«Пентакль: Збірка»

Закінчивши сеанс, Симург устав із кушетки. Підійшов до вікна, злегка зігнувши коліна, присів. Смішно розчепірив руки і заплющив очі. Цій дивацькій процедурі він нібито навчився в якогось лами з Тибету, п’яниці і святого. Брехав, мабуть. Ганна Миколаївна спостерігала за ним, соромлячись своєї дитячої закоханості. Потрапити в інтернатуру до Симурга було для неї божевільним таланом, подарунком долі, якого молоденька «тьотя доктор» ніяк не заслужила. Про цю людину розповідали легенди й анекдоти. Він працював без шолома: початкуючі психо-помпи записувалися в чергу на бліц-тести, сподіваючись, що комісія дозволить і їм виходити на контакт без адаптерів — голова потім розколювалася від болю, а голова комісії механічно підписував відмову за відмовою. Ну і, нарешті, Симург був учнем Діда Мазая.

Улюбленим учнем.

Того самого Діда, чиє погруддя стояло біля воріт інтернату.

Ганна Миколаївна підійшла ззаду, легенько торкнула пальцями скроні Симурга. Намагаючись, щоб жест був діловитим, у рамках звичайної процедури зчитування. Як завжди, нічого не вийшло. І як завжди, Симург залишився доброзичливо-байдужим, допомагаючи «вийти на стежку».

— Я дуже стомився, Ганночко, — щасливо сказав він. — Дуже.

— Вам час у відпустку, Дмитре Ільхановичу.

Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути. Зчитування йшло легко, але результати!.. Базова корекція за шість тижнів?!

— Обов’язково, Ганночко. Доведу цих архарівців і поїду в Крим. Дикуном. У самий розпал сезону. Зніму сарай у Судаку і буду робити дурниці. Згорю на пляжі, густо вимажуся кефіром… піднімуся в Генуезьку фортецю, на Алчак…

— Обманюєте… Нікуди ви не поїдете.

— Ганночко, ображаєте! Пальці тримайте нижче, на ямочках, так вам буде зручніше. І не бійтеся дихати мені в потилицю. У моєму поважному віці це входить у число маленьких радощів, що ще залишилися старому мізантропу.

У його віці… Ганна Миколаївна відступила назад, дотепер не вірячи результатам. Жодного убивства на другий місяць корекції. Жодного. Навіть поранених не було.

— Ви теж помітили? Ах, архарівці, ах, молодці… Пам’ятаєте перші три сеанси?

Ще б вона їх не пам’ятала! Після зчитування її нудило. Ні, вона знала, як рятують світ ці нещасні, озлоблені на всіх діти, знала з підручників, з лекцій, з лабораторних робіт, але коли пацієнти вдень бігають навперегони під твоїм вікном, сміючись, а потім сеанс — і кров, кров, смерть… Помста за заподіяне зло — проклятий, безумовний рефлекс. Ганна Миколаївна ненавиділа формулювання: «інтернат для дітей, що постраждали від насильства». Їй більше подобався жарт Діда Мазая: «Човен для зайців».

І ще їй подобався Симург.

— Вам треба у відпустку, Дмитре Ільхановичу, — повторила вона. — Ви стомилися. Архарівців я доведу сама, якщо дозволите. Тут залишилося усього нічого. Я дотепер не розумію, як ви це витримуєте. З вашою інтенсивністю контакту… Ви цьому училися в Діда? Тобто я хотіла сказати: в академіка Речицького?

Симург випростався. З хрускотом потягнувся.

— Учився? Ганночко, мила, я лікувався у Діда. Близько року. Мені тоді було… е-е-е… мало мені було. Дуже мало. Дімка Симург, відчайдух… У мене світ рятувався такою кров’ю, такою оглушливою помстою всім і всьому, що архарівці — ангели в порівнянні зі мною, грішним. Хіба що ця Ленка… З нею довелося повозитися. Важко мені з жінками, Ганночко. Донині важко.

Що він мав на увазі, Ганна Миколаївна не зрозуміла.

У вікно влетів волохатий нічний метелик і став кружлятися під лампою.

* * *

— …Підйом!

Уставати не хочеться. Очі злипаються. Чому я там завжди просинаюся відразу, а тут — ні? Чому там я дорослий, а тут… Нічого, тут я теж виросту! І тоді…

Ще місяць тому я знав, що тоді. Знав так, що в животі усе злипалося від ненависті. А зараз я знаю зовсім інакше.

— Уставай, Сірий. Сніданок проспиш.

Бреду до вмивальні. Вода, як завжди, буде крижана і занадто мокра. Добре. Взагалі тут непогано. Це я просто сонний. Якби ще не змушували вставати так рано. І якби не доводилося їсти на сніданок цю манну кашу! І нехай частіше дають пограти на комп’ютері. А уколи — дурниця. Я уколів не боюся. Тим більше, що їх з минулого тижня скасували. Тільки Ленку колють і таблетки дають. Одну жовтеньку раз у три дні, на ніч.

Зараз літо, занять немає. Після сніданку ми підемо будувати фортецю. А після обіду будемо її штурмувати. І книжки тут усякі в бібліотеці. Виявляється, книжки, буває, читати цікавіше, ніж грати на компі. Там за тебе вже все намальовано, а тут читаєш, і сам малюєш. Уявляєш. Але не так, як Ленка уявляє, а по-іншому. Ленка так не вміє. Вона книжки рідко читає.

Але рятувати світ цікавіше за все!

Ми — гарна команда. Зіграна. А ще нам таланить. Так Симург сказав. Він сказав: «Вам дуже, дуже таланить!» Я всі наші завдання пам’ятаю. Там майже все забуваєш, а тут одразу згадуєш. Головне, нікому з дорослих не розповідати про Симурга з його завданнями. Навіть Ганночці, хоча їй дуже хочеться розповісти. Вона добра. Але дурна, як усі дорослі. Вирішить ще, що у нас дах поїхав… Я, якщо чесно, спочатку теж так думав. Навіть злякався трохи. А потім з нашими поговорив — з Жориком, Вась-Васем, Ленкою. Вони кажуть — з ними те ж саме. От скажіть, хіба так буває, щоб у чотирьох людей одразу однаково дах поїхав? Виходить, з нами усе в порядку. Нас Симург кудись переносить, поки ми спимо, і ми там по-справжньому рятуємо світ! Можете не вірити, але це все не вигадки. І не глюки. Тому що ми — дійсна команда. Рятувальники, а ніякі не психи.

Коли я з умивальної виходив — ну, з нашої, хлоп’ячої, звичайно, — з дівчачої Ленка саме вийшла. Підморгнула мені. І я їй теж. Ми з нею вчора знову цілувалися. Забралися в кущі, сидимо, дивимося одне на одного. В обох — усмішки до вух. Жорик знає, але він не ображається. Він сам з Надькою і з Вікою вже цілувався. І Ленка теж не ревнива. Треба буде навчити її книжки читати.

Після сніданку будемо фортецю будувати… А, так, я вже говорив. Хочете з нами? Після обіду я фортецю поштурмую, а після вечері, напевно, книжку почитаю. А потім — відбій. Ми ляжемо спати, і знову прийде Симург. Дасть нам нове завдання. І ми знову будемо рятувати світ. Тільки не той, що минулого разу. Інший. Той ми уже врятували, і тепер там усе буде добре. Іноді мені хочеться повернутися туди, де я встиг побувати. Назовсім? Ні, назовсім не хочу. Тут краще. Я тільки недавно почав розуміти, що тут краще. Хоча і там добре. Симург обіцяв, що час від часу буде давати нам «відпустки». Тоді ми зможемо потрапити, куди захочемо.

Мене дракон з печери, до речі, покатати обіцяв. Як тільки Симург нам відпустку дасть, я відразу — до нього в гості. Обіцяв, мовляв, — катай! І взагалі, дракон хороший. Добрий. Симург теж добрий. Був би злий, став би він нас відправляти світи рятувати?! Ось і я думаю, що не став би. А ще він говорить: не хвилюйтеся. Нікого ви не убили. Навіть коли стріляли і попадали. Поранені, і ті видужали. Це він раніше говорив. А зараз не говорить. Нічого зараз таке говорити. Ось самі подумайте, хіба може така людина бути злою?! І я говорю: не може. А нехай навіть і не людина, все одно.

Добре, мені на сніданок пора. Напевно, я сьогодні навіть манну кашу з’їм. Думаєте, це легко — світ рятувати?!

Оглавление