«Іствікські відьми»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

ISBN 978-617-12-4916-5 (FB2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Публікується з дозволу The Knopf Doubleday Publishing Group, a division of Random House, Inc

Перекладено за виданням:

Updike J. The Witches of Eastwick: A Novel / John Updike. — New York: Random House, 2012. — 352 p.

Переклад з англійської Бориса Превіра

Обережно! Ненормативна лексика!

Ідея обкладинки Олег Волобуєв, Світлана Мозгова

Дизайнер обкладинки Аліна Ачкасова

Електронна версія створена за виданням:

А76 Іствікські відьми: роман / Джон Апдайк; пер. з англ. Б. Превіра. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 384 с.

ISBN 978-617-12-4731-4

ISBN 978-0-449-91210-2 (англ.)

Життя в містечку Іствік розплановане на сто, а то й двісті років уперед. У цій тихій гавані вже давно не відбувалося нічого цікавого. Троє подруг — Александра, Джейн і Зукі —збираються щочетверга, щоб якось розважитися. Після чергових посиденьок у місті з’являється таємничий і надзвичайно спокусливий чоловік із дивним ім’ям Дерріл Ван Горн. Він здобуває прихильність подруг і… навчає магії, адже виявляє їхні потужні здібності. Та одного разу вони вирішують покинути Дерріла. Він присягається помститися їм… Проте жоден чоловік не в змозі протистояти жінці. А надто коли їх троє. І вони — відьми.

УДК 821.111(73)

© John Updike, 1984

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

Се дебелий був чорний, кошлатий чоловік, і холодом від нього віяло.

Тож як скінчив свою догану диявол, вийшов він з-за кафедри і звелів усій компанії підійти й цілувать його гузно, яке, вони казали, холодне було, як лід; його тіло було тверде, як залізо, вони думали, він з нього зроблений.

— Все саме так, — сказала Джейн Смарт у своїй поспішній, та все ж змістовній манері; кожна її «с» нагадувала шкварчання обвугленої голівки щойно згорілого сірника, яким діти припікають шкіру задля забави. — Зукі казала, що маєток Леноксів купив якийсь чоловік.

— Чоловік? — спитала Александра Споффорд, почуваючись вибитою з колії, бо ж така заява підкосила умиротворення її аури того ранку.

— З Нью-Йорка, — торочила далі Джейн, майже прогарчавши другий склад, по-массачусетському випустивши «р». — Здається, без жінки й сім’ї.

— О. Один з тих.

Почувши, як північний голос Джейн приніс їй цю звістку про гомосексуаліста, що приїхав з Мангеттену, аби завоювати їх, Александра відчула себе розділеною в цьому таємничому, пошматованому штаті Род-Айленд. Вона народилася на заході, де білі й фіолетові гори здіймаються в погоні за ніжними, високими хмарами, а перекотиполе котиться в погоні за горизонтом.

— Зукі й сама достоту не певна, — сказала похапцем Джейн, її «с» пом’якшились. — Виглядає він кремезним. Її вразило, які в нього волохаті руки. У «Перлі ріелті» він сказав, що йому треба так багато місця, бо він науковець і має лабораторію. А ще володіє кількома піаніно.

Александра гигикнула; цей звук, який дещо змінився з часів її дитинства у Колорадо, здавалося б, долинув не з її горла, а від якогось пернатого друга, що вмостився в неї на плечі. Насправді в неї вже розболілось вухо від телефона. А рука почала німіти й поколювала.

— І скільки ж піанін може бути в однієї людини?

Здавалося, це образило Джейн. Її голос наїжачився, ніби переливчаста шерсть чорної кішки. Вона сказала, захищаючись:

— Ну, Зукі відштовхується лише від того, що сказала їй Мардж Перлі на вчорашніх зборах комітету зі встановлення поїлки для коней.

Цей комітет керував встановленням і, після руйнування, переустановленням великої, блакитної мармурової поїлки для напування коней, яка традиційно стояла в центрі Іствіка на стику двох головних вулиць; місто мало форму букви «Г», втиснуте довкола кострубатого шматка затоки Наррагансетт. На Док-стрит розміщувалися центрові підприємства, а під прямим кутом до неї примикала Оук-стрит, на якій стояли чудесні великі, старі будинки. Мардж Перлі, чиї жахливезні канарейково-жовті оголошення з написом «Продається» теліпалися вгору-вниз по деревах і парканах, доки хвилі змін у економіці й моді (Іствік уже кілька десятиліть був напівзанепалим і напівмодним водночас) приносили і виносили людей у місто й з міста, була щедро наштукатуреною пробивною жіночкою, до того ж, якщо взагалі була нею, ще й відьмою, котра дотримувалась поглядів, відмінних від Джейн, Александри та Зукі. Вона мала чоловіка — невеличкого, метушливого Гомера Перлі, який постійно обчикрижував їхні кущі форзиції аж до цурпалків; от у цьому й полягала ця різниця.

— Папери передали у Провіденс, — пояснила Джейн, просто-таки втискуючи оце «нс» у вухо Александрі.

— І з волохатими руками, — протягнула Александра.

Біля її обличчя промайнула дещо подряпана, поцяткована й часто фарбована чорнота дерев’яних дверцят кухонної шафки; вона усвідомлювала всю лють атомів, що вертілися й вовтузилась під цією поверхнею, ніби вихор перед змореним зором. Начеб у кришталевій кулі, вона побачила, що одного разу зустріне цього чоловіка й закохається в нього, і що з цього вийде мало чого хорошого.

— А в нього є ім’я? — спитала вона.

— А ось це — найтупіша річ, — сказала Джейн Смарт. — Мардж сказала Зукі, а Зукі сказала мені, але щось прогнало його з моєї голови. Одне з тих імен з «ван», «фон» чи «де» у ньому.

— Просто шикарно, — відказала Александра, відчуваючи охоту ще трохи побалакати, готуючись бути завойованою.

Високий смаглявий європеєць, що покинув своє прадавнє, фамільне помістя, подорожує, гнаний прокляттям…

— Коли він має в’їхати?

— Вона казала, що вже скоро. Може, вже й зараз там!

Джейн звучала стривожено. Александра уявила собі надто товсті (щодо решти загостреного обличчя) брови своєї співрозмовниці, які півколом здіймаються над її темними обуреними очима, чий карий колір був завжди на тон блідіший за спогад про нього. Якщо Александра була великою відьмою, яка пливла за течією і завжди розривалася, щоб дістати враження і водночас злитися з горизонтом, дещо ледачкуватою по своїй суті й ентропічно неквапною, то, на противагу їй, Джейн була запальною, невеличкою, заточеною, ніби кінчик олівця, а Зукі Ружмон, що цілий день бігала у справах центром міста, збираючи новини й розсипаючи усмішки, мала мінливу сутність. Так роздумувала Алексанра, кладучи слухавку. Все поділяється на три частини. А чари стаються навколо нас, доки природа шукає й віднаходить незмінні форми, речі ясні й органічні, здатні складатися докупи під кутами в шістдесят градусів у рівносторонній трикутник — матір структури.

Вона повернулася до закривання банок із соусом для спагеті; там було соусу для більшої кількості спагеті, ніж зможуть з’їсти вона та її діти, навіть якщо накласти на них закляття й на сто років помістити в італійську казку: банка на банці стояли, ще паруючи, вийняті з синього казана в білу цяточку, на дрижачій, дзенькітливій, круглій дротяній сітці. Це, певно, неясно подумала вона, якась сміховинна данина її теперішньому коханцю — сантехніку італійського походження. Її рецепт не передбачав цибулі: два зубки часнику, подрібненого і протушкованого три хвилини (не більше й не менше; в цьому й полягала вся магія) у розжареній олії, багато цукру, щоб пом’якшити кислоту, одна натерта морквина, перцю більше, ніж солі; втім чайна ложка накришеного базиліку — ось саме те, сприяє чоловічій силі, а дрібка беладони надає вихід, без якого чоловіча сила є лише вбивчим перенасиченням. Усе це треба додати до її власних помідорів, які вона зібрала власноруч і на кілька тижнів розклала доходити на всіх підвіконнях, а зараз нарізала і згодувала блендеру: відколи два літа тому Джо Маріно почав бувати в її ліжку, ці рослини, підв’язані в саду, де кожного довгого пообіддя південно-західне сонце кидало свої навскісні промені крізь ряд верб, охопила нестримна плодючість. Маленькі криві гілочки помідорів, м’ясисті й бліді, ніби зроблені з дешевого зеленого картону, аж ламалися під вагою такої кількості плодів; у цій родючості вловлювалося щось несамовите, якийсь вереск, немов у дитини в істериці. З усіх рослин помідори видавалися їй найлюдянішими: спраглими, тендітними і схильними до загнивання. Зриваючи водянисті оранжево-червоні кулі, Александра почувалася, начеб огортає рукою яєчка гігантського коханця. Пораючись на кухні, вона вгледіла у всьому цьому щось до болю менструальне: цим червоним, як кров, соусом вона згодом поллє біле спагеті. А ці товсті білі ниточки невдовзі стануть її власним білим жиром. Ох же ця її жіноча борня з власною вагою: у віці тридцяти восьми років вона помітила, що та стає чимраз неприроднішою. Хіба задля привернення кохання вона повинна знехтувати власним тілом, подібно до якогось святого невротика з давніх часів? Природа є водночас ступенем і змістом усього здоров’я, тож якщо маєш апетит, його треба вдовольняти, відтак вдовольняючи й космічний порядок. Втім вона подеколи зневажала себе, обзивала себе ледащом за те, що взяла собі коханця з народу, аж настільки терпимого до огрядності.