«Чужий у Міфгороді»

Чужий у Міфгороді (fb2) - Чужий у Міфгороді 71K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Казимирович Венгловский

Володимир Венгловський

Чужий у Міфгороді

— Людино, зустрічай, чорт прийшов! — вигукнув Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.

Я злегка сторопів — Марк, котрий зазвичай ходив у костюмах, тепер красувався у білій футболці з написом на грудях: «Ветеран розумової праці», а на голові мав чорного капелюха. У його руках заклично дзенькала строката господарська сумка.

— З глузду з'їхав? — поцікавився я, замикаючи за гостем двері.

— Повністю.

— А це що? — помацав я футболку.

— Львівський сувенір, — посміхнувся Марко. — Їздив на екскурсію до того, як усе тут нає-е-е…вернулося.

— Марку! — розсміявся я. — При дітях у школі ти теж так висловлювався?

— А що діти? Вони більше нас знають. Сашко, на душі у мене сьогодні щось неспокійно. Зайвим себе відчуваю у Міфгороді. Чужим.

Від нього тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник — і коли він лише встиг? А головне, чим?

Марк підійшов до вікна. Крізь запорошене скло виблискувало сонце. Підвіконням проскакав рудий Злидень, життєрадісно прокричав «цвіньк-цвіріньк», мабуть, згадавши пернате минуле й злетів униз.

— Знаєш, Сашко, досі я вважав це місто своїм, а тепер…

— Дурниці! — перебив я. — Дрібниці й дурниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Чужий тут я, а не ти. Ти ж тепер чорт у Міфічній Реальності… Як ти сказав? У Міфгороді?

— Вчора ми вирішили перейменувати місто. Неофіційно поки що.

— «Ми», — невесело сказав я. — А людину не покликали…

— Вибач.

У дворі, під занедбаним бігбордом хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. Немов футбольний знавець, на бігборді вмостився Гайворон з надітим на дзьоба пенсне.

— Страшно мені, Сашко. Гірше, ніж в Афгані. Я-бо, може, й не чужий. Але ти ж, як був людиною, так і залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?

Марк урочисто дістав з сумки пляшку «Оковитої на бруньках».

— Природною-бо смертію — ніхто. Усі протиприродно й надто рано, — виголосив він.

— Де взяв?! — здивувався я.

— Раритет! Можна сказати, артефакт минулої реальності.

— З якої нагоди?

— Да ти шо?! День десантника! — Марк зняв капелюха, блиснувши лисиною, й натяг на голову вицвілий блакитний берет.

— А-а-а! Тоді додамо ще давніші знахідки! — Я поліз до тітчиного буфету — діставати грановані склянки.

— Три? — підняв бров Марк. — Відчував же, що ти не сам!

До вітальні зайшов капітан десантних та дуже озброєних військ Матвєєв.

— Здрастуйте, — привітав він нового гостя.

— Здоров-був, десантуро! — Марк зняв берета та жартівливо вклонився, демонструючи маленькі ріжки. — Вип'ємо?

— Дякую, але на службі — ні-ні, - й Матвєєв по черзі потиснув нам руки.

Мою долоню капітан стиснув сильніше, ніж було потрібно.

— Гадаю, ми домовились? — запитав він, та, не чекаючи на відповідь, пішов.

— Чого хотіла ця неказкова істота? — поцікавився Марк, ледь зачинилися двері.

— Хто його зна… Сам ніяк не збагну… Провадить зі мною інтелектуальні розмови.

— Вже усе розбовкав?! — гримнув Марк.

— Аж ніяк. Щоб розбовкати — треба знати. А що я знаю?..

— Ну, ясно — таємниці, секрети і все таке, — погодився Марк — Давай, вже вип'ємо.

По підлозі заcтукотів чортячий хвіст, що вислизнув з-під пояса мого друга. Хвіст із дбайливо зачесаною китичкою та блакитним бантиком на кінці.

* * *

Усе почалося з місяць тому. Прокинувшись одного ранку, місто та його мешканці виявили, що вони зовсім не те, ким і чим були вчора. Їх заполонила Міфічна Реальність.

Комп'ютера не ввімкнути, хоча струм б'ється. Мобільниками теж можна цвяхи забивати — покриття наче корова язиком злизала.

«Все через мене, дядьку Сашо, — прошепотів мені якось сусідський Олежик. — Я дуже-дуже бажав опинитися в казці». Нічого собі казочка! Веселішої не вигадати.

От тільки менталітет не змінився — працювати ніхто не хоче. Траву й ту не скосять. Онде, все подвір'я заросло, просто поле чудес якесь. Сусідка знизу — Русалка Польова, гасає двором серед колосистої зелені. А на горищі ночами, щось дрібне шур-шур-шур, шкряб-шкряб-шкряб. То й намагаюся більше вдома сидіти — так спокійніше.

Сусід із п'ятого поверху — відьмак. Кум Микола — упир.

А найкращий друг, Марк Райхер — чорт.

Один я людиною залишився. Й запаси спиртного скінчилися.

— Це все підступи інопланетян! — повідомив «по секрету» кум-упир. — Сам бачив: летюча тарілка над містом кружляла, блимала серед ночі зеленими вогнями.

Тарілка, чи не тарілка, але нагнали військових, а потім ще вчених — стало непереливки. Тепер місто оточено блок-постами, а нелюдь живе за колючим дротом — не вирвешся. Бояться нас, як мій рогато-хвостатий друг Марк — ладану.

— Кажуть, по всьому світу зони стародавніх міфів з'являються, — сказав якось увечері злий і тверезий Райхер. — В індіанців кетцалькоатлі літають, у греків — кентаври гарцюють, у Японії — каппи плавають і ці, як їх… із носами… — Він зобразив, якої довжини має бути ніс. — А! Тенгу!

— Звідки знаєш? — поцікавився я.

— Та так, чутки світом мандрують, — недбало махнув хвостом Марк. — Кажуть, що міфозони виникають, а через деякий час щезають разом зі всіма зміненими. От залишимось ми тут — і баста! Зникнемо! Тікати треба.

Він подивився у вікно та раптом схопив мене за руку:

— Ой, не можу! Тримай!

— Що?! Що сталося?!

— Місяць! Не можу дивитися — вкрасти хочу!

— Ти ж літати не вмієш, — здивувався я.

— Хто сказав? Може, й умію. Не пробував іще. Знаєш, я все більше відчуваю себе цією парнокопитною худобиною, а не людиною.

А ще Марк зізнався, що прив'язується до ліжка, щоб не полетіти уві сні.

— У всьому винні археологи! — заявив він. — Пам'ятаєш, як вони рилися поблизу міста? От і витягли якусь чортівню.

— Еге ж. А в усіх інших міфомісцях — теж археологи?

— Не подумав, — зізнався Марк. — Слухай, а, може, немає ніяких інших, крім нашого, га? То я вигадав просто?

— Це ти можеш, — зітхнув я.

Як мені казав той вояка Матвєєв?

— Поряд із нами є цілий світ, створений протягом тисячоліть людською уявою. У ньому існують вигадані міфи, та втілюються у життя мрії. Ваше місто попало під його вплив на дійсність. Змінену Реальність потрібно вивчати. Пам'ятаєте слова Мічуріна? Узяти дари природи — наше завдання. А ви — «свободу!» «Вільне переміщення!» Ви ж тепер нелюди! Ви — змінені, потенційна небезпека для всього людства.

— Але я — людина, — сказав я капітану.

— Ви були тут, коли все трапилось! Хто його зна, який жарт захоче зіграти з вами Змінена Реальність?

Ось так — ні з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концтаборі живу — навколо варта з кулеметами. А по ночах під вікнами колобродять русалки та відьмаки-сусіди із чортами-друзями…

Життя вдалося.

* * *

— Ти людина, — прошелестіла русалка.

— Знаю, — відповів я.

— Ти не наш, — просичав відьмак.

— Еге ж, — кивнув я.

— Забирайся геть! Іди до своїх.

— Я вже вдома…

* * *

Не встиг Матвєєв вийти, як на дворі почулися вигуки Польової Русалки.

— Залоскотати хоче, — повідомив Марк.

— А в тебе як виходить сюди добиратися?

— Я їй не подобаюся, — зітхнув мій друг. — Ет, ніякого особистого життя.

Він підняв до очей майже порожню пляшку, прискіпливо роздивився залишки горілки на самому денці, затим перехилив та підставив рота.

Гайворон перевірив час, кинувши погляд на міську вежу з годинником, піднявся і важко полетів у бік околиці. На дорогу вийшов вовкулака із плакатом: «НІ ВТРУЧАННЮ АРМІЇ. СВОБОДУ МІФІЧНОМУ МІСТУ!»