має розум? Хіба ж не власним розумом людина упорядковувала навколишній світ і керує ним? Якщо від початку він сфальшує, то хіба ж не зрадить він самому собі?

Мусило бути щось ще до настання темряви.

А до темряви був лише біль.

І був цей біль вдивовижу сильним та нестерпним. Вдивовижу, тому що йому самому було дивно — як він витримав його і не помер. Цей біль вразив його несподівано як блискавка — охопив його тіло і свідомість, наче сталевими лещатами. Він мав бути готовим до цього. Він зробив спробу ці лещата зламати. І не зміг. І так було безліч разів.

А ще цей біль був дивовижним. І це жахало його найбільше.

Отой біль повнився кольорами. Такими сліпучо-яскравими. А потім раптом настала темрява. Але до того біль, що буяв розмаїттям кольорів, різким ударом встромився у кожне нервове закінчення його тіла і повністю позбавив здатності рухатися. Наче цей біль був розумною істотою і навмисне розшукав і уразив кожен нерв.

А потім біль відпустив його так само раптово, як і охопив. Мозок його наче зависнув у темній порожнечі. Скільки так тривало — він і гадки не мав. Але коли він нарешті почав прокидатися і приходити до тями, виявилося, що зі свідомістю до нього повернулися й кольори. Але цього разу вони не завдавали болю. Та невдовзі він відзначив, що кольори анітрохи не втратили здатності робити йому зле.

Він наче потрапив у больову пастку. Наче кольори — то велетенське павутиння, і він, як та муха, мав нещастя у ньому заплутатися. І хоч як би він не пручався, як би він не намагався відвернути лиху долю, вивільнитися йому не вдавалося. Це було наче пекло наяву. Один з досі небачених різновидів. І йому було невтямки, чому він і досі не з'їхав з глузду.

Але цього не сталося. Натомість почало з'являтися щось нове — поволі, мало-помалу. Щось абсолютно неочікуване.

У нього зажевріла надія.

Вороги не здолали його. Може, він і зазнав поразки, але аж ніяк не остаточної. Настане день — і він звільниться із цієї в'язниці. Обов'язково. Бо розум його не згас, розум працював. Потужно.

Досить потужно, щоб врятуватися, — це найголовніше. Досить потужно, щоб вижити і не загинути. Він збагнув свою помилку, зрозумів, як їм вдалося заманити його в пастку, второпав, яку частку його єства вони використали і спрямували проти нього самого.

Він був нетерплячим, відданим бажанню досягти всього і відразу, чинити тільки на власний розсуд, тільки за велінням власної волі. Але тут, у темряві, він мав час — час, яким вони його забезпечили, спіймавши у ці прекрасні тенета болю. І тепер він використає час якнайкраще.

І він навчив себе терпляче чекати, як та муха в павутинні, що намагається поволі виплутатися з нього. План дій той самий, хоча варіантів — нескінченна кількість.

І хоч скільки б йому не довелося отак чекати, колись він таки вивільниться і віддячить їм. І коли нарешті це станеться, серед живих не залишиться жоден з них.

— Слухай-но, — мовила Пейдж Метьюз, — мабуть, я маю проблему.

Фібі Холівелл, стоячи посеред вітальні вікторіанського будинку Холівелл Менор, що тепер був домівкою клану Холівеллів-Метьюзів, обернулася і поглянула на молодшу сестру. Пейдж зупинилася на порозі, узявши руки в боки.

— У тебе проблема? — спитала Фібі. — І саме зараз?

— Саме зараз, — ствердно кивнула Пейдж. — Ідо того ж дуже велика проблема.

Фібі придушила бажання співчутливо зітхнути. Їй дуже хотілося допомогти Пейдж, але гіршої миті годі було й шукати. Фібі збиралася на свято і від нетерплячки вже ледь не підстрибувала.

Збираючись з думками, Фібі взяла з кушетки чорну шовкову шаль і накинула її на оголені плечі. Сріблястий візерунок на шалі загадково поблискував у світлі лампи, прекрасно доповнюючи чорне вечірнє вбрання Фібі: ідеально облеглий відкритий топ і довгу хвилясту сукню. Ніде правди діти — вигляд вона мала бездоганний.

Фібі — як, власне, і Пейдж — зібралася на свято з нагоди відкриття після ремонту Ланкастер-білдінґ — споруди, яка була важливою пам’яткою Сан-Франциско. Побудована наприкінці двадцятих років минулого століття і задумана як осередок мистців, вона сильно постраждала під час недавніх землетрусів. Кошти на ремонт вдалося зібрати в результаті потужної загальноміської кампанії добровільних пожертв. — За місяць реставраційних робіт споруду відремонтували повністю.

Хоча офіційно цю будівлю назвали на честь її творця, архітектора Вільяма Ланкастера, назва «Ланкастер-білдінґ» так і не прижилася. Натомість місцеві мешканці через численні фрески, що прикрашали як внутрішню, так і зовнішню поверхню стін, нарекли цю споруду просто — М’юрал-хаус, тобто, Будинок з фресками.

Фібі готувалася до цього свята впродовж кількох тижнів. Основним спонсором заходу була газета «Бей міррор», у якій дівчина вела рубрику «Спитай у Фібі». Тому їй удалося здобути такі жадані квитки на цю урочисту подію. Пейдж мала піти разом із нею. Фібі здавалося, що сестра чекає на свято так само нетерпляче, як і вона. Здавалося доти, аж поки сестра раптово не заявила, що у неї виникла якась проблема.

— І що ж трапилося? У чому твоя проблема? — спитала вона.

— У тобі, — приголомшила відповіддю Пейдж.

— У мені?! — спантеличено перепитала Фібі, нарешті, усвідомивши, що відбувається. — Але ж чому? Як?

— Надто вже розкішно ти виглядаєш, — пояснила Пейдж, заходячи до вітальні. — Як же мені вдасться підчепити якогось молодого спадкоємця багатої родини, коли поруч зі мною будеш ти — така розкішно красива? Мене це аж ніяк не влаштовує. Краще мені вдома лишитися.

— Ти не можеш лишитися вдома, бо я вже повідомила, що ми прийдемо на свято удвох, — заперечила Фібі. — Утім, зажди. Кого ти там зібралася підчепити?

— Не звертай уваги на дурниці, — порадила їхня старша сестра Пайпер, заходячи до вітальні з малим Ваятом на руках. На відміну від молодших сестер, Пайпер була вдягнена у зручний одяг: простору білу сорочку з ґудзиками поверх прямої чорної спідниці. Пара простих, але модних черевичків довершувала її практичне і нарядне вбрання.

— А як не звертати уваги на любу сестричку, яка заявляє, що я є її головною проблемою.

Умостивши Ваята зручніше, Пайпер уважно поглянула на сестер.

— Та невже? Так і сказала — що ти її проблема?

— Ти тільки поглянь на неї: елегантна, горда і неприступна красуня. Саме на таку зовнішність і купуються абсолютно всі багаті молодики. Така зовнішність діє на них заспокійливо. Вони перестають боятися, бо чомусь переконані, що таким дівчатам не потрібні їхні гроші.

— Та чхати мені на них і на їхні гроші! І чому це ви — ні сіло ні впало — заговорили про грошовитих молодиків? — вигукнула Фібі.

— Тому що моя матуся завжди казала, що за багатого вийти заміж так само легко, як і за бідного, — відказала Пейдж.

— По-перше, коли це ти почала називати свою матір «матусею», а по-друге — коли це ти почала придивлятися собі чоловіка, га? — поцікавилася Фібі.

— Дівчині завжди треба бути напоготові, — пояснила Пейдж, — особливо, коли поруч з нею має з’явитися цілий натовп енергійних неодружених багатіїв.

Фібі закотила очі. Пайпер збагнула, що її наймолодша сестра просто капризує, але вловила в її словах занепокоєння.

— Справа тут не в багатих молодиках, Пейдж. Давай колися, розповідай, що у тебе на думці.

— Гаразд, слухайте. Коли я купувала цю сукню, вона мені дуже подобалася. Дуже. Але тепер я в цьому не впевнена. Фібі — така витончена, така елегантна… Утім, не знаю… Може, я даремно клопочуся, га? Просто перебільшую?

Переклавши Ваята, який тихенько сопів у неї на плечі, на іншу руку, Пайпер підійшла до Фібі, і вони вдвох стали прискіпливо оглядати свою наймолодшу сестру. Її вечірню сукню ніяк не можна було порівнювати з вбранням Фібі. По-перше, воно було білим, непоказним і надто щільно обтискало тіло. По-друге, його край, що доходив саме до колін, був всіяний довгастим блискучим стеклярусом, що кидався в очі навіть тоді, коли Пейдж стояла непорушно. Варто їй було навіть зробити вдих, як ці прикраси починали підстрибувати і стиха дзенькати.

— Скажу тобі чесно, Пейдж, — звернулася до неї Пайпер похмуро-серйозним тоном. — Ти клопочешся недаремно, але помилилася з причиною своїх клопотів. Адже кожен молодик не промине поцікавитися: а що ж то за дівчина така, що не побоялася вдягнути таке чудернацьке плаття?

Пейдж засміялася і довгасті прикраси на її платті шалено засіпалися і задзеленчали. Малий Ваят на руках у Пайпер щось радісно забелькотів.

— От бачиш, — зауважила Пайпер, — навіть наймолодші молодики — і ті зі мною погоджуються.

— Гадаю, тут думка Ваята важить небагато, — зазначила Фібі, і Пейдж вдячно посміхнулася їй.

— Дякую вам за ваші зауваження, дівчата, — сказала Пейдж, підходячи до сестер.

І їхні обличчя враз осяяли посмішки. Сестри мали різні вдачі та по-різному вирішували проблеми, проте їх поєднувала одна спільна риса: вони любили одна одну. Ця любов мала багато зовнішніх проявів. І не останньою була здатність і бажання працювати згуртовано, як одна команда. Коли вони поєднували зусилля, то ставали найсильнішими у світі відьмами — чаклунками з магічною силою.