«Антхіл»

Антхіл (fb2) - Антхіл 2645K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Татьяна Тиховская

Тетяна Тіховська

АНТХІЛ

Частина перша

1

Все почалося в Оселі.^[1] З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!

Вони пересуваються на громіздких небезпечних апаратах; живуть в оселях, які їм завеликі та які вони взимку мають нагрівати, а влітку охолоджувати; спілкуються за допомогою електронних пристроїв. Їдять непоживну їжу, що вже для них прожували штучні щелепи. І пхають її в себе, пхають. Вже зайва вага майже в кожного. А вони все одно пхають. Бо ніякого ж клопоту! Тільки ковтай!

Через те вони втрачають зуби, кістки, нігті; здатність ходити, здатність думати, здатність… Здатність відновлювати поголів’я. І навіть саме бажання. Бажання, що у них називають коханням. Почуття, що вони його кілька тисячоліть вважали виключно своїм привілеєм. Навіть воно чим далі тим більше згасає.

Що б вони знали про кохання?! Не про жагу, не про інстинкт, не про потребу. Не про маленькі зручності задля комфорту і через лінощі. Про кохання, коли між тобою й коханою безодня розміром з галактику! А Я ще мрію ту галактику перетнути, аби бодай ще раз побачити її! Стоп! А чи можу Я мріяти? Не можу, але мрію! А вони б так змогли? І вони ще пишаються своєї неперевершеністю!

От щодо чого вони геніальні — це до винаходів для вбивства. В цьому вони найдосконаліші! Спромоглися понавигадувати зброї, особливо масового знищення. То вони з дурної голови. Чи не розуміють, що власним же життям важать?! Власним і життям своїх дітей? Вважають, що їх лиха доля оббіжить?

Ох, аби вони мене послухали, Я б їм понаводив прикладів! Волосся б стало дибки! Чи то вони навмисне сунуться до тотального самознищення? Бо однаково колись той смертоносний запас, що його накопичували сотні років, через чиюсь похибку, недбалість або ж божевілля увесь вибухне. То як все людство загине, так йому й треба!

Та мені що з того? Що? Чом ця думка так мені муляє? Чом Я весь час сиджу на краю Зони й намагаюсь подумки подолати величезну відстань і побачити її — ту єдину з людства, до якої мені не байдуже?! Чом вона приходить до мене уві сні?

А, до речі, чи здатен Я бачити сни чи то вже сам собі надумую? Не можу, але ж бачу! І кожного разу, як Я виринаю з того сну і розумію, що вона далеко, що то тільки сон, від безсилля ладен волати на весь світ, ногами тупотіти, зубами скреготати! Тільки… де в мене зуби? І які в мене ноги?

Мої ж бо, мої, як люди пішли, почали чим швидше відбудовувати наш дім, а Я не можу! Не можу, бо мушу зрозуміти.

Мушу зрозуміти, чому вона мені так подобалась? Що саме поєднувало її з нами? І чи поєднувало, чи то мені так здається? Не можу зрозуміти. А туга пожирає серце. Через те воно болить і болить. Болить без упину, безперестанно. Вдень і вночі. А де, власне, в мене серце? Чи є воно взагалі? Немає, але ж болить! Чи то Я знов їх копіюю? Дідько!

Мушу бодай раз побалакати з нею; розповісти, хто її врятував; пояснити, через що саме. Тільки як побалакати, де в мене язик? Без язика вони ж не спілкуються. Чи ж не ліпше телепатувати один одному? Та хіба ж вони зможуть? Хоча та, єдине, може, й змогла б.

Мушу, кінець кінцем, перед нею вибачитися. А, власне, чому мені вибачатися? За що? За їхні ж похибки? За їхні бездушні вбивства? Чому маю вибачатися Я, а не вони?

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

2

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.