«Принцеса і королева, або Чорні та Зелені»

Принцеса і королева

Принцеса і королева, або Чорні та зелені

Розвідка про причини, походження, битви та підступи вельми скорботного кровопролиття, знаного нині як «Танок драконів».

Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду.

Передмова

«Танок драконів» — таке барвисте ім’я носить жорстокий, убивчий розбрат, що точився між двома непримиренними гілками дому Таргарієн у роки зі 129-го до 131-го по Аегоновому завоюванні (А.З.) за оволодіння Залізним Троном Вестеросу. Непристойне блюзнірство ввижається нам у тому, що темні, свавільні та криваві діяння тих лихих часів названі «танком». Вірогідно, і саме слівце «танок» пішло гуляти світом з легкої руки якогось віршомаза. Сама за себе проказувала б назва «Нищення драконів», та час і звичай вже врізав у літописи кривавими літерами інші, недоречно грайливі, слова, тож і нам тепер мимоволі доведеться танцювати з усіма під ту саму музику.

По смерті короля Візериса I Таргарієна лишилося двоє головних пошукачів Залізного Трону: донька Раеніра, єдине живе дитя від першого шлюбу короля, та Аегон, старший син від його другої дружини. Посеред безладу і різанини, викликаних їхніми чварами, не забарилися заявити про себе інші самозвані королі — вони вигулькували, наче мартопляси з-за лаштунків, на якісь два тижні чи поворот місяця, а тоді гинули так само миттєво, як з’явилися.

Злішого розбрату, ніж «Танок драконів», королівства Семицарства доти ще не знали. Люди усіх станів — вельможне панство, лицарство і простолюддя — розкололися на два табори і заходилися завзято нищити один одного. Розділився у собі навіть дім Таргарієн — адже до міжусобної борви стали родичі й діти кожного з шукачів престолу. Безліч війська згинуло у лютих битвах на суходолі, на морі теж пролилося чимало крові… та найнесамовитіші сутички сталися у повітрі, де одні дракони нівечили інших зубами, пазурами і вогняним подихом. Чи не охочіше, ніж до вогню і заліза, поборники сторін вдавалися до лукавства і брехні, облуди і отрути, а відтак чимало таємних змов і підлих зрад скоїлося під тінню мурів, на сходах башт, у палатах князівських рад і у дворищах замків.

За два роки чвар неймовірно тяжку данину мусили заплатити навіть найвельможніші роди Вестеросу, не кажучи вже про їхніх значкових підданих, лицарів та посполитих. Самі Таргарієни, хоч і втримали свій рід на престолі, та по закінченні війни вельми підупали силою, а число останніх у світі драконів мало не зійшло нанівець.

I. Король-Берег

Незгода у вінценосному сімействі здавна тліла десь на глибині, але неприхована ворожнеча спалахнула на третій день третього місяця року 129-го по А.З., коли хворий, прикутий до ліжка у Червоному Дитинці Король-Берега король Візерис I Таргарієн заплющив очі перепочити і помер, не прокинувшись віді сну. Тіло його було знайдене слугою при королівській опочивальні в годину кажана, коли король мав звичку випивати кухоль трав’яного узвару. Челядин прожогом кинувся повідомити сумну звістку королеві Алісенті, чиї покої розташувалися на поверх нижче від королівських — і нікому, окрім неї, щоб не здіймати загального галасу. На смерть короля чекали вже давно, тому королева Алісента зі своїми прибічниками, яких при дворі та в державі кликали «зеленими», заздалегідь навчила усю сторожу і челядь Візериса, що їм робити, коли сумний день нарешті настане.

(Примітка: У 111-му році по А.З., на п’яту річницю шлюбу короля з королевою Алісентою, в Король-Березі вчинили великий турнір. На бенкеті, що відзначав його початок, королева мала на собі зелену сукню, а принцеса пишно вбралася у кольори Таргарієнів — чорний та червоний — і справила у них неабияке враження. Лихоманка протистояння охопила усіх присутніх; відтоді виник звичай величати прибічників королеви «зеленими», а почет принцеси — «чорними». На турнірному полі «чорні» спочатку зазнавали самих поразок, доки пан Крістон Колій, маючи на собі знак прихильності принцеси Раеніри, не вибив з сідла усіх поборників королеви, серед яких були і двоє її братів у перших та наймолодший рідний брат, пан Гвейн Вишестраж.)

Королева Алісента хутко поспішила до опочивальні короля у супроводі пана Крістона Колія, Регіментаря Королегвардії. Щойно вони упевнилися у смерті Візериса, як її милість наказала замкнути опочивальню, докласти до неї королівську печатку і поставити сторожу. Челядина, що знайшов тіло короля, теж замкнули, щоб він не розповсюдив новину передчасно. Пан Крістон повернувся до Башти Білого Меча і надіслав братчиків Королегвардії по радників малої ради короля. Настала година сови.

За тодішніх часів так само, як і нині, присяжне братство Королегвардії складалося з семи лицарів, непохитно вірних і уславлених вояцьким умінням. Вони складали священні обітниці віддати своє життя до останньої краплі на захист особи короля та його кревних родичів. У ніч смерті Візериса в Король-Березі перебувало лише п’ятеро братчиків білого корзна: сам пан Крістон, пан Арик Каргил, пан Рікард Терен, пан Стефон Морочник та пан Віліс Пагір. Пан Ерик Каргил (близнюк пана Арика) і пан Лорент Марбранд, що знаходилися з принцесою Раенірою на Дракон-Камені, про смерть короля нічого не відали і безтурботно спочивали тієї ночі, коли їхні брати по зброї поспіхом піднімали радників з ліжок.

У покоях королеви просто під опочивальнею, де вистигало тіло її ясновельможного чоловіка, зібралося таке товариство:

— її власний батько, пан Отто Вишестраж, Правиця Короля;

— пан Крістон Колій, Регіментар Королегвардії;

— великий маестер Орвил;

— князь Лиман Чмелик, вісімдесятирічний коронний підскарбій;

— пан Тайлан Ланістер, коронний корабельник, брат князя Кастерлі-на-Скелі;

— князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога, господар на Гаренголі, коронний шепотинник;

— князь Яспер Вильд на прізвисько Залізне Берло, коронний правник.

На початку наради великий маестер Орвил нагадав, які обряди за звичаєм та законом мусять супроводжувати смерть короля:

— До двору для здійснення належних відправ та піднесення молитов про душу його милості слід прикликати септона Євстахія. До принцеси Раеніри на Дракон-Камінь має негайно вилетіти крук зі звісткою про смерть її батька. Можливо, їхня милість пані королева зізволять написати листа власноруч, щоб пом’якшити тяжкий удар словами співчуття? Але найперше треба наказати, як ведеться здавна, щоб про смерть короля оголосили калатанням дзвонів. І звісно, ми мусимо почати приготування до вінчання королеви Раеніри на царство…

Але пан Отто Вишестраж зненацька обірвав маестра.

— Усе це зачекає, — оголосив він, — доки ми не вирішимо, хто успадкує престол.

Як Правиця, він єдиний міг говорити голосом короля і сидіти на Залізному Троні за його відсутності. Візерис дав йому до рук владу над усім Семицарством, і пан Отто мав лишатися при ній, «доки не увінчають короною нашого нового короля».

— Ні, доки не увінчають нашу нову королеву! — різко заперечив князь Чмелик.

— Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Трон мусить перейти до старшого законного сина його милості.

Розпочалася суперечка, і тривала вона мало не до світанку. Князь Чмелик рішуче стояв за принцесу Раеніру. Старий підскарбій, який служив королю Візерису усі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на потуги королеви Алісенти та її «зелених», і що багато сотень вельмож та лицарів вже склали принцесі присягу на вірність у 105-му році по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права.

Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих.

— Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, то сам я був дитиною, і присяги тієї не складав.

Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно нього усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка.

Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон.

— Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Трон, то правити над нами насправді буде її чоловік — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі й сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі.

Королева Алісента відгукнулася луною: