«Етюд у смарагдових тонах»

Етюд у смарагдових тонах (fb2) - Етюд у смарагдових тонах [calibre 2.15.0] 73K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Нил Гейман

Ніл Ґейман

Етюд у смарагдових тонах

1. Новий друг.

«Актори Стренду».

Щойно повернувшись із успішного турне континентом, де

вони виступили перед кількома ГЛЯДАЧАМИ

У КОРОНАХ, зібравши палкі оплески й похвалу своїми розкішними  драматичними виступами, що поєднують комедію і трагедію, «Актори Стренду» раді повідомити про обмежену кількість вистав у театрі

«Королівський двір» на Друрі-лейн вже у квітні! Публіці будуть представлені

п‘єси «Я схожий на свого брата!», «Вона продавала фіалки» і «Прихід Одвічних» (вражаючий

і захоплюючий історичний епос); кожна п‘єса з одного акту! Квитки вже продаються

в касах.

Я думаю, справа в

неосяжності. У величезній значущості цих подій. У темряві снів.

Втім, я

відволікаюсь. Пробачте. Я не письменник.

Я шукав житло. Так

я і зустрів його. Мені потрібен був хтось, із ким я міг би розділити орендну

плату. Наш спільний знайомий представив нас одне одному в хімічній лабораторії

лікарні св. Варфоломея.

– Я бачу, ви

побували в Афганістані, – ось як він мене привітав. Я відкрив рота і здивовано

на нього подивився.

– Вражаюче, –

сказав я.

– Не дуже, –

відповів одягнений у білий халат незнайомець, який мав стати моїм другом. – З

того, як ви тримаєте руку, я бачу, що у вас доволі характерне поранення. У вас

густа засмага, а також військова виправка. В Імперії небагато місць, де

військовий може і засмагнути, і, – беручи до уваги характер пошкодження,

завданого вашому плечу, а також звички населення афганських печер, –  зазнати тортур.

Таке пояснення,

звісно, звучало навдивовижу просто. Зрештою, так усе й було. Я тоді мав

горіхово-коричневу засмагу. І мене справді, як він помітив, катували.

Боги і люди

Афганістану – дикуни, що не бажають, аби ними керував Лондон чи Берлін, чи

навіть Москва. Вони не готові слухати докази здорового глузду. Я поїхав туди у

складі __-того полку. Поки бої точилися серед гір і пагорбів, ми билися в

однакових умовах. Коли ж сутички перейшли у темряву печер, ми опинилися на

чужій території, в чужій стихії.

Я ніколи не забуду

ні дзеркальну поверхню підземного озера, ні те, що з нього вийшло. Його очі

відкривались і закривались, він піднімався з води під шепітний спів, що вився

круг нього і звучав, як гудіння мух завбільшки з планету.

Вижити було дивом,

але я вижив і повернувся до Англії з нервами, подертими на лахміття. Місце, де

мене торкнувся рот тієї п‘явки, назавжди залишилось білим, як живіт жаби,

татуюванням на шкірі мого, тепер висохлого, плеча. Колись я був влучним

стрільцем. Тепер я не мав нічого, окрім страху перед підземним світом, що

переростав у паніку. Я радше заплачу шість пенсів зі своєї армійської пенсії кебмену,

аніж поїду підземкою за пенні.

Втім, тумани й

темрява Лондона втішали і підтримували мене. З першої квартири мені довелося

з‘їхати, бо я кричав уночі. Я побував у Афганістані; тепер це в минулому.

– Я кричу уві сні,

– сказав я йому.

– Мені казали, що я

хропу, – відповів він. – Я встаю і лягаю не як усі, часто використовую дошку

каміна замість мішені для тренування стрільби. Вітальня мені потрібна для

прийому клієнтів. Я потайливий егоїст, не люблю, коли мені надокучають. Вам це

не бентежитиме?

Я посміхнувся,

похитав головою і простяг йому руку. На тому й зійшлися.

Квартира на Бейкер-стріт, яку він знайшов для нас, цілком підходила двом

холостякам. Я пам‘ятав, як ставився мій друг до втручання в його справи, тож утримувався

від питань про те, чим він займався. Втім, багато що збуджувало мою цікавість.

Відвідувачі приходили о будь-якій порі, і тоді я прямував до своєї спальні,

розмірковуючи, що спільного могли мати з моїм другом бліда жінка, у котрої одне

око було білим, як кістка, невисокий чоловік, що виглядав, як комівояжер,

показний денді в оксамитовому жакеті і всі інші. Декотрі з них навідувалися

доволі часто, більшість же приходили до мого друга лиш раз, розмовляли з ним і

йшли - хто радісний, а хто заклопотаний.

Він був для мене

таємницею.

Одного ранку, коли

ми мали приємність ділити один з розкішних сніданків, які готувала хазяйка

нашої квартири, мій друг узяв дзвінок, щоб покликати цю достойну леді.

– Приблизно через

чотири хвилини до нас приєднається джентльмен, – сказав він. – Нам знадобиться

ще один прибор за столом.

– Добре, –

відповіла вона,  – я розігрію ще сосисок.

Мій друг знову

поринув у читання ранкової газети. Я чекав пояснення із наростаючим

нетерпінням. Нарешті, я не витримав.

– Я не розумію.

Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жодних

телеграм чи записок не надходило.

Він злегка

всміхнувся.

– Ви не чули

торохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас,

а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Біля

залізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з яких

сходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робити

саме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...

Він глянув на

кишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.

– Заходьте,

Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.

Чоловік, який,

вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.

– Мені б не слід, –

сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогодні

мені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам,

про які ви кажете.

Це був той

невисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили мені

судити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованими

панацеями.

Мій друг почекав,

поки хазяйка залишить кімнату, а тоді мовив:

– Очевидно, вас

привела справа державної ваги.

– Святі зірки, –

сказав Лестрейд і зблід. – Не може бути, щоб чутки вже розійшлися. Будь ласка,

скажіть, що це не так. – Він почав накладати сосиски, вуджене рибне філе,

кеджері і грінки, але його руки злегка тремтіли.

– Звісно ні, – запевнив мій друг. – Одначе, за час нашого знайомства я

запам‘ятав скрип коліс вашого екіпажу, вібруюче соль-дієз третьої октави. А

якщо інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду, який не може собі дозволити, щоб

хтось побачив, як він заходить до вітальні єдиного в Лондоні

детектива-консультанта, все одно приходить, та ще й не поснідавши - я можу

зробити висновок, що справа незвичайна. З чого випливає, що вона стосується

інтересів можновладців і має державну вагу.

Лестрейд витер серветкою

жовток зі щоки. Я пильно подивився на нього. Не так я уявляв собі інспектора поліції,

але, втім, і мій друг виглядав не так, як я уявляв собі детектива-консультанта,

– що б воно не означало.

– Можливо, краще

буде обговорити справу віч-на-віч, – сказав Лестрейд, глянувши на мене.

Мій друг лукаво

усміхнувся і похитав головою, неначе сміючись над одному йому зрозумілим жартом.

– Пусте, – сказав

він. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що ви

хотіли звірити мені,.

– Якщо я заважаю, –

різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.

Лестрейд знизав

плечима.

– Мені все одно, –

сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо ж

ні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.

– Якщо історія і

вчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. –

Коли ми поїдемо в Шордіч?

Лестрейд впустив

виделку.

– Це вже занадто! –

вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам має

бути соромно і…

– Ніхто не

розповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті і

штанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для мене