«Персі Джексон та Викрадач Блискавок»

Персі Джексон та Викрадач Блискавок (fb2) - Персі Джексон та Викрадач Блискавок (пер. Игорь Бондарь-Терещенко (ИТБ)) (Персі Джексон та Олімпійці - 1) 1030K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Рик Риордан

Рік Ріордан

ПЕРСІ ДЖЕКСОН ТА ВИКРАДАЧ БЛИСКАВОК

Хейлі, який вперше почув цю історію

Глава перша

РАПТОВЕ ЗНИКНЕННЯ МАТЕМАТИЧКИ

Слухай, я не хотів бути напівкровкою.

Якщо ти взявся читати цю книжку через те, що вирішив, ніби сам напівкровка, то ось тобі моя порада: закрий її, і негайно. Повір усьому, що набрешуть тобі мамуся з татком щодо твого народження, і живи спокійно.

Бути напівкровним небезпечно. Жахливо. Думка про те, що ти такий, убиває, це боляче й гидко.

Якщо ти звичайний хлопець і читаєш усе це тому, що переконаний, нібито це вигадки, — чудово. Читай собі далі. Заздрю твоїй вірі в те, що в житті нічого такого не буває.

Але якщо ти впізнаєш себе на цих сторінках, якщо хоча б щось тебе зачепить за живе, — одразу ж кидай читати. Ти можеш виявитися одним із нас. А щойно ти зрозумієш це, вони рано чи пізно також це відчують і прийдуть по тебе.

І не кажи, що я тебе не попереджав.

Звати мене Персі Джексон.

Мені дванадцять. Ще кілька місяців тому я ходив до приватної школи-інтернату Йєнсі для важких підлітків штату Нью-Йорк.

Себто я важкий підліток?

Що ж, можна й так сказати.

Я міг би почати з будь-якого моменту мого короткого, жалюгідного життя, щоб підтвердити це, але минулого травня все справді пішло шкереберть. Отже, наш шостий клас поїхав на екскурсію до Манхеттену — двадцять вісім дефективних підлітків і двоє вчителів у жовтому шкільному автобусі, який віз нас до музею мистецтв Метрополітен подивитися на всякі давньоримські та давньогрецькі штуковини.

Розумію — схоже на справжню муку. Більшість екскурсій до Йєнсі такими й були.

Але цього разу екскурсію вів наш латиніст містер Бранер, тому я ще на щось сподівався.

Містер Бранер був одним із тих одинаків середнього віку, що роз’їжджають в інвалідних кріслах із моторчиком. Волосся у нього ріденьке, борода нечесана, і від старого твідового піджака завжди тхне чимось на кшталт кави. Крутим його, звичайно, не назвеш, але він розповідав нам різні історії, жартував і дозволяв бігати наввипередки по класу. До того ж, він мав чудову колекцію римських обладунків і зброї, через що був єдиним вчителем, на чиїх уроках мене не хилило на сон.

Я сподівався, що екскурсія вийде непогана. Принаймні — що хоч раз, як виняток, я нікуди не вляпаюсь.

Але я, друзяко, помилявся.

Розумієш, саме на екскурсіях зі мною трапляються всілякі дурниці. Взяти хоча б п’ятий клас, коли ми їздили оглядати поле бою при Саратозі і я мав халепу з гарматою повстанців. Я й не збирався поціляти у шкільний автобус, але мене все одно виперли зі школи. А ще раніше, у четвертому класі, коли нас возили фотографуватися на тлі найбільшого у світі басейну для акул, я натиснув на якийсь важіль, і всьому нашому класу довелося скупатися. А ще раніше… Утім, гадаю, ти мене зрозумів.

Під час цієї екскурсії я вирішив поводитися чемно.

По дорозі до міста я сварився з Ненсі Бобофіт — веснянкуватим, рудоволосим дівчиськом із схильністю до клептоманії, яка кидала в потилицю моєму кращому другові Гроверу шматки сандвіча з арахісовим маслом і кетчупом.

Гровер взагалі був легкою мішенню. Будучи тюхтієм, він завжди рюмсав, коли щось у нього не виходило. Схоже, він просидів в одному класі кілька років, тому що обличчя у нього було всипане прищами, а на підборідді кучерявилась ріденька борідка. Крім того, Гровер був інвалідом. Він мав довідку, згідно з якою до кінця життя звільнявся від фізкультури через якусь там хворобу м’язів на ногах. Ходив він кумедно, ніби кожен крок завдавав йому страшенного болю, але це тільки про людське око. Варто було бачити, як він щодуху мчить до кафетерію, коли там печуть енчіладу^[1].

Отже, Ненсі Бобофіт кидала шматочки сандвіча, які застрягали в каштанових кучерях Гровера, знаючи, що я нічого не зможу їй зробити, оскільки й без того під наглядом. Директор погрожував, що я вилечу геть, якщо під час цієї екскурсії трапиться якась халепа, виникнуть непередбачувані труднощі або я хоч трохи набешкетую.

— Я її приб’ю, — пробурмотів я.

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти мене Гровер. — Мені подобається арахісове масло.

Він ухилився від чергової порції ланчу Ненсі.

— Так, ну все. — Я став уже підводитись із місця, але Гровер силоміць посадив мене назад.

— Ти й без того вже маєш випробувальний термін, — нагадав він мені. — Сам знаєш, на кого все звалять, якщо раптом щось трапиться.

Озираючись назад, я шкодую, що не прибив Ненсі Бобофіт ще тоді. Навіть якби мене вигнали зі школи, це вже не мало значення, оскільки невдовзі я вскочив у таку халепу, що решта всього порівняно з нею — просто дурниці.

Екскурсію музеєм вів містер Бранер. Він їхав попереду в інвалідному візку, ведучи нас крізь величезні галереї, в яких відлунювали наші кроки, повз мармурові статуї і засклені вітрини, повнісінькі різноманітного посуду з глини.

У мене промайнула думка, що всьому цьому краму близько двох-трьох тисяч років.

Нарешті містер Бранер зібрав нас довкола тринадцятифутової колони з величезним сфінксом угорі, і став розповідати, що це був надгробок, або стела, на могилі дівчинки приблизно нашого віку. Я намагався слухати, про що він каже, о скільки це було цікаво, але всі довкола теревенили, і кожного разу, коли я просив їх замовкнути, вчителька, яка нас супроводжувала, місіс Додз, люто на мене позирала.

Місіс Додз була якоюсь дрібнотою, вчителькою математики з Джорджії, яка навіть у п’ятдесят носила чорну шкірянку. Вигляд у неї був відповідний: здавалося, що вона може в’їхати на своєму «харлеї» просто на шкільний ґанок. Вона з’явилася в Йєнсі з півроку тому, коли у нашого колишнього математика стався нервовий розлад.

Від першого ж дня місіс Додз полюбила Ненсі Бобофіт, а мене вважала за диявольського виродка. Вона тицяла в мене своїм скоцюрбленим пальцем і лагідно казала: «Отже, дорогенький», і мені ставало ясно, що знову доведеться місяць залишатися в школі після уроків.

Якось одного разу, коли вона до півночі ставила мені завальні запитання з якогось давнього підручника з математики, я сказав Гроверу, що, по-моєму, місіс Додз — не людина. Він подивився на мене абсолютно серйозно й відповів: «Ти цілком правий».

Містер Бранер продовжував розповідати про грецькі надгробки і пам’ятки мистецтва.

Скінчилося все тим, що Ненсі Бобофіт пожартувала з приводу голого хлопчака на стелі, а я, обернувшись до неї, визвірився:

— Може, ти все-таки, замовкнеш?

І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.

Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.

— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.

— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.

— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.

Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.

— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.

— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…

— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…

— Божеством? — перепитав містер Бранер.

— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…

— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.

— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.

Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.