«Зерно правди»

Анджей Сапковський

Зерно правди

І

Увагу відьмака привернули чорні цятки на ясному, позначеному пасмами імли небі. Було їх багато. Птахи кружляли, виписуючи вільні, спокійні кола, потім раптом знижувались і відразу ж знову здіймались угору, махаючи крилами.

Відьмак довго стежив за ними, визначаючи відстань до них і час, потрібний на її подолання з поправкою на пересічений терен, глибину і напрямок яру, через який, як він підозрював, доведеться перебиратись. Зрештою він розстібнув плаща і на дві дірки вкоротив шкіряний пасок, що навскіс перетинав груди. Над правим плечем з’явився ефес і руків’я меча, що висів за спиною.

— Зробимо гак, Рибко, — сказав відьмак, звертаючись до кобили, — з’їдемо з тракту. Пташиська ці, як мені здається, кружляють там не без причини.

Кобила, ясна річ, не відповіла, але рушила з місця, послушна голосові хазяїна.

— Хто знає, може, то якась звичайна падлина, мертвий лось, наприклад, а може, й не лось. Хто знає?

Яр був якраз там, де він гадав. Кілька хвилин відьмак придивлявся з гори до верхівок дерев, які густо розрослися в розпадку, але схили яру були положисті, а дно сухе, без тернини і повалених, трухлих стовбурів. Яр він подолав легко. На тім боці простягався березовий гайок, а відразу за ним велика галявина — вересові зарості й вітролом, де переплетені гілки та коріння тяглися догори, ніби мацаки.

Птахи, сполохані появою вершника, злетіли вище, закрякали люто, обурено, хрипко. Першого трупа Геральт побачив одразу ж — білий вовняний кожушок і матова блакить сукні вирізнялися на тлі пожовклих кущів звіробою. Другого трупа не бачив, але знав, де він лежить, зауваживши трьох вовків, які, сидячи, спокійно дивились на вершника. Кобила пирхнула, і вовки, як по команді, безшелесно, не поспішаючи, потрюхикали в ліс, час від часу обертаючи на прибульця свої трикутні голови. Геральт зіскочив з коня.