«Чужинець в Олондрії»

Чужинець в Олондрії (fb2) - Чужинець в Олондрії [ЛП] (пер. mirabel.lv) (Олондрія - 1) 1335K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - София Саматар

Софія Саматар

Чужинець в Олондрії

Присвята

Кіту

Мапа Олондрії

Книга перша

Вітер Чудес

Глава перша

Дитинство в Тіомі

Оскільки в Олондрії я був чужинцем, тож нічого не знав ані про пишноту її узбереж, ані про Бейн, Портове Місто, чиї вогні й кольори спливають в океан справжнім трояндовим водоспадом. Я й гадки не мав про усю неозорість торговищ прянощами у Бейні, де крамарі впадають у шал од пахощів, я ніколи не бачив оспівуваних поетами ранкових туманів понад зеленим Іллоуном; я ніколи не бачив жодної жінки з коштовним камінням у волоссі, ніколи не споглядав мідного блиску куполів і не стояв на меланхолійних берегах півдня, куди вітер надносить з моря смуток. Якщо зануритися вглиб Файяліту, Країни Вин, опиняєшся там, де ясність світла здатна зупинити серце: це те світло, що його місцеві мешканці звуть «диханням ангелів» і яке, кажуть, лікує серцеві недуги й хворі легені. Далі лежить Балінфейл, де у зимову пору люди носять каптури з білого біличого хутра, а літньої пори, подейкують, ходить богиня Любов і земля вкривається пелюстками мигдалевого квіту. Але я ще нічого про все це не знав. Я знав лише свій острів, де моя мама, змащуючи собі волосся при слабкому світлі свічки з ґнотом з висушеного очерету, лякала мене байками про Привида Без Нутрощів: буцімто коли він йде, у нього ляскають сандалі, бо має вивернуті назад стопи.

Я звуся Джевік. Походжу з блакитного й туманного села Тіом на заході острова Тінімавет, що належить до Чайних островів. Якщо небо дуже чисте, то з Тіома, з висоти скель, іноді можна побачити зелене узбережжя острова Джів; та коли дощить і все світло тоне у важких хмарах, наше село стає найсамотнішим у світі. Щоб дістатися до найближчого села Пітот, треба відбути триденну подорож віслюком, що ними послуговуються на островах; дорога до порту Дініволім на півночі займає щонайменше два тижні, ще й по виснажливій спеці. В Тіомі, на відкритій галявині, стоїть дім мого батька — велична споруда з жовтого каменю, з широким склепінчастим заїздом, прикрашеним ампельними рослинами, з пласким дахом та дев'ятьма кімнатами, схованими за віконницями. А неподалік, за селом, у ненастанно праній дощами долині, де брунатним віслюкам точаться сльози від виснаження, де квіти тануть і щезають од спеки, батько тримав просторий перцевий фільварок.

Той фільварок був джерелом батькового багатства і дозволяв йому утримувати чималий дім, зберігати своє становище у раді села й носити патерицю, прикрашену червоним барвником. Вологий і гострий дух, що линув од вкритих завісою туману перцевих кущів, пишних і зелених, свідчив про багатства; батько звик розтирати між пальцями сухі зеренця, аби надати пучкам запаху золота. Проте якщо він був заможним у звичному значенні слова, то в іншому сенсі був убогим: у нашому домі було лишень двійко дітей, і роки, що минули після мого народження, не давали надії на інших нащадків: нещастя, у якому зазвичай звинувачували слонячого бога. Матінка казала, що слонячий бог гнівається на батька, бо заздрить його багатому дому й родючим землям; але я знав, що в селі шепочуться, мовляв батько продав богові своїх ненароджених дітей. Я бачив, як люди, минаючи будинок, підштовхують одне одного ліктем і стиха гомонять: «Він заплатив за цей палац сімома немовлятами». Іноді наші робітники підспівували собі до роботи таку жорстоку пісеньку: «Земля тут повниться дрібними кісточками». Якою б не була причина, перша батькова дружина не понесла плоду жодного разу, тоді як друга дружина, моя мати, народила лише двох дітей: мого старшого брата Джома й мене. Оскільки перша дружина не мала дитини, то саме до неї ми завжди вживали звертання або як до Матері, або, на знак поваги, як до еті-донваті, «Дружини Мого Батька»; це саме вона супроводжувала нас на свята, церемонна й гордовита, із закрученим в два буклі над вухами чорним волоссям. Наша справжня мати жила в одній кімнаті з нами, і батько та його дружина називали її «Нянькою», а ми, діти, називали її просто на ім'я — те ім’я, яке вона почала носити ще дівчатком: Кіавет, що означає Голка. Вона була кругловида й гарненька, і не носила взуття. Її волосся вільно спадало на спину. Поночі вона розповідала нам небилиці, при тому змащувала собі волосся і лоскотала нас чайчиною пір'їною.

Батькова дружина залишила за собою обов'язок щоранку оглядати нас, перш ніж ми вирушали, щоб стати перед батькові очі. Вона пхала нам до вух і вуст свої нещадні пальці у пошуках недоліків, вкрай жорстко затягала паски наших штанців і пригладжувала нам волосся, зволожуючи його власною слиною. Її подовгасте лице було позначене виразом стримуваної люті, її тіло відгонило поразкою, вона дратувалася просто за звичкою, а її слина в нашому волоссі тхнула кислим, як дно збірника води. Лише одного разу я бачив її щасливою: коли стало зрозуміло, що Джом, мій лагідний, усміхнений старший брат, ніколи не стане справжнім чоловіком і проведе своє життя поміж помаранчевих дерев, імітуючи свист зябликів.

Мої перші спогади про зустрічі з батьком походять з часів того прикрого відкриття. Пройшовши осоружні обмацування розлюченої першої дружини, ми із Джомом, взявшись за руки, одягнені в однакові легкі штанці й короткі вишиті синім камізельки, мали йти у патіо, що повнилося пахощами. У затіненому деревами патіо панували прохолода; його простір заповнювали рослини у глиняних горщиках. Під стіною було влаштовано жолоб з водою, щоб напувати співочих пташок. Батько сидів у плетеному кріслі, простягши ноги вперед, і його задерті догори голі п'яти нагадували пару місячних дисків у повні.

Ми стали на коліна.

— Доброго ранку, батьку, котрого ми любимо з цілого нашого серця; ваші віддані діти вітають вас, — промимрив я.

— І з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, — проказав Джом, обмацуючи пасок на штанцях.

Батько мовчав. Ми почули, як стрімко тріпоче крилами пташка, сідаючи десь у тінистих деревах. Врешті він промовив своїм безбарвним важким голосом:

— Старший сину, твоє привітання неправильне.

— І ми його любимо, — додав Джом невпевнено. Він накручував собі один кінець паска на палець. Від нього, як завжди, пахло сном, масним волоссям і задавненою сечею.

Батько зітхнув. Крісло зарипіло під ним, коли він нахилявся вперед. Поблагословив нас, доторкнувшись до наших маківок, а це означало, що нам можна встати і дивитися на нього.

— Молодший сину, — тихо запитав він, — який сьогодні день? І які молитви будемо повторювати після заходу сонця?

— Сьогодні Тавіт, і це будуть молитви кукурудзяного борошна, пасифлори і нового місяця.

Батько зробив мені зауваження, аби я не говорив так швидко, бо люди подумають, що я нечесний; але я бачив, що він задоволений, і відчув, як серце сповнилося полегшенням — і за брата, й за себе. Він продовжив запитувати мене на різні теми: про вітри, атрибути богів, просту арифметику, мешканців островів і тонке мистецтво вирощування перцю. Я поводився впевнено, випростав плечі й намагався відповідати швидко, проте стримував своє нервове бажання вистрелювати слова, імітував повільну вимову батька, його суворий дух великого землевласника. Мого брата він більше ні про що не запитував. Джом стояв, облишений сам на себе, човгаючи сандалями по плитах, — лише іноді, коли в патіо опинялися голуби, він дуже тихенько промовляв:

— Оо-оох.

Нарешті батько знову нас поблагословив, і ми, взявшись за руки, втекли в задні кімнати; і в моїй пам’яті закарбувався вираз вузьких батькових очей: хитрий, цинічний і сповнений смутку.