«Будні попелястих»

Василь Кожелянко

Будні попелястих

Дуже хотілося печеного м'яса і — вмерти. Тако взяти добрий шмат молодої телятини, порізати невеликими шматками і смажити в пательні на свинському смальці з сіллю, перцем і великою кількістю цибулі. Смажити довго, з обох боків. А потім взяти свіжого хліба — того, що у 70-х роках минулого століття називався "хлібом по шістнадцять", взяти червоного вина… Але це ти вже, братчику, загнув. Винця забаглося? Зафантазувався! Ти не президент, не ґенерал-полковник, не олігарх, ти середньої руки чиновник обласного рівня, ось і пий горілку із синтетичного спирту, якщо хочеш, а ні — то водогінну воду з присмаком зелених п'ятаків…

А вмерти хотілося тому, що годину тому він навіки-навіки розлучився і розпрощався зі своєю коханою Анною, з якою останніми роками вони майже злилися в одне ціле.

Спочатку все було дуже смішно. Лазню, біля якої знаходилось конспіративне місце їх побачень, розбомбила китайська ракета, і у повітрі літало багато кіптяви й попелу, змішаного до того ж з яблуневим цвітом. Він був у попелястого кольору камуфляжі, а вона у цім новомоднім вбранні, під яким просвічується геть усе голе тіло, а найперше — груди. Вважалось, що цей костюм не прозорий, а сіро-голубих барв. А потім:

— Маркіяне, я заміж виходжу.

— Ти привезла мені з Києва свіжу "Євразійську правду"? — перебив він її першим-ліпшим, що прийшло до голови.

Попелом замилувався, а таких руїн не хочеш?

— Анно, зараз знову бомбитимуть, ходімо в сховище.

Третя світова війна набрала затяжного мляво-плинного характеру, а Україну, яка оголосила про нейтралітет, бомбили знічев'я усі, хто чи помилково, чи навмисне залітав у її повітряний простір — натовці і росіяни, араби й ізраїльтяни, американці і китайці… В бомбосховищі було малолюдно — хто тепер буде бігти в це величезне підземелля, якщо треба в черзі за хлібом стояти. Тому Маркіян з Анною знайшли собі затишний куточок і спочатку добре націлувались і наобіймались, а вже потім він через силу спитав її: