«Усі птахи в небі (ЛП)»

Усі птахи в небі (ЛП) (fb2) - Усі птахи в небі (ЛП) 1398K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Чарли Джейн Андерс

Чарлі Джейн Андерс

Усі птахи в небі  

У грі життя та еволюції беруть участь три гравці: люди, природа і машини. Я твердо на стороні природи. Але природа, я підозрюю, знаходиться на стороні машин.

Джордж Дайсон, Дарвін серед машин

КНИГА ПЕРША

1

Коли Патриції було шість років, вона знайшла поранену пташку. Горобець лежав посеред розгорнутої купи мокрого червоного листя, між двома коренями, розмахуючи зламаним крилом. Пташка плакала і цвірінькала таким високим тоном і так тихо, що Патриція ледь могла її почути. Вона подивилася на горобця на оголеній темній смужці землі, і відчула його страх. Не просто страх, але й страждання, ніби пташка знала, що скоро помре. Патриція все ще не розуміла, як життя може вийти з якогось тіла назавжди, але вона могла сказати, що пташка бореться зі смертю з усіх сил, які у неї ще залишилися.

Патриція всім своїм серцем захотіла врятувати пташку. Це було тим поштовхом, який змусив її почути запитання, на яке не було задовільної відповіді і яке позначилося на всьому її подальшому житті.

Вона огорнула горобця сухим листям, дуже ніжно, і поклала у червоне відерце. Промені сонячного дня просвічували пластмасову стінку, купаючи пташку у червоному світлі, ніби вона була радіоактивною. Горобець все ще метушився, намагаючись злетіти з одним вцілілим крилом.

— Спокійно, — сказала Патриція птахові. — Ти зі мною. Ніхто тебе не скривдить.

Патриція бачила страждання тварин раніше. Її старша сестра, Роберта, любила ловити диких тваринок і бавитися з ними. Роберта клала жаб в іржавий механізм для кидання м'ячиків, який їм колись купила матір — щоб побачити, як далеко вони полетять. Але зараз був перший раз, коли Патриція подивилася на живу істоту, якій було боляче — і дійсно побачила біль у пташиному погляді, і захотіла, щоби пташка була під її захистом.

— Щось знайшла? — запитала Роберта, яка вилізла на дерево неподалік.

Обидві дівчини були блідими, з темно-коричневими волоссям, яке росло прямим, незалежно від того, що вони з ним робили, і з носами майже як кнопки. Але Патриція була природнішою, міцнішою дівчинкою з круглим обличчям, зеленими очима, а також вічними плямами трави на нерідко порваній одежі. Вона вже перетворилася на дівчинку, з якою інші дівчата не хотіли дружити, бо вона була занадто рухлива, з незрозумілими жартами, і плакала, коли дорослі, будь-хто (не тільки її батьки) відчитували її. Між тим у Роберти очі були карі, вона мала гостре підборіддя і абсолютно ідеальну поставу, коли просто сиділа, а не залазила в доросле крісло у чистому білому платті. Після обох дівчат їхні батьки сподівалися на хлопчика і заздалегідь вибирали йому ім'я. Після народження кожної дочки вони просто застрягали на тій назві, яка їм подобалася на даний момент.

— Я знайшла покаліченого горобця, — сказала Патриція. — Він не може літати, у нього зламане крило.

— Я йому допоможу, — сказала Роберта, і Патриція зрозуміла, що вона говорить про свою ракетку. — Неси його сюди. Я зроблю так, що він полетить далеко і високо.

— Ні! — Патриція заплющила очі, стривожившись. — Ти не можеш! Ти не смієш! — І тоді побігла, обережно, з червоним відром в одній руці. Вона могла почути, як її сестразлазила з дерева. Вона побігла швидше назад, до будинку.

Їхній будинок сто років тому був магазином спецій, і все ще пах корицею і куркумою, шафраном, часником і трохи потом. Ідеальний паркет із твердих порід дерева, по якому ходили відвідувачі з Індії, Китаю, з усього світу, приносячи все, що є гострого у світі. Коли Патриція заплющувала очі і глибоко вдихала, вона навіть могла уявити собі, як ці люди вивантажують дерев'яні викладені папером коробки з наклейками, з назвами таких міст, як Марракеш чи Бомбей. Її батьки прочитали журнальну статтю про відновлення колоніальних торговельних будинків, і тепер постійно кричали на дочок, щоб вони не пустували в приміщенні, і не подряпали будь-що з ідеальної дубової обстановки, аж поки на їх лобах не виступали жилки. Батьки Патриції були людьми такого сорту, які могли бути і добрими і злими майже в один і той же моменту часу.

Патриція зупинилася на невеличкій прогалині між кленами біля задніх дверей будинку.

— Гаразд, — сказала вона пташці. — Я візьму тебе додому. На горищі є стара клітка. Я знаю, де вона. Це хороша клітка, з гойдалкою. Я покладу тебе туди, і скажу батькам. Якщо з тобою щось станеться, я затримаю дихання, поки не впаду. Ти будеш в безпеці. Я обіцяю.

— Ні, — сказала пташка. — Будь ласка! Не замикай мене. Я хочу, щоб ти мене просто вбила.

— Але, — сказала Патриція, більше здивуючись з того, що пташка відмовляється від її захисту, ніж з того, що вона вміє говорити. — Я можу тримати тебе в безпеці. Я можу приносити тобі жучків, насіння, що завгодно.

— Неволя гірша за смерть для такого птаха, як я, — сказав горобець. — Слухайте, ви чуєте, як я розмовляю. Правильно? Це означає, що ви особливі. Як відьма! Або ще хтось. І це означає, що ви зобов'язані робити правильні поступки. Будь ласка.

— Ох. — Це було забагато для Патриції, щоб вона одразу могла зрозуміти. Вона присіла на великий і грубий корінь дерева з товстою корою, який був трохи вологим, і твердим як камінь. Вона могла почути, як Роберта відгортає кущі великою вилкоподібною палицею, перед наступним кроком, і вона хвилювалася про те, що трапиться, якщо Роберта почує їх розмову. — Але, — сказала Патриція тихіше, щоб Роберта не почула, — у тебе зламане крило, і мені потрібно піклуватися про тебе. Ти тут застрягла.

— Добре. — Птах здавалося, замислився на мить. — Ви не знаєте, як вилікувати зламане крило, чи не так? — Він підвів своє зламане крило. Спочатку воно здавалося сіро-коричневим, але, придивившись уважніше, вона могла бачити яскраві червоні та жовті смуги вздовж крил, молочно-біле черевце і темний, злегка колючий дзьоб.

— Ні. Я нічого такого не вмію. Вибачте!

— Гаразд. Ви могли просто посадити мене на дерево і сподіватися на краще, але тоді мене, ймовірно, з'їла би кішка, або я помер би з голоду. — Голова пташки лягла набік. — Або... я маю на увазі, є одна можливість.

— Яка? — Патриція подивилася на коліна, через дірку в її джинсовому комбінезоні, і подумала, що її колінна чашка була схожа на дивне яйце. — Яка? — Вона глянула на горобця у відрі, який, в свою чергу, вивчав її одним оком, ніби намагаючись вирішити, чи можна їй довіряти.

— Ну, — цвірінькнув він. — Я маю на увазі, ви можете віднести мене до Парламенту птахів. Вони можуть зафіксувати крило, без проблем. І якщо ви будете чаклункою, то ви все-таки повинні зустрітися з ними. Вони найрозумніші птахи в окрузі. Вони завжди зустрічаються нанайвеличнішому дереві у лісі. Більшості з них уже більше п'яти років.

— Я старша, — сказала Патриція. — Мені майже сім, через чотири місяці. Чи п'ять. — Вона почула, як Роберта наближається, тому схопила відро і побігла у ліс.

Горобець, чиє ім'я промовлялося Дірппдірппйепалонг, або Дірпп, якщо коротко, намагався вказати Патриції шлях до Парламенту птахів, як тільки міг, але з дна відра він не міг бачити, куди вона прямує. І його описи орієнтирів для вибору напрямку не мали сенсу для Патриції. Це нагадало їй одне з тренувань у школі, яке вона безнадійно провалила, оскільки її єдиної подружки Кеті не було поряд. Зрештою Патриція підняла Дірппа на долоні, і він заскочив їй на плече.

Сонце зайшло. Ліс був настільки щільним, що Патриція ледве могла бачити Місяць, і вона вже кілька разів падала,порізавши руки і коліна і забруднивши нову одежу. Дірпп так міцно вхопився за наплічник її нового комбінезону, що його кігті майже торкалися її шкіри. Він все менше і менше був впевнений у тому, куди вони йдуть, хоча повторював, що Велике Дерево буде поруч з якимось потічком, або, можливо, полем. Він точно знав, що це дуже товсте дерево, відокремлене від інших дерев, і якщо ви подивитеся на нього з певного напрямку, то дві великі гілки Парламентського Дерева будуть виглядати як крила. Також він міг би легко вказати напрямок за положенням сонця. Якби сонце ще світило.

— Ми заблукали в лісі, — сказала Патриція тремтячим голосом. — Мене, мабуть, з'їсть ведмідь.

— Я не думаю, що в цьому лісі є ведмеді, — сказав Дірпп. — І якщо хтось на нас нападе, ти можеш спробувати порозмовляти з ним.