«Злодійка, яка смикнула лихо за косички»

Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Райану і Обрі, моїм божевільним курчатам

Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Властиво, з цього все й почалося.

В мене немає багато друзів. Мої вдача й професія зробили мене таким собі відлюдьком. Корбін був одним з тих небагатьох, в чиїй присутності в мене між лопаток не зав‘язувалася тугим вузлом настороженість. Одним з тих небагатьох, хто міг мене розсмішити, хто бачив, як я плачу. Я знала, що можу повернутися до нього спиною, і він не встромить мені ніж, в переносному чи прямому сенсі. Довіряла йому, не дивлячись на гарне личко і добре підвішений язик. Звісно, він був пройдисвітом і злодієм. Зрештою, я теж. Тож коли він дав себе пошматувати перед власним домом поблизу Шовкової вулиці, я вирішила, що хтось повинен за це заплатити.

Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.

Вони помилялися.

Не скажу, що була особливо рада його бачити, коли опівдні одного спекотного, літнього дня Корбін з‘явився і почав грюкати в мої двері. Вас не повинно дивувати, що хтось з моєю професією переважно спить вдень. А так, як я нікому не розповідаю, де живу, то була більше, ніж просто роздратована побачивши його.

-- Привіт, Амро, -- сказав він з тією своєю хлоп‘ячою посмішкою, яка провела його не через одні двері, через які він не повинен був пройти. Проте виглядав він кепсько. Темні мішки під очима, привабливий заріст бешкетника переріс в неохайну щетину. Жовто-зелена тінь старого, бридкого синця виглядала понад просяклим потом коміром. Кучері кольору меду були жирними й пом‘ятими.

-- Корбін. Чого тобі в біса треба?

-- Зайти? – Він продовжував посміхатися, але оглянувся через плече.

-- Якщо ти привів за собою якесь лихо, я відірву тобі яйця. – Проте я відхилила двері трохи ширше, і він прослизнув повз мене в сіни.

-- Знімай черевики, якщо хочеш залишитися, варваре. Знаєш, скільки цей килим коштує?

-- Залежить від того, хто купує, правильно? – Він всівся на лавочку в коридорі й розв‘язав шнурки.

-- Гарний халатик, -- промовив отим своїм шовковим голосом, але я відчувала, що говорив він без переконання. Я міцніше закуталася, а він засміявся.

-- Не хвилюйся, Амро. Ніж і так трохи псує ефект.

Я забула, що в мене в руках ніж. Ніколи не відчиняю двері без нього. Я заховала ніж і невдоволено поглянула на Корбіна.

-- Ти не можеш тут залишатися і я не збираюся позичати тобі гроші.

Він потягнувся, порухав пальцями ніг в шкарпетках.

-- Грошей мені не треба. Місце, щоб перекантуватися, може, але твоє горище мене не влаштовує. – Він поглянув на мене, і я побачила, що його щось гризе. Це не був товариський візит. – Маєш щось випити? В горлі пересохло.

-- Ага. Заходь у світлицю.

Я не надто жіноча. Все обличчя в шрамах, фігура, як у хлопця, а рот, як у моряка з двадцятилітнім стажем. В певних колах, визнають, що я добре виконую свою роботу, а моя робота не належить до традиційних жіночих професій. Я була на кілька щаблів вище від кишенькового злодія. Однак, на самоті у власній хатині, я оточую себе більш вишуканими, витонченими речами. Шовк і оксамит. Малюнки пастеллю. Вироби зі скла. Коли Корбін зайшов у світлицю, то аж присвиснув.

-- Амро, це справжнє декадентство. Я очікував голі стіни й вживані меблі. – Він бродив по кімнаті, розглядаючи картини, книжки, маленькі скляні фігурки, які я тримала в коробці.

-- Заткнися і сідай. Вина хочеш?

-- Більше нічого немає?

-- Тоді я просто вмираю, так хочу вина. – Він розкинувся на велетенській еламнерській подушці, на якій я полюбляю сидіти. Протягнув ноги й посміхнувся. Я похитала головою і пішла ритися у своїй жалюгідній коморі. Знайшла дві відносно чистих склянки й пляшку витонченого Фель-Радот, якого він явно не заслуговував. Але була надто рання година, щоб змушувати себе пити помиї.

Я наповнила склянки, подала одну йому і сперлася на стіну. Він взяв свою і випив одним духом. Я здригнулася, схопила Фель-Радот і закрила корком.

-- Що? – запитав він.

Я віднесла пляшку назад у комору і повернулася з глечиком Тамборського найнижчого сорту. Воно ледь годилося, щоб на ньому готувати. Я опустила глечик йому на коліна.

-- Нагадай мені, більше ніколи не пропонувати тобі хорошої випивки.

Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.

-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?

Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.

-- Хай побуде поки в тебе.

Я не взяла.

-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.

Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.

Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.

-- Звідки в тебе ця гидота?

-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.

-- Де решта? – запитала я.

Він насупився.

-- Клієнт мене кинув. Вся решта в нього, але цю він хоче найбільше. Настільки, що я тримаю його за яйця, -- його обличчя проясніло і він засміявся. – Я виб‘ю з нього все, що він мені винен плюс компенсацію за моральні збитки. Загалом три тисячі золотих марок, і я дам тобі сотню тільки за те, що ти кілька годин доглядатимеш за цією цяцькою.

Я нахмурила брови. Я знала Корбіна вже три роки; він був добрим злодієм і доброю людиною. Худий як тріска, з личком, від якого всі дівчата шаріються і прикривши рот долонями, шепочуть одна до одної, і яке приваблює довгі пильні погляди жінок. В нього найдовші вії, які я коли-небудь бачила в чоловіків чи жінок. Він легко напивався, тому пив мало, хоча й любив виставляти. В нього делікатні пальці й хвилясте волосся кольору меду, і коли певної ночі я сказала йому “ні”, коли він надто розпустив руки, мені не довелося підкріплювати свої слова ножем і я більше ніколи не мусила повторюватися. Раз чи два я пошкодувала, що була такою непоступливою, але це був слабкий, меланхолічний жаль. Гру “а якби” грати не дуже весело.

Проте, Корбін був не самою розумною людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Не дурнем; дурні злодії довго не живуть. Але його хитрість була ситуативною. Коли йшлося про людей, він ніколи так насправді не розумів, на що вони здатні. А може просто не хотів вірити, що те, на що люди здатні, це правило, а не виняток.

-- Амро? Це ж легкі гроші.

-- Надто легкі, -- відповіла я, сьорбнувши вина.

-- О, Боги, жінко! Я гадав ти не проти заробити лишню копійчину, а мені потрібен хтось, кому я довіряю. Але якщо ні… -- він потягнувся по статуетку, але я ляпасом відкинула його руку.

-- Я не сказала “ні”.

Корбін посміхнувся, показуючи надзвичайно прямі, надзвичайно білі зуби. В мене відразу виникло бажання кинути ту гидоту йому в обличчя. Але сто марок не та сума, від якої я могла так легко відмовитися. Хоча, треба було. А йому потрібно було відмовитися від своєї безнадійної затії.

-- Одна умова, -- сказала я. – Розкажи мені кого ти шантажуєш.

Йому це не сподобалося. Клієнту гарантувалася анонімність. В нашому бізнесі це ледь не єдине правило. Він насупився.

-- Ну, давай, Корбіне. Сам сказав, що вони намагалися кинути тебе на гроші.

-- Правда. Але навіщо тобі знати?

-- Бо якщо я збираюся запхати палець у воду, то хочу знати, що в ній плаває.

-- І чи є в нього зуби. Гаразд, це справедливо. Це еламнерець на ім‘я Гейрус. Я тільки знаю, він багатий, як чорт рогатий. Найняв віллу на Джакос-Роуд, розташовану на кручі. Оточив себе найманцями, а всю брудну роботу для нього виконує дрібний посіпака, горбань, якого звуть Бош. Саме з Бошем я мав справи. Особисто з еламнерцем не зустрічався.

Ніколи не чула жодного з імен.

-- Цей Бош місцевий?

-- Люсернієць, але не думаю, що з самого міста. Судячи з акценту він з півдня.

-- Ще одне. Звідки походять статуетки?

-- Я забрав їх зі старого-престарого храму в Гол-Шен, на болотах. Як я вже казав, його більше не існує. Я ледь накивав п‘ятами живим і неушкодженим. Не найкращі миттєвості мого життя. – Він знов ковтнув Тамборського Елітного і заткнув корок. – Ще якісь запитання?

-- Якщо хочеш, то за сотню марок я тебе прикрию. Вони вже намагалися кинути тебе; що їм перешкодить зробити це ще раз?