«Правила гри. Частина перша»

Володимир Арєнєв

ПРАВИЛА ГРИ

Частина перша

ВІД АВТОРА

Що таке шість років для людини? Мабуть, чимало: згадайте, якими ви були, коли йшли до школи, — а за шість років до свого першого класу майбутній учень, мале симпатичне немовля тільки починало пізнавати цей світ…

Шість років для книжки — чи це багато? «Правила гри» були написані в минулому столітті; відтоді, коли в рукописі була поставлена остання крапка, вони встигли вийти друком російською мовою в московському видавництві (2000 р.), отримати 2001 р. міжнародну українсько-німецьку премію ім. О. Гончара і бути опублікованими в літературному журналі-«товстуні» «Вітчизна». Кілька оповідань, дія яких відбувається у світі «Правил», теж «зазнали» численних публікацій обома мовами — у періодиці й у збірках.

Але тільки тепер роман виданий українською.

Жодному з нас не випадає такого шансу: вдруге стати собою-колишнім, щось змінити, виправити, переробити. А от книжці такий шанс було подаровано, і тому вона в дечому відрізняється від свого російського аналога трирічної давності. Як на мене — відрізняється на краще: зникли деякі затягнуті сцени, текст став стрункішим, сюжет — динамічнішим…

І ще одне. Жодна з моїх книжок не була б написана, якби не допомога моїх знайомих та друзів. Ризикуючи не згадати когось, я хочу все-таки подякувати за підтримку і корисні поради, насамперед, моїм батькам, а також Олександрові Глушку, Сергію Квіту, Наталці Любарщук, Богдану Мазницькому, Михайлині Скорик, Андрію Фесіюку.

Завжди ваш, ВА.

Усе наше життя — лише гра.

До ущелини Кріна ми втрапили аж надвечір. Гуркотливий автобус, випускаючи сиві хмари диму, зупинився перед готелем, і з нього почали вибиратися туристи, зомлілі від спеки і тривалої струсанини.

А вилізши, передусім позадирали голови й витріщилися на «Останню вежу». Ця масивна споруда дійсно колись була сторожовою баштою, але відтоді минуло вже кілька сотень років. Нині важливий стратегічний об’єкт Ашедгуну старого став не менш важливим туристичним об’єктом Ашедгуну нового. Вірно сказав прадавній мудрець Ісуур: «Час — велика сила, що поєднує властивості лікаря та примхливий характер дитини». Час привів до вежі на паломництво тих, чиї пращури колись вели облогу її стін. А що буде далі?..

Від цих думок відволік тихий, але владний голос:

— Панове туристи, прошу підійти до мене.

Біля широких кам’яних сходів, що вели до «Вежі», стояв худорлявий старий, закутаний у сіру хламиду і підперезаний нарагом — паском із нанизаними метальними ножами. Світло-блакитні очі уважно оглянули кожного; крок уперед, шанобливий уклін:

— Готель «Остання вежа» радо вітає дорогих гостей. Я ваш оповідач, панове. Звати мене Мугід. Саме я познайомлю вас із трагічною історією чотирьох веж Кріни.

Ми зацікавлено дивилися на старого. Наче й не було в тому Мугіді нічого особливого, але ж він — оповідач. Один з небагатьох, здатних не тільки словами, а й зорово-акустично-тактильними образами передати все, що трапилося тут чотириста років тому. Талантом оповідача володіють лише одиниці, і всі вони добровільно погоджуються стати живим атракціоном. Дивні люди… Досі не з’ясовано, наприклад, як вони досягають того, що реципієнт — так званий «сприймач» — відчуває ефект присутності, звідки, нарешті, вони дізнаються про події, які відбулися так давно. Вчені давно вже втратили будь-яку надію дослідити цей феномен і махнули рукою: нехай живуть, як хочуть. І оповідачів це, здається, влаштовує.

— Панове, — провадив старий, — сьогодні вам бажано відпочити, аби завтра ми мали можливість цілком віддатися оповідям. Прошу за мною, будь ласка.

Він почав підійматися сходами. Ми потяглися за ним, приголомшені й готові зануритися у романтичну атмосферу минулого.

Краще добиратися нагору так, сходами, ніж підземними ходами і в цілковитій темряві, — подумалося мені. — Колись навіть сходів не було, а чотири вежі мали два входи — по одному на кожен бік, — і починалися вони десь аж у долині Ханху. Це вже потім прорубали сходи, — коли Кріна втратила своє стратегічне призначення.

Про стомлених подорожніх потурбувалися: через рівні проміжки сходи перемежовувалися невеличкими майданчиками, де можна було зупинитися і перепочити, що ми сумлінно й робили.

Майданчики були обладнані невисокою металевою огорожею. Я підійшов до краю, притулився до холодного поруччя і, перехилившись, подивився вниз.

Сонце сідало, насувалася темінь, холоднішало. В сутінках дно ущелини виднілося погано; там ворушилися тіні, і здавалося, це духи давніх витязів прийшли сюди привітати свою сучасницю. Зіщулившись, я поглянув на оповідача. Старий стояв осторонь і вдивлявся в сутінки. Його засмагле обличчя в темряві здавалося геть чорним і скам’янілим, лише вітер гойдав сиві пасма. Мугід начебто забув про те, де він і хто: змертвіло обвисли руки, і погляд, спрямований в одну точку, ловив щось приховане від нас, неоповідачів. Раптом старий здригнувся і, вибачившись, повів туристів далі.

Незабаром дісталися і до входу: через високі двері ми зайшли до великої лункої зали, освітленої лампами у вигляді смолоскипів. Інтер’єр готелю було стилізовано під давньоашедгунський: стіни прикрашали старовинні гобелени, копії мечів та щитів, голови диких звірів та знамена.

До нас підійшло кілька служників, убраних у барвистий одяг, знову ж таки, відповідного фасону.

— Зараз вас відведуть у кімнати, — пояснив старий. — За годину у Великій залі розпочнеться вечеря, після неї всі будуть вільні. Я б радив раніше лягти спати, аби набратися сил для завтрашнього дня. Проте, панове, це — на ваш розсуд. Отже, зустрінемося за годину.

Він уклонився і вислизнув через невеличкі дверцята, розташовані поряд із червонясто-бурим гобеленом, на якому було зображено полювання. Стрімко мчать коні з хортами, наздоганяючи зацькованого оленя. Той відкинув на спину граційні роги і біжить з останніх сил, полишаючи на траві краплини крові. Над лопаткою у звіра стирчить стріла, ще одна нависла над ним, щось гукає молодий принц, періщачи жеребця дев’ятихвостовим канчуком; пронизливо гуде сурма загонщика, кружляють сполохані гамором птахи.

Гарно, хоча й надто жорстоко. Напевно, виготовили на замовлення власників готелю — навряд чи він зберігся б так добре, якби йому було кількасот років. Я не втримався і торкнувся рукою оленя: м’які шовковисті нитки нагадували звірячу шерсть. Я провів пальцями трохи вище, там, де виглядала стріла з чорно-червоним пір’ям. Тут нитки були жорсткіші і пружніші, наче я торкався не гобелена, а справжньої стріли.

Неголосне кахикання змусило мене озирнутися. Мої супутники вже рушили широкими сходами, що притулилися зсередини до стін вежі. З прибулих залишився лише я. Служник чекав, він був з тих молодих людей, чиє обличчя, побачивши, за мить забуваєш.

Ми піднялися на четвертий поверх. Біля масивних кам’яних дверей служник зупинився, видобув з кишені величезний ключ і почав повертати у замковій щілині. З гучним скреготом двері прочинилися.

Тут було тіснувато, але нічого іншого я, зізнатися, й не очікував. Низька стеля, мале вузьке віконце… У кімнаті стояло цілком сучасне ліжко, біля вікна — невеличкий столик і тумбочка, далі — шафа, стилізована під старовину. Зі стелі звисала трирогова люстра з плафонами у вигляді свічок, над ліжком — кований нічник. Служник пообіцяв прийти за годину, щоб відвести на вечерю, і пішов. Його кроки деякий час відлунювали, потім усе занурилося у тишу.

…Коли служник повернувся, я був, як-то кажуть, при повному параді. Ми спустилися на другий поверх, прочинилися високі парадні двері, помережані давньоашедгунськими ієрогліфами, і я опинився у Великій залі.

Якби не довгий прямокутний стіл, приміщення скидалося б на одне з відділень історичного музею. Втім, складалося враження, що «Вежа» — один великий музей. Тут, наприклад, розташовано ту його частину, в якій були зібрані експонати, так би мовити, кулінарно-сервірувального типу. Різьблені блюда з майстерно запеченою та засмаженою дичиною, різноманітні салати в стародавніх фігурних салатницях, старовинні вина в плетених суліях, ажурні тістечка та печиво… Деякі гості вже розмістилися за столом, там був і наш оповідач. Він порухом запросив мене сідати, і я сів, озираючись, наче захоплений хлопчак.

— Дивовижно, чи не так? — пролунав у мене над вухом чарівний голос.

Я повернувся, щоб подивитися на його володарку. Поруч сиділа невисока дівчина у вельми і вельми облягаючій червоній вечірній сукні. Дівчина розглядала мене та чекала на відповідь. Вона їхала сюди разом із нами, і я, звісно, звернув на неї увагу, але ми сиділи далеко одне від одного. Та й я був надто зайнятий

(думками про те, що мушу зробити)

передчуттям оповідей…

— Точно, — погодився я. — Таке відчуття, наче ми перенеслися років на чотириста у минуле.

Хм-м, банально. Міг би вигадати щось краще.

— Я не про те, — заперечила вона, пустотливо посміхнувшись. — Дивовижно, як можна так помилятися. Тут змішано декілька епох, розумієте? Ці меблі — і поряд гобелени, мечі, списи — усе з різних часів. Мабуть, на пересічних людей де справляє враження, але тим, хто на подібних речах більш-менш розуміється… — І махнула рукою, оголеною до принадливого плічка, а я подумав, що ось, несподівано для самого себе, виявився пересічною людиною. Прикро!

— То ви історик? — промимрив я, вдаючи супердетектива.

— Так, — підтвердила моя нова знайома. — Ось, приїхала, щоб на власні очі побачити те, що досліджую.